Генерал Макмастер: Подолати ''стратегічний нарцисизм''
Оригінал моєї рецензії тут
"Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" (укр. переклад видавництва"Наш формат") – це одночасно і мемуари, і роздуми про сучасні виклики у міжнародних відносинах 25-го радника президента США з національної безпеки Герберта Макмастера. Він відомий і як військовий історик, зокрема його книга про війну у В'єтнамі Dereliction of Duty ("Невиконання обов'язків) (1997) стала настільною для багатьох військових, і як командувач: під час звільнення Кувейту у 1991 р. 9 танків його роти без жодних втрат знищили 28 іракських танків за 23 хвилини – ця операція вже ввійшла в підручники для танкістів. Макмастер став тризірковим генералом, який значною мірою формулював бачення майбутнього армії США: у 2014 р. журнал "Times" включив його до списку 100 найвпливовіших осіб у світі. У 2017 р. він замінив Майкла Флінна на посаді радника Трампа з національної безпеки, якого скомпрометували погляди і зв'язки з Росією. Та на цій посаді пробув лише рік. Погляди Макмастера розійшлися з Трамповими щодо Ірану, Росії та Північної Кореї. Це – за витоками у пресі. А публічно він заявив про втручання росіян у президентську кампанію 2016 р., що його бос заперечував.
"20 однорічних воєн": наслідок "стратегічного нарцисизму"
Основну причину зовнішньополітичних поразок США Макмастер бачить у "стратегічному нарцисизмі": видавати бажане за дійсне, не бачити намірів ворога, вигадувати собі "реформований" Талібан, який, мовляв, не такий радикальний як "Аль-Каїда", і отже з ним можна мати справу – хоча насправді обидві структури були тісно пов'язані.
Політики в демократичних країнах, перебуваючи під тиском різних груп, воліють діяти поступово, інкрементально. Але війна – це змагання воль до перемоги, змагання на довгій дистанції. Одна війна в регіоні легко переростає в іншу. Тож мають бути довготривалі стратегії: "Америка заплатила б набагато менше за збереження присутності на Корейському півострові в 1950 р., ніж становила вартість Корейської війни, а стале залучення в Іраку після 2011 року коштувало б набагато дешевше, ніж кампанія після 2014-го зі звільнення Іраку та сирійської території від ІДІЛ" (с. 367).
Одна з глав має назву "20 однорічних воєн". Це – про Афганістан, де з 2001 р. тривала війна з Талібаном (не забуваймо при цьому, що війна почалася ще 1979 року, коли кремлівські старці направили "ограніченний контінгент совєтських войск" до мирного і нейтрального (!) Афганістану). Вашингтон не мав тривалої стратегії в Афганістані і постійно змінював свій курс. Крім хибних оцінок "реформування" Талібану, американці дозволяли пакистанцям себе постійно дурити. Уряд Пакистану контролюється армією, розвідка якої безпосередньо підтримувала афганських терористів, що вбивали американських солдат. Але у Вашингтоні хотіли вірити, що пакистанці цього більше не робитимуть. Насправді ж:
"терористична екосистема вздовж афгансько-пакистанського кордону не розвивалася органічно: її створювала пакистанська армія, щоб придушувати етнічних белуджів та пуштунів і стати на заваді їхнім прагненням до незалежності чи пошуку спільних цілей зі своїми родичами з протилежного боку "лінії Дюрана" (с. 156).
Ісламабад також не хотів, аби в Кабулі був уряд прихильний до Індії. Але зрештою, як це часто буває, терористи вийшли з-під контролю і почали теракти в самому Пакистані.
Щодо питання про "експорт демократії". Прийнята за Макмастера Стратегія нацбезпеки США від 2017 р. визнавала, що "американський спосіб життя не може бути нав'язаний іншим і він не є кульмінацією прогресу". Тобто тут ми бачимо відхід від прагнень попередників, але в той же час Макмастер постійно наголошує на необхідності стратегії відновлення таких країн, як Афганістан чи Ірак, розбудові інклюзивних інституцій, боротьбі з корупцією. Без цього перемоги не буде. Макмастер вважає, що тут були великі успіхи, але не було послідовності, а крім того американські чиновники на місцях не були ефективно підготовлені для розуміння реалій регіону.
Одне ціле: "Методичка Путіна" та плани Сі
Одним з уроків нападу Росії на Україну, на думку Макмастера, є те, що "тристороння дипломатія" (в трикутнику Вашингтон – Москва – Бейджін), яка тривала з часів Ніксона-Кісінджера, завершилася. Китай і Росія діють спільно, а два диктатори, Сі і Путін, – це одне ціле, вони лише чергуються "в ролі палія та пожежника". А іноді й одна країна грає обидві ролі. Так, наприклад, "розігравши сирійську карту на два способи – як головного приятеля Ірану та як потенційно найкращого стримувача іранської гегемонії в регіоні, – Росія наростила свій вплив". "Методичка Путіна" – це "гібридна війна", "російська війна нового покоління" (РВНП).
Показово, що для характеристики дій Китаю й Росії генерал посилається на... Леніна. Епіграфом до розділу про Росію є цитата Леніна про використання "найдрібніших тріщин" в таборі супротивника. Ба більше, зазначає Макмастер, "багато очільниікв і фінансистів США та союзників ідуть навіть далі, ніж цитата, приписувана Владіміру Леніну: "Капіталісти продадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо". Вони фактично фінансують придбання мотузки китайською компартією" (с. 346).
Китай з його авторитарним капіталізмом не збирається грати за міжнародно-визнаними правилами. Офіційно проголошена "військово-цивільна інтеграція" – це промисловий і кібершпіонаж для військових цілей.
Нинішній лідер КНР належить до так званої "когорти княжичів" (вислів австралійського журналіста Дж. Гарнаута), тобто дітей впливових партпрацівників. Але батько, сім'я Сі, і сам Сі підпали під репресії і "перевиховання" під час "культурної революції". Його сестра – наклала на себе руки. Та, на думку Макмастера, нинішнє "схиляння Сі перед спадщиною Мао" -це більш, ніж Стокгольмський синдром, це віра у велич Китаю і його повернення до ролі Піднебесної імперії. Цікаво, що коли Макмастер разом із Трампом відвідали у 2017 р. Заборонене місто в Бейджіні (резиденція імператорів, а тепер партійних вождів), то попри прагнення Бейджіну вразити американське керівництво свою величчю, результат для Макмастера був протилежний: велич Забороненого міста показала і страхи, і агресивні амбіції Китаю, тож спонукали більшу жорсткість адміністрації Трампа щодо КНР. Зокрема, Макмастер бачить спільне між анексією Криму і захопленням Китаєм островів у Південно-Китайському морі. Це "стратегічна поведінка зондування": як відреагує міжнародне товариство і як далі продовжити агресію.
М'якість відповіді лише посилює цю агресію, але Макмастер зауважує: у той час, як диктатори бачать слабкість демократії у роз'єднаності суспільства, треба перетворити цю слабкість на силу, продовжити демонструвати силу демократії студентам з Китаю, емігрантам, разом з тим нещадно викорінюючи агентів, шпигунів в їхньому середовищі.
Трамп, Байден та Україна
Макмастер зазначає, що своєю книгою не хотів би сприяти "поляризації, руйнівної для США". Пояснюючи свою згоду на роботу в адміністрації Трампа, він говорить про бажання помогти "відверто неординарному президенту" і наголошує на своїй аполітичності: "навіть ніколи не голосував" (отакої, а професор Гарань завжди закликає йти голосувати!).
Але головний посил Макмастера: не можна грунтувати зовнішню політику на внутрішньополітичних розрахунках. На жаль, як ми знаємо у справжніх демократіях, політики озираються на волю виборців, і це заважає їм бути державниками.
У генерала знаходяться слова і для критики свого колишнього боса: "кандидат Трамп і так знизив довіру до основних ЗМІ криками про "фейкові новини", "кампанія Трампа навіть додатково заохочувала російських хакерів" знаходити особисті листи Клінтон, його опонентки.
У той же час Обама нічого не відповів на хімічні атаки сирійського диктатора, а за Трампа вдарили по "вагнерівцям" в Сирії. Трамп зайняв жорсткіші позиції щодо Китаю. Щодо виходу США із кліматичної угоди, Макмастер вважав, що її варто дотримуватися, але потім його переконали, що в цьому нема особливого сенсу, бо з такою позицією не можна вплинути на основних забруднювачів -Індію та Китай.
Згодом, уже після відставки Макмастера, було "несподіване рішення Трампа у жовтні 2019-го вивесити ССО США із північної Сирії". Та й ми знаємо, що угоду з Талібаном з наївною вірою, що Талібан буде її дотримуватися, підписали саме за Трампа, а потім, у межах обіцянок Трампа, вже за Байдена відбувся хаос з виводом американських військ, що своєю чергою переконало Путіна в слабкості Заходу і підштовхнуло його до агресії проти України.
У передмові до українського видання Макмастер закидає Байдену, що напередодні агресії Росії той вивів ВМС США з Чорного моря, відмовився надати Україні додаткове озброєння, і ширше – запропонував скорочення військового бюджету. Та заради справедливості віддамо належне Байдену, який попереджав керівництво України і світ про напад Росії, а потім, хоч і повільно, із затримкою, але почав надавати Україні сучасну зброю, необхідну для захисту (хоч F-16 ми і досі чекаємо).
Говорячи про слабкість в опорі агресивним силам, Макмастер нагадує, що:
"Новинні програми кабельних мереж виявили, що можуть заощадити гроші та максимізувати прибуток, замінивши іноземних кореспондентів експертами, яким платять за сидіння за столами та діалоги (чи монологи) в студії – головним чином про інтриги Білого дому, партійну політику або популярну культуру" (с. 153).
Чекайте, про яку країну з говорунами-"експертами" йдеться? Чи не ми перші випробували сумнівне "ноу-хау"?
Генерал добре начитаний і обізнаний. В книзі розсипано багато цікавих фактів, як-от про Комінтерн, який у 1930 р. планував створення темношкірої держави на півдні США для комуністичної революції. І таких фактів, цифр, особистих вражень у книзі чимало. А ще роздуми про Близький Схід, Іран, Північну Корею, техногенні виклики – генералу Макмастеру є про що розповісти.
Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду "Демократичні ініціативи"
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
