21 березня 2013, 12:42

З Багдада через 10 років від початку Іракської війни

Тут, в Іраку, не вшановують Десятиліття від початку війни. У перший рік після повалення Саддама новий уряд спробував відсвяткувати взяття Багдада. Не спрацювало. Цьогоріч 20-те березня відзначили лише ті, хто війну програв: баасисти – прихильники Хуссейна та "Аль-Каїда". Відзначили серією вибухів у велелюдних районах міста, в яких загинуло 56 людей.



Приїжджаючи до Багдада через 10 років після початку Іракської кампанії спершу видається, що бойові дії у розпалі. Щоправда лише на невеличкому клаптику землі: у фортифікованій "Зеленій зоні", де розсташовані урядові будівлі, чимало диппредставництв та міжнародних організацій. Іноземні дипломати пересуваються в бронежилетах, з охороною, на броньованих авто в супроводі спеціальних сил та поліції. Довкола блокпости, загорожі, колючий дріт. Серед працівників американського посольства є й такі, що за два роки ні разу не залишали цю укріплену територію. У середині двотисячних кілька кілометрів дороги від аеропорту до "Зеленої зони" називили "дорогою смерті". Сьогодні жартують, що це – найбезпечніше місце у світі. Але в бронежилет справді відчуваєш загрозу.



За бетонним укріпленням – справжній Багдад. Сім мільйонів людей, які живуть звичайним життям: вчаться, працюють, відпочивають. Я живу з іракською родиною і спілкуюся з іракцями. Навіть в ті дні, коли більшість доріг перекрита, а в місті оголосили надзвичайний стан, люди, як тут заведено, щовечора відвідують родичів, сидять в ресторанах, торгуються на галасних ринках, п'ють каву на самому узбіччі дороги, де в трафіку поміж таксі і шкільним автобусом застрягло військове авто з кулеметом на даху.



Бронежилет, охорона мало кого врятує. Хіба місцевих політиків. В Іраку не викрадають людей, тут навряд чи почнеться стрілянина. Так само, як блок-пост не врятує від терориста-смертника. Атаки "Аль-Каїди" сфокусовані: її ціль – місцеві урядовці та поліція. От тільки однієї миті можна опинитися в непотрібному місці. Якщо весь час про це думати, то певно, можна з'їхати з глузду. Напевне, саме тому багдадці ставляться до чергового вибуху як до чогось буденного. У день, коли містом прокотилася серія вибухів, за увесь вечір, родина, до якої ми пішли в гості – а в ній чимало місцевих політиків – жодного разу не згадала про жоден з терактів. Розмовляли про справи сімейні. На прохання поспілкуватися з людиною, яка втратила родича в теракті, мені украй спокійно відповідають "звісно, таких тут повно." Організація Iraq Body Count зафіксувала: за десять років загинуло 122, 438 іракців. Цифра – занижена. Назва – лякає. Рахують тіла, а гинуть – люди. 122, 438 означає 122, 438 особистих історій. Хтось із "тіл" був лікарем, інший студентом, хтось неосвіченим селянином, інший університетським професором, багатієм, бідняком, зрештою братом чи батьком.



Один зі своїх перший телевізійних сюжетів я робила про оголошення Джорджем Бушем війни. Минуло 10 років. Війна в Іраку – це моя війна, війна мойого покоління. Війною тих, хто подорослішав у 80-ті була Афганська, тих, хто ріс у 90-ті – Балканська. Події в Іраку – не з підручників історії, а відбуваються тут і зараз. Війна в Іраку не чужа й не далека. Хай би ми не помічали – вона змінила щось для кожного. Без неї при владі багатьої країн були б інші уряди, інші президенти, інші прем'єри. Ми б інакше говорили про тероризм, про іслам, про міграцію. Якби не війна і президент Буша – інакше розкрутилася вся історія про економічну кризу. Для журналістів – війна в Іраку річ сороміцька, бо мало що так дискредитувало професію, як історія про неіснуючу зброю масового знищення.

За цей час словосполучення "теракт в Багдаді" витіснило ще одне ненависне редакторами "ізраїльські танки знову увійшли в Газу", на якому глядачі перемикають телевізор. Десять років тому поїздка до Іраку видавалася чимось героїчним (навіть, якщо доводилося обмежуватися прес-центром Пентагону в Кувейті чи базою американських військових). Зараз те, як живуть іракці цікавить мало кого. Якби не річниця, двадцять вибухів навряд чи заслужили б місце в ефірі.

Квиток з Києва до Багдада з чотирма пересадками виявився не таким вже й дорогим. На журналістську візу довелося зачекати, водночас більшої відкритості й сприяння, аніж в посольстві Іраку не доводилося зустрічати в жодному іншому. Як там було за Саддама? На місці – достатньо людей, які готові допомогти, розповісти, поділитися дахом над головою чи хлібом зі сметаною на вечерю.



Цілісінький рік під час навчання в магістратурі у Швеції мої скандинавські викладачі журналістики тільки й говорили, що про військові злочини Джорджа Буша й пропагандистські західні медіа. Як і будь-якому журналістові-міжнароднику важко підрахувати кількість сюжетів, написаних і прочитанних статей чи побачених фільмів про цю війну. Не мати власної хоча б якось сформованої думки неможливо.

