Як змінився Зеленський: надії та ризики
Якраз напередодні війни вийшли мої мемуари "Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога". Центр політичного консалтингу звернувся до мене з питанням, чи змінилися мої оцінки Зеленського (оригінал інтерв'ю тут).
Пане Олексію, ваша книжка завершується аж ніяк не компліментарно по відношенню до чинного президента. Ви пишете, зокрема, про те, що "очевидною була спроба монополізації влади та побудови персоналістської системи, де центром ухвалення рішень став президент без відповідної підготовки, натомість з психологічними комплексами". Наскільки змінилися (якщо змінилися) ваші оцінки Зеленського зараз?
Писати треба так, щоб згодом не було соромно за написане. Мої оцінки змінилися, але водночас у своїй книжці я не виправляв би нічого. Вона була написана у 2021 році, вона відбивала тодішні події і містила не лише критику Зеленського. На той час вже були ухвалені рішення, які показали, що позиція президента відносно Росії стала більш жорсткою.
Коли Зеленський лише балотувався в президенти, серйозні політологи прогнозували коригування його позиції, і ми могли побачити, що це дійсно відбулося. І це, до речі, сталося не лише із чинним главою держави. Усі попередні президенти у статусі кандидатів обіцяли поліпшити стосунки з Росією та домовитися з нею, але потім бачили, що ні – нічого не виходить. Бо Росія з кожного українського президента робить націоналіста.
Навіть з Януковича?
Згадаймо, що за Януковича угода про Асоціацію з Європейським Союзом була дороблена і парафована (тобто завізована кожна сторінка угоди). Янукович опирався тиску Росії три роки і водночас намагався підписати угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, але потім здався...
Щодо Зеленського, то події засвідчили, що він здатен змінюватися, а якщо говорити про концентрацію ним влади, то тут моя критика залишається в силі. В цілому ж його позиція очільника воюючої держави є адекватною.
Перед війною – ми всі це добре пам'ятаємо – Зеленський дорікав країнам Заходу за надмірне нагнітання небезпеки, обіцяв "шашлики в травні" тощо. Так, це було неправильно. Не треба було ані піднімати хвилю паніки, ані аж занадто критикувати західних союзників, які просто робили свою справу, попереджаючи нас. Але з початком повномасштабного вторгнення Зеленський зайняв правильну позицію.
Мені часто доводиться чути, що нам пощастило з таким лідером, як Зеленський. На це я завжди відповідаю, що український народ бореться не тому, що біля керма влади опинився чинний президент. Ні, все навпаки: це Володимир Зеленський спирається на український народ, а саме опір народу допоміг йому стати тим, ким він зрештою став.
А от з чим нам дійсно пощастило, так це із тим, що російськомовний єврей Зеленський є українцем в тому розумінні, що він – частина української політичної нації. А відтак жодна людина, котра має бодай найменшу клепку в голові, не може закинути нам, що ми є нацистами. І це підтверджує мою тезу, виписану у книжці: наш націоналізм не є етнічним, він – територіальний, бо об'єднує усіх українців, незалежно від того, ким ми є за походженням, мовою, релігією тощо.
Противники Зеленського протиставляють його Порошенку. Але якби він не балотувався у 2019-му, п'ятий президент змагався би з Юлією Тимошенко і, цілком ймовірно, програв би їй. В кожному разі, до того, як у перегони влився Зеленський, Тимошенко мала вищий рейтинг. А ви бачите Юлію Володимирівну лідером воюючої країни? Та й загалом – хто, на вашу думку, міг би впоратися з такою роллю якнайкраще?
Таке питання зі сфери альтернативної історії. Але давайте не забувати про глобальні соціально-економічні чинники. Те, до чого ми підійшли у лютому 2022 року, сформувалося не тоді і навіть не у 2013-2014 рр. або під час Помаранчевої революції. Підґрунтя нашого сьогодення закладалося тоді, коли Україна ще тільки рухалася до своєї Незалежності. І це підтверджують соціологічні дослідження, зокрема, і ті, котрі проводив Фонд "Демократичні ініціативи".
Згадаймо увесь процес формування української політичної нації, починаючи з кінця 1980-х – 1990-х років. Згадаймо ті звернення, які робив Народний Рух до національних меншин, до росіян, які жили в Україні. Згадаймо, як восени 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про громадянство з так званим "нульовим варіантом". Він означав, що всі, хто тоді проживав на території України, міг обрати собі українське громадянство без додаткових передумов – тобто не так, як це зробили країни Балтії.
Ось ці чинники і сприяли єдності української нації. А така єдність в свою чергу допомогла перейти до Незалежності безкровно і так само безкровно прийняти Конституцію 1996 року, а згодом – вже у 2004-му – пройти конституційну реформу...
Але повертаючись до вашого питання. Є люди, які краще або гірше підготовлені до виконання своїх функцій, але історія парадоксальна. Не підготовленому до президентства Зеленському якраз допомагає те, що він не є класичним політиком або дипломатом. Він може дозволити собі різати "правду-матку" просто в обличчя...
