Патріотизм в умовах наступу авторитаризму – це...
Викласти ці нехитрі міркування підштовхнула блискуча стаття Сергія Рахманіна у ДТ. Та й під час ефірів та інтерв'ю останнім часом доводиться відповідати або ж принаймні пробувати відповідати: що ж робити? А можливості вплинути часто не такі вже й великі. Отже, деякі міркування, що може робити кожен з нас: і політолог, і вчитель, і продавець, і водій маршрутки.
Нам потрібний якісний продукт, що виробляється в Україні і асоціюється з Україною (книга, газета, університет, вистава, шоу, зрештою будь-який товар). Отже, робити свою роботу якісно і чесно. Нещодавно на літній школі студенти з деяких вузів дивувалися: а хіба ж це можна не давати хабарів і не брати їх? Легше ж, мовляв, вирішувати питання. Дожилися. То ж давайте в українських установах демонструвати стандарти або принаймні намагатися тягнутися до них.
Читаймо українську книжку, історію, відвідаємо самі і повеземо наших діточок по славних місцях Україні. Стільки всього цікавого, що, на жаль, обходять традиційні маршрути (сам лише нещодавно відвідав Бакоту й Холодному Яр).
За можливості – говорити всюди українською мовою. Звичайно, є ті, кому це робити важко. Але ті, хто знають мову – використовуйте її повсюдно, не соромтеся, "не з'їжджайте" на російську. Колись я теж користувався двома мовами, залежно від ситуації. Але потім, мій друг-фізик сказав: треба прийняти один раз рішення – всюди говорю українською мовою, і в Криму, і в Севастополі. Тим більше, якщо працюєш в сфері освіти, культури, в ЗМІ. Чому наші шоумени соромляться виступати українською? На нашу мову й культуру іде наступ. Хай вони отримають протилежний результат. Не маємо підстроюватися під них. Росіяни, громадяни України, підтримайте нас! Українцям і цій країні – це дуже потрібно!
Ідея носити синьо-жовту стрічку – проста і ефективна. Запропонувала "За Україну!", тепер БЮТ, але зрештою – це ж не так важливо, насправді, хто саме. Вирішив начепити на свою сумку через плече, з якою ходжу повсюдно, як колись носив помаранчеву стрічку (тільки треба доїхати до Майдану й придбати собі). Психологічно складніше, але теж добре: одягнути вишиванку під джинси або під діловий костюм (це ж не монополія Шкіля, зрештою:) Не бачив ще жінки, якій би не пасувала вишиванка.
І головне: не боятися і не мовчати. Вони насправді боягузливі, сильні лише в зграї й бояться світла.
Скажете банально? Але насправді з цього усе й починається...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
