Немає межі, нижче якої може опуститися людина, аби стати президентом...
"Немає межі, нижче якої може опуститися людина, аби стати президентом США". "Страх і ненависть під час перегонів 1972-го" Хантера С. Томпсона досі лишається найкращою з коли-небудь написаних книг про американські вибори. Томпсон писав про Ніксона, але не тільки. Це був опис найбільшого розчарування у політиці людиною, яка й без того не чекала нічого від "залежних від своєї поганої звички, якою є велика політика. Тож не варто дивуватися, що політик бреше, краде, зраджує як і звичайнісінький наркоман. Коли ж у нього починається ломка, він готовий пожертвувати усім. Особливо під час передвиборчих змагань".
У жодній із країн, де я висвітлювала вибори, більшість людей не йняла віри політикам – така специфіка цієї професії. Причини цієї недовіри різні, як і рівень, нижче якого політик готовий опуститися заради влади. Тому мене так обурюють дискусії про те що і в "Америці, і в Європі є корупція і з цим нічого не поробиш", які полюбляють вести зазвичай представники так званого середнього класу від Туніса й Каїра до Пекіна й Бангкока. Не однакова. Крапка. Про це я ще писатиму.
У світовому масштабі американські вибори – все одно що Олімпіада. Тут використовуються і випробовуються найновіші "досягнення" людства у сфері політтехнологій, які, щоправда, намагаються ретельно замаскувати.
- Наталю, привіт, – пише мені віце-президент США Джо Байден. – Наталю, я зробив все можливе, щоб не підвести тебе під час учорашніх дебатів..."
- Наталю, ти дивилася? Як виступив Джо? – звертається до мене Барак Обама.
Обидва, а на додачу Мішель, насправді просять мене пожертвувати 5 доларів на їхню виборчу кампанію і тим самим нагадують про уміння автоматично генерувати ім'я у прес-релізах від передвиборчого штабу. Одна із новацій штабу Обами – відмовитися від загальних гасел як от "Вперед! Назад! Вліво! Голосуй!". А особливо у соцмережах максимально персоніфіковано звертатися до різних груп робітників, студентів, вчених, домогосподарок, вивчаючи профайл кожної людини, залежно від місця їхнього проживання.
Під час минулих перегонів у 2008-му я вирішила висвітлювати усі президентські вибори у США до кінця свого життя. Тому й купила на останні гроші й накопичені 50 000 миль квиток до США, і от щойно приземлилася у Нью-Йорку. Приїхала геть у незручний для себе час після виснажливої двомісячної мандрівки Близьким Сходом, де в репортерській роботі найважливішим є людський контакт, довгі майже приятельські розмови не зважаючи на ранг і статус співбесідника, і де так в пригоді став факт, що приїхала до них "із такої дивної далекої і бідної країни, як Україна". У США все буде дещо інакше – багато пластику, формальностей, безликих аплікаційних форм, акредитацій, прес-секретарів, піарників, рекламних агентів і преси із усього світу, а значить жодного бажання людей на найвищому рівні спілкуватися із медіа із не дуже важливої країни "із незрозумілим низьким ВВП". Головне "важливої". Колись навіть посол заможної Швеції нарікав, що у Вашингтоні йому куди складніше домовитися про зустріч, ніж, наприклад, дипломату з Туреччини – країни куди принциповішої для зовнішньої політики США.
Я розпочинаю вести блог. Тут, у США, на батьківщині цього жанру варто притримуватися його чистоти. Блог – не журналістський матеріал, не колонка, не репортаж, і тим паче не переказ написаного в американській пресі, а радше рефлексія на події довкола. Тож протягом наступного місяця у США я не претендуватиму на повноцінне висвітлення кампанії саме на цій платформі. Для цього є статті, репортажі, інтерв'ю, які і є безпосередньою роботою.
Поки ж я знаю, що ці передвиборчі перегони суттєво відрізнятимуться від попередніх. Цього разу це насамперед великий спорт, з великими ставками. Тоді у 2008 "Change/Зміни" та "Hope/Надія" справді були розчинені у повітрі – принаймні великих міст у блакитних штатах, де перевага за демократами. Хоча книжка Хантера С. Томпсона вже тоді була у моєму наплічнику, напередодні минулої виборчої ночі я мала дуже дивне відчуття – свята і піднесення. У чиказькому Grant-Park чекати на результат зібралася неймовірна кількість прихильників Обами.
"Ніби Вудсток повернувся", – казала якась літня жінка, сидячи на тротуарі.
"Ми приїхали із самого Сіеттла" – говорили молоді активісти.
Мить, коли перемогу Обами оголосили, видавалася перемогою "оксамитової революції" тільки по-американськи, рідкісним моментом громадського єднання, за яким скучили американці. Все одно, що оголошення Хосні Мубараком відходу від влади для єгиптян. Пам'ятаю, як зателефонували друзі-журналісти з Відня, щоб почути "як там в Чикаго", і зауважили, що поряд на виборчій вечірці ридає головний редактор поважного австрійського видання – зазвичай суворий чоловік.
Тоді, разом із тим кольоровим натовпом ми навіть не звернули уваги на величезні екрани, на яких демонструвалися телевізійні інновації: один із найважливіших політичних кореспондентів США Джон Кінг у прямому ефірі cпілкувався з голограмою. Так, голограмою одного із музикантів, що написав неформальний гімн Обами.
У цьому записі я не підбиваю підсумків чотирирічного перебування Обами при владі, не аналізую його шансів на перемогу, не намагаюся додати до біографії Ромні ще щось, окрім звичного "мормон". Я просто пригадую відчуття конкретної миті.
Нині ж хто б не переміг свято "змін та надії" не в моді. У моді хай і замасковано-персоніфіковані, але технології. Має відбутися чимало цікавого, бо в бій досі не пішла важка артилерія, а кандидати ще не опустилися до свого найнижчого рівня. Попереду у них і в нас ще місяць.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