В чому сила його промов? Вона не в тих образах, метафорах чи прикладах, які знаходять його спічрайтери. Сила промов Зеленського у тому, що він говорить правду. Класичний політик або дипломат не сказав би так, як Зеленський: "Нам не дають достатньо зброї, ми прагнемо більшого...". Але в умовах війни саме це і працює.
І Порошенко, і Тимошенко були значно краще підготовлені до посади президента. І мали свої вади, це безперечно. Зрештою, вони програли, а Зеленський зараз викликає непідробну довіру у західних соціумів та політиків. Недарма я завжди повторюю своїм студентам: історія зіткана з парадоксів.
Але є одна небезпека: аби Зеленський, який зараз потрапив у світові герої, не впав у месіанство. Щось подібне у нього було і до війни, а зараз небезпека такого сценарію зростає у рази.
Думаю, що месіанство тут неуникненне...
До речі, в одному з останніх наших опитувань ми запитали, хто зробив основний внесок у відбиття наступу російських військ у перші місяці війни? На першому місці – Сили оборони (78%), на другому – весь український народ (63%), на третьому – волонтери (46%), а центральна влада (президент та уряд) отримали лише 24%. Отак оцінили українці, і я думаю, що це абсолютно правильно. Оті прості дядьки і тітоньки, як зневажливо сказав Арестович, і є героями цієї війни. Це вони пішли на фронт і у волонтери.
Щоправда, коли ми запитали, а хто конкретно відіграв важливу роль в обороні країни, то отут на першому місці опинився Зеленський (65%), а на другому – Залужний (47%), що цілком прогнозовано. Але результатом, який вивів на друге місце увесь український народ, я особисто дуже тішуся.
Зеленський колись мав намір відбути лише один президентський термін. Але зараз, гадаю, він захоче пролонгувати оце солодке відчуття слави. За вашими відчуттями – повторний похід у президенти та (припустимо!) перемога на виборах обернуться для Зеленського катастрофічним падінням рейтингу у майбутньому?
Як я часто кажу своїм студентам, політика та історія – це не два помножити на два. Ніколи не знаєш, яким буде кінцевий результат. Те, що відбувається і у політиці, і у історії, може бути настільки карколомним, що складно щось передбачити. І це не суперечить тому, що я казав про глибинні тенденції, які призвели до формування української нації.
Але до Зеленського. Чи зможе він впоратися зі своїм месіанством? Питання непросте. Можливо, так – зможе. Мені завжди хочеться вірити в краще, тобто в здатність людини вдосконалюватися. Зрештою, ми ж побачили поведінку Зеленського під час війни. Але небезпека, яка була, є і залишається – це та концентрація влади, яка супроводжує президентство Зеленського. А також його довіра до вузького кола людей, а якщо вже зовсім чесно – то до однієї людини.
Єрмака?
Так...
Але все-таки давайте будемо об'єктивними до нашої влади. Вона не завалилася. Вона виконує свої функції, і країна працює. Скільки б обґрунтованих претензій та критики ми не мали би до влади.
Кадрова ж політика президента Зеленського закладає певну небезпеку, яка проявиться після війни. Але які рішення він у зв'язку з цим ухвалить – цього ми не знаємо.
Натомість знаємо з історії, що Черчіль пішов після війни на вибори і програв їх. Але потім повернувся у владу.
Щодо Зеленського, то будемо бачити, до чого він виявиться готовим. Багато чого буде залежати від того, як і коли закінчиться війна і якою тоді буде розстановка політичних сил в країні – чи виникнуть у нього потужні політичні конкуренти. Та й зрештою, багато що залежатиме і від того, чи відчуватиме Зеленський сили на ще один термін, адже те, що він переживає зараз – це колосальне фізичне та емоційне виснаження, тут йому не позаздриш.
І водночас справедливими є закиди на адресу влади щодо обмеження демократії, щодо відключення каналів з цифрового мовлення – і це дивує, бо й справді, навіщо було вимикати ці канали?
Щоб не розбавляли холодним душем теплу ванну президента...
І все-таки навіть попри воєнний стан, в медіа триває обговорення того, що відбувається в країні, і зберігається критика влади. В кожному разі, для мене основне джерело інформації – це серйозні Інтернет-видання, де немає табу. А це свідчить про те, що рівень свободи у нас залишається традиційно високим.
Між іншим, ми ставили питання про те, який устрій, на думку респондентів, є найкращим для України. 64% відповіли, що це – демократія. 14% допустили автократію, але за певних умов. Але вдумайтеся в цей показник: 64% проти 14%! Та таким відсоткам позаздрить будь-яка західна демократія!
Ми також ставили і дещо провокативне запитання: чи готові ви пожертвувати свободою заради достатку? 30% респондентів сказали, що так, в обмін на власний добробут вони готові поступитися державі часткою своїх прав та свобод. Але 47% відповіли – ні, тобто вони готові терпіти матеріальні труднощі, але не бути позбавленими свободи. Причому серед людей з вищою освітою така цифра є вищою -серед них 57% виступили за свободу і лише 25% – за те, щоб свободою поступитися.