На місці відчуваєш, що все трохи інакше. Про статті, книги, фільми варто на якийсь час забути: cприймати все з нуля, не намагаючись підігнати все під шаблон американського "Cі-Ен-Ен" чи пан-арабської "Аль-Джазіри".

Спілкуючись з курдами, які пережили геноцид і справді боролися з Саддамом, шиїтами – які нині при владі, суннітами з провінції Амбер, де вже три місяці відбуваються анти-урядові протести, а "Аль-Каїді" найлегше рекрутувати незадоволених США, вкотре розумієш, що війна не буває чорно-білою.



Іракці просять чітко розрізняти дві події: повалення Саддама ("гірше за нього бути не могло" і "байдуже, чи була в нього зброя масового знищення"), а також те, як саме поводилися американські війська на цій території, і що відбувається зараз.

Багатий нафтою іракський Курдистан переживає економічний бум. Після Ізраїлю й Туреччини цей регіон вважається найдемократичним на Близькому Сході. Тут краще уникати слова "окупація". Хай іракські курди знають, що повалити Саддама їм допомогли "не за красиві очі".

Провладні політики в Багдаді критично ставляться до Сполучених Штатів й подій останнього десятиліття. Водночас навіть на найвищому рівні – чи це радник президента, чи міністра, чи кандидат у мери Багдада можна спокійно дискутувати про те, чому Ірак перетворився на одну з найкорумпованих країн світу, а у в'язницях дискримінують суннітську меншину. За Саддама такі розмови навіть у колі найближчих людей були немислимими не те, що демонстрації та протести. Сьогодні дивлячись в очі іракським високопосадовцям можна дорікати тим, що мирне населення гине в терактах не тільки тому, що "Аль-Каїда" всесильна, а й те, що в корумпованому суспільстві – корумповані спецслужби, а в такому випадку жоден блок-пост не врятує. Вони ж звинуватять у всьому зовнішніх ворогів, які хочуть дестабілізувати Ірак, а також "спадок Хуссейна", через який люди не розуміють суті демократії.



Через 10 років після війни більшість дискусій у іноземних медіа про те, чи була ця війна виправданою. Для іракців це питання закрите. Не тому, що воно суперечливе. Не тому, що суспільство розділене. Причина одна – минулого не зміниш. Тож навіть ті, хто найбільше втратив під час цієї війни кажуть, що нині менше переймаються тим, хто винен і що пішло не так, а як їм жити далі, щоб "черговий теракт в Багдаді" не був рутиною.

"Всі хто приїздять сюди зрештою змінюються", – каже мені ліванський кореспондент з багдадського бюро великої міжнародної агенції. "Я тут уже не один рік і мені завжди важко повертатися у відпустку в Бейрут. Найгірше – немає про що говорити з друзями чи родиною. Все видається таким дрібним і неважливим." Тиждень в Іраку – хай за цей час вдалося поспілкуватися з кількома десятками геть різних людей і пожити в геть різних умовах – звісно, не рахується. Це місце, куди треба повертатися і повертатися надовго. Все ж і кількох днів достатньо, щоб переконатися: війна в Іраку – справді наша війна, війна нашого покоління, яка відбувається тут і зараз, а не на екранах телевізорів.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чому ЄС дали Росії ще три дні? В чому логіка?

Кілька тижнів тому суд скасував європейські санкції, застосовані проти сирійського банку. Той довів, що процедура прийняття рішень була порушена, адже не було прямо доведено, що банк має стосунок до загибелі людей, і що його було попереджено про застосування санкцій...

Тімоті Снайдер: ''Чіткі пропозиції від Майдану щодо бажаних екомічних та політичних реформ дадуть змогу Заходу запропонувати конкретнішу допомогу.''

Тімоті Снайдер – американський історик, фахівець з історії Східної Європи, професор Єльського університету. Автор світового бестселера "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним"...

Герой фільму ''Майдан'' Халід Абдалла: ''Важливо не те, як повалено владу, а як народ робить її підзвітною.''

Халід Абдалла – британський актор єгипетського походження, медіактивіст, один із засновників колективу громадянських журналістів "Mosireen". Герой документального фільму "Майдан" про єгипетську революцію, який цього року номіновано на "Оскар"...

Ен Епплбом: ''Не сам лише вуличний протест, а широкий Рух проти корупції, тиск на суди та міліцію допоможуть українцям''

Енн Епплбом – американська письменниця, журналістка, лауреатка Пулітцерівської премії за книгу "Історія ГУЛАГу". Зайняла 27-му позицію у переліку найвпливовіших мислителів 2013...

Тімоті Ґартон Еш: ''Україні треба доводити, що події і далі розвиваються в ключі Оксамитових революцій. Насильство псує сприйняття українського протесту на Заході.''

Тімоті Ґартон Еш - один з найвпливовіших гуматінарних мислителів сучасності, автор багатьох книг та публікацій, присвячених політиці та "історії теперішнього часу", які змальовують трансформацію Європи протягом останньої чверті століття...

Світові інтелектуали про майбутнє України. Відкритий лист

"Майбутнє України залежить передовсім від самих українців. Десять років тому, під час Помаранчевої революції, українське суспільство виступило на захист демократії, встаючи на боротьбу за гідне майбутнє...