12 червня 2013, 18:18
Що вже змінилося в Туреччині
Турецька поліція сльозогінним газом й водонаметами розіганяля мітингуючих на площі Таксім у Стамбулі. Навіть, якщо на майдані немає сотень тисяч людей, здається, щось інше змінилося в Туреччині. Про причини протестів, про демарш багатіїв і те, наскільки масовими були ці демонтрантів я писала й робила телевізійні сюжети. Цей запис про інший, спільний, досвід.
"Я з тих небагатьох, хто й раніше ходив на мітинги. Коли просив підписати якусь петицію, мої однокласники побоювалися, думали, що я екстреміст. Нині вони всі тут – на передовій", – каже мені Бурчу Айян – один з лідерів профпілок, який на площі з перших днів.
"Чуєш, ось ми вважаємо курдів екстремістами, які хочуть знищити турецьку державу", – говорять турецькі націоналісти. "Тепер ми задумалися: а що ми знаємо про курдів? Знаємо те, що про них розповідає наше телебачення, а там їх зображають відповідно. Цими днями ми бачимо, як національні медіа показують те, що відбувається тут на площі. Тож виник сумнів, а чи все, що ми знаємо про нашу країну правда? "
Турецькі телеканали протести показують своєрідно: скільки могли – ігнорували. Коли потрібно – показували провокаторів, які кидали коктейлі Молотова у поліцію. (Не без причини: останніми роками надто багато судових процесів журналісти програвали й опинялися за ґратами). Та турки попри все не втрачають почуття гумору. Розголосу набула ось ця історія: коли поліція розганяла першу масову демонстрацію, СNN-Turkey показував фільм про пінгвінів.
Тоді люди влаштували флешмоб: дзвонили на телекомпанію з проханням повторити фільм, адже "пропустили його в ефірі, бо були на мітингах". Далі – більше. У день, коли прем'єр повернувся до Туреччини і його виступ показували усі канали, один з опозиційних телеканалів поставив в ефір уже відомий фільм про пінгвінів, які по суті стали чимось тим самим, як "Лебедине озеро" для людей радянських.
"Доктор Мародер, Професорка Мародерка" – ще кілька днів тому на вулицях Стамбула можна було зустріти людей з такими табличками. "Чапулджі" (з турецької "мародер") – саме так назвав демонстрантів прем'єр Ердоган. Та турки зуміли використати образу на власну користь, перетворивши ""чапулджі/мародер" на мем. У Фейсбуку люди почали масово змінювати свої імена і додавати слово "мародер", співати перероблені пісні.
"Я вдячна Ердогану. Раніше ми були лівими, правими, курдами, турками, багатими, бідними. Ми не знали, як себе називати, а тепер ми єдині, бо всі ми "мародери", – говорить дівчинка, яка працює в інвестиційній компанії. "На це дерево можна прив'язувати папірці з бажаннями. Так от я забажала народити ще трьох "мародерів" для цієї країні. Прем'єр-міністр радив турецьким жінкам мати трьох дітей."
Ті, хто лишався на площі й у парку Гезі, з виступів проти вирубки якого все й почалося, усіляко демонстрували свою винахідливість. Створили в парку бібліотеку, висаджували дерева на місці спиляних. Популярні блогери навчали усіх охочих, як розповсюджувати інформацію. Музиканти влаштовували майстер-класи гри на барабанах, аби аматори уміли грати в ритм.
Більше про атмосферу у Стамбулі у сюжнті для 1+1: )
"Міжнародні медіа зазвичай показують картинки заворушень, але ж дійсність не така, для нас найголовшіний спротив мирний," – говорить хлопець, який полишив роботу для однієї із міжнародних агенцій, щоб розповсюджувати інформацію усередині країни.
Хтось скаже, що мирний спротив не подіяв? Та про це зарано говорити. Або ж просто його не так легко зобразити на фото та відео, як розгін демонстрантів водометами.
