Вріж йому, Барак!
"Нумо, Бараку, давай-но, вріж йому!" – вигукує під час президентських дебатів мій друг – фотограф франко-венесуельського походження, у чиїй квартирі я зупинилася. Обама з Ромні справді переминаються з ноги на ногу ніби на ринзі. Мої товариші такі собі справжні бруклінці зі стосами The New Yorker та The Rolling Stone по всьому помешканню, але дивляться дебати ніби боксерський поєдинок чи футбольний матч з пивом та чипсами. Можна й інакше – інший мешканець квартири – німецький письменник, що пише книжки про Кубу, пішов у дискусійний клуб в університеті в Long Island, де власне й зустрічаються кандидати в президенти. Ми ж залишилися вдома. У багатьох нью-йоркських помешканнях телевізори вже раритет, тому дивимося через YouTube, який час від часу зависає. Мережа перевантажена. Кожна вдала ремарка коментується у Facebook чи Тwitter. Нью-йоркці жартують, що аудиторія, яку обрали ставити питання, виглядає ніби залишилася у сімдесятих.
Переможець другого туру – Обама, але чому саме переміг чинний президент не так важливо. Головне досягнуто мету політтехнологів, а це насамперед емоція, враження.
Формально за дебатами стежать фактчекери, які мають у прямому ефірі перевіряти, чи часом кандидати не брешуть. СNN для брехні у прямому ефірі знайшла чудовий евфемізм і подає порівняльну графіку з формулюванням "кількість відповідей, які могли б бути поставлені під сумнів / number of questionable answers". Краще звучить хіба поняття "Post-Factual Age Journalism" – концепція, про яку нині часто пишуть місцеві дослідники медіа, доводячи, що правда це теж інтерпретація. (Для української журналістики річ геть не нова). Водночас самим політикам дозволено називати речі своїми іменами, точніше вигадувати нові. Інтернет-хіт сьогодні – вигадане штабом Обами поняття "Ромнезія", яку ліберальні видання тлумачать наступним чином: "Ромнезія – здатність політика не пам'ятати те, що він сказав вранці. Див. "брехня"
Коли зневірені у великій політиці американці зауважують, що обидва кандидати однакові, адже представляють великий капітал, австралійська подруга втручається і додає, що принаймні зовнішня політика Ромні лякає куди більше. Зневірений у великій політиці американець погоджується.
Під час дебатів відповіді кандидатів щодо атаки на посольство США у Лівії мало чим різнилися, адже обидва казали те, що хотів почути виборець. Так само принципово не відрізнялися відповіді про гарантоване конституцією, а значить священне право американців мати зброю. Утім, республіканець Ромні виглядає більш щиро, аніж Обама. Хоча, хто його знає – Ромні ріс у відносно поміркованому Мічигані, а не дикому заході чи консервативному півдні.
Насправді ж під час словесного двобою Обама й Ромні нагадують описаних Міланом Кундерою "танцюристів" – публічних людей, які ніби танцюристи, заплющивши очі, крутяться на сцені заради оплесків. Їхні вислови звучать все більш радикально, тільки б "невидима аудиторія" не визнала їх слабаками. Звісно, і Обама, і Ромні відповідають не публіці у залі, що виглядає так, ніби "лишилася у сімдесятих". Почувши питання кандидат, як і годиться, спершу вибудовує в уяві реакцію "невидимого глядача", в даному випадку "середньостатистичного виборця". Втім, нічого поганого в цьому немає. В останнє про "невидиму аудиторію" ми говорили з друзями палестинськими політичними активістами, коли йшлося про арабських комуністів. Українські політики під час передвиборчих перегонів навіть і про "невидимого глядача" не думають. Ціна слова впала настільки, що, здається, немає такої помилки і незручної фрази, яка б могла поховати українського політика.
"Я вважаю, що ця країна і цей народ заслуговують діалогу, побудованого не на особистих амбіціях, персональних вендетах, а повазі. Тоді як повсюди – у мережі, в оффлайні – ми заслуговуємо обговорення тем набагато серйозніших, складних, заплутаних, не чорно-білих, а сірих – таких, як вони є насправді. Без постійного відчуття, що нам щось загрожує", – писав про свою рідну Йорданію, знайомий політичний блогер із Аммана. Говорячи про "рівень політичної дискусії" він також мав на увазі коментарі на дуже подібній до "Української правди" йорданській онлайн платформі, редактором якої він є. На жаль, я давно перестала читати коментарі під статтями більшості українських та російських видань. На жаль, бо створені вони для інтерактивності, а значить дають змогу заперечити, виступити у ролі фактчечера, який би не давав журналістові працювати у жанрі Post-Fact або Free Fact Journalism (вільної від фактів журналістики). Я люблю чистоту жанру, тому на відміну від журнальних статей і телевізійних репортажів, ціную можливість реагувати на зауваження в інтернеті.
У листуванні Мішель Уельбек та Бернар Анрі Леві обговорювали природу інтернет-коментарів, і те, що ми маємо змиритися – якщо вже живемо в "глобальному селі", то анонімність віртуальних дискусії нерідко відповідає рівню "сільських суперечок". The New York Times автор чималої кількості медіа-інновацій впровадив цікавий спосіб заохочення якісних коментаторів онлайн-версії свого видання. Ті, хто протягом років довели адекватність своїх висловлювань, отримали право друкуватися без модерації з позначкою "авторизований New York Times коментатор". Поки ж думаю, що відповідатиму на питання лише у тексті, хай це потребує часу, якого так шкода, коли ніби у відрядженні, ніби в іншій країні і треба роздивлятися навкруги, спілкуватися, слухати, а доводиться так багато часу проводити за комп'ютером. Журналістська робота в США не менш бюрократична, ніж вся країна. Байдуже, що є знайомі, гарні знайомі, впливові знайомі. Один конгресмен дорівнює 17 імейлів, ще кілька фейсбук-повідомлень і телефонних дзвінків. Щоправда це стосується не тільки політиків і чиновників. Тут і не тільки вже давно імейли замість людей, голосові повідомлення замість голосів, а Твіттер замість вигуків. Тому я так вдячна франко-венесуельському фотографу за його "Вріж йому, Барак!"
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