Це якраз і показує те, що Україна – не Росія, бо українці готові йти на жертви заради свободи.
Тож, можливо, навіть якщо після війни і матиме спроба влади сконцентрувати ще більшу владу, вона навряд чи виявиться успішною.
Загалом Зеленський, який спілкується зі світовими лідерами та продукує заяви, призначені назовні, та Зеленський, так би мовити, "домашнього розливу" – це два різні політики. Наскільки припустимим є для державного діяча мати не одну, а більше іпостасей?
Зараз розрив між цими двома функціями – зовнішньою та внутрішньою – зменшився. На початку каденції він був більш відчутним, але нині ситуація змінилася. Хоча ставлення до Зеленського з боку як українського соціуму, так і експертного середовища є більш критичним, ніж на Заході. Там він є уособленням України, там панує його сприйняття як героя, чого немає вдома.
Щоправда, Зеленський на першому місці серед тих, кому українці дякують за військові успіхи. Але це стосується його як людини. Інша картина виходить, коли ми говоримо про президента як про інституцію.
От дивіться: що показує баланс довіри і недовіри до державних інституцій. Президент має високий баланс – 71%, але Збройні Сили його все одно випереджають з 91%. Дивимося далі: Національна гвардія – 81%, волонтери – 77%, добровольці – 73% і, нарешті, президент – 71%. Це хороший показник, але на перше місце все одно виходять структури та інституції, які захищають нашу державу. І це правильно.
А б звернув увагу на ще один феномен. Коли раніше українців запитували, чи країна рухається в правильному напрямку, вони завжди казали "ні", за винятком перших місяців кожного нового президентства. Тобто спочатку на чергового главу держави покладають певні надії, а потім він розчаровує, і відповідь про рух у правильному напрямку дається негативна.
Та коли це питання ми поставили на початку повномасштабної російської агресії, українці зазначили, що країна рухається у правильному напрямку. Парадокс? Адже в країні триває війна... А ми все одно відчуваємо, що перебуваємо на правильному боці історії.
Мені здається, що велика проблема України полягає у підлеглості парламенту президентській вертикалі. За якою б редакцією Конституції ми не жили, Верховною Радою все одно управляють з Банкової. Можливо, ви з цим не погодитеся. Ви пишете: "після ухвалення Конституції 1996 р. у новій моделі влади в Україні президент і парламент мали співіснувати один з одним (адже жодна сторона де-факто не мала інструментів усунути одна одну) ". Насправді Ющенко у 2007-му та Зеленський у 2019-му проголошували дострокові вибори, тобто усували зі свого шляху не догідний їм парламент. У зв'язку із цим запитання: як нам посилити вагу та роль парламенту?
В Україні були дві конституційні моделі. Перша модель: сильний президент (тобто Кучма 1996 року). Якраз за цією моделлю дуже хотів жити Янукович, як ми пам'ятаємо. Але навіть тоді у президента де-факто не було можливості усунути парламент. Кучма хотів розпустити парламент неодноразово, але у підсумку був вимушений з ним співіснувати. І згадаймо, як приймали Конституцію 1996 року – у парламенті!
А Єльцин, приміром, прийняв конституцію на референдумі, в обхід парламенту. Результат? Він є відомим: Росія – це авторитарна держава з авторитарною конституцією. І цей авторитаризм склався не за Путіна, там сама модель держави є авторитарною.
В Україні, повторюся, такого не було. А коли була ухвалена Конституція в редакції 2004 року, у нас з'явилася інша модель – європейська. За цією європейською моделлю саме парламент ми формувавли уряд, але водночас надали й президенту більше можливостей для розпуску парламенту. І це було логічно: якщо парламент не міг працювати, не міг сформувати уряд, то тут мав бути свій баланс.
Дійсно, і Ющенко, і Зеленський оголосили дострокові вибори на дуже сумнівних підставах. Хоча політична ситуація у них була різна. Дієвий Конституційний Суд мав би сказати президенту Зеленському "ні", але дієвого КСУ у нас немає, а точніше – не було (будемо сподіватися, що він з'явиться).
Крім того, тоді, у 2019 році, не тільки Зеленський був зацікавлений у дострокових парламентських виборах. Фактично тодішня опозиція – Порошенко, Тимошенко, ОПЗЖ – теж хотіли виборів. Вони думали, що у Зеленського не вийде провести своїх кандидатів по мажоритарці.
А у підсумку вийшло, що Зеленський набув монополію, якої не було у Порошенка. Тому він і поставив свого прем'єра, хоча за Конституцією президент не може керувати прем'єром – той підзвітний парламенту. Але у нас не Офіс президента ходить на засідання Кабміну, а прем'єр приходить на нараду до ОПУпрезидента, що є певним перекосом.
Але повертаючись до монополії. Ще до війни стало очевидно, що не може така величезна фракція