Нобелівський лауреат Орхан Памук, який нині живе у США, у статті для журналу "Нью-Йоркер" підтримав демонстрантів Гезі. Його матеріал починається з історії ось цього каштану, який розташовано біля сімейного будинку у районі Нішанташі.
"У 1957 місцева влада вирішила зрубати каштан, аби розшириту вулицю попри незгоду мешканців. Коли прийшов час рубати дерево, наша родина цілими днями й ночами охороняла його. Питання не лише в тому, що ми захистили дерево, а створили спільну пам'ять, досвід, який досі об'єднує нашу країну. Сьогодні площа Таксім у Стамбулі і є таким каштаном."
Зазвичай я намагаюся уникати висновків, навіть у блогах і колонках. Та в цьому випадку уникнути їх украй складно. Посеред юрми людей на Таксімі чи в Гезі парку думалося про одне: "Чи наважиться влада розігнати цих людей? Що станеться, якщо влада їх таке розжене? Чи розгін демонстрантів щось змінить? Чи значитиме цей розгін хоча б щось, якщо все вже й так змінилося?"
Дехто нарікає, що не варто порівнювати події в Туреччині з Арабською весною. У дні, коли атмосфера на Таксімі була карнавальною, усі журналісти, які свого часу виспітлювали події в Єгипті, Туністі, таки не могли утриматися і не називати Таксім – Тахріром (головну площу в Каїрі). Таксім – таки Тахрір. Арабська весна, тому й весна, що її суть – в пробудженні, а не поваленні диктатора.
Деякі речі видаються очевидними. Зокрема те, що люди, які приходили на Таксім, представляють різні групи суспільства, а не "купку ліваків", а той, хто говорить інакше – втратив відчуття реальності.
Якщо поїхати в інші райони Стамбула, щоб відшукати прихильників Ердогана, то зустрівши їх теж розумієш: поки суспільство не розколоте.
Те, що частина турків вважають, що вуличні протести невиправдані, а лідер має право приймати рішення одноосібно, не означає, що вони вороже налаштовані щодо людей на Таксімі. (Цікаво, що дехто відзначає, що зайвий гонор і пиха Ердогана, а не застосування сили проти мирного населення, можуть зменшити симпатії релігійних турків до свого лідера).
Так само попри те, що це очікувано, дивуєшся, коли прем'єр каже: "Ми не збираємося схиляти голови перед протестувальниками". Адже здається, якби Ердоган наважитися на такий собі турецький гамбіт і пішов на поступки, люди просто розійшлися.
"Ми переймалися, що робити, як зберегти нашу єдність, якщо раптом прем'єр вирішить відступити. Як правильно зупинитися. Ми ж не збиралися сидіти на площі до кінця життя", – пояснює медіаактивіст. "А він робить наше життя легшим, тож ми продовжуємо спротив".
У турецькій політиці забагато честі й гідності. Інколи здається, що справа не в забудові площі й корупції (до такого звикли). Річ не в застосуванні сили проти мирного населення. (Хоча використання сльозогінного й перцевого газу річ підступна. Вентиляція, двері, вікна у турецьких оселях такі, що ядучі випари потрапляють у квартири. Тож страждають і ті, хто і не збирався виходити на вулиці).
Обурює брехня. Одного дня губернатор Стамбула сентиментально пише, що "йому приємно бути серед молоді", наступного обіцяє, що поліція не вийде зачищати площу, а згодом попереджає, що ті, хто лишаються на майдані мають шанс постраждати.
Кожному я ставлю те саме запитання: що далі? Усі однаково розводять плечима.
Кажуть, що все залежить від однієї людини, а саме прем'єр-міністра Ердогана. Та, так само, як питання уже не в забудові парку, ця історія перестала бути історією про стосунки конкретного політика і його громадян. Здається, справа – у спільному досвіді. Таксім, який танцює, чи Таксім, який розганяють газом, – став таким досвідом. Фізична відсутність людей на площі не означає, що подумки вони не там.
Так само, як сумнів, що "щось не так у нашому королівстві" не змити водометами.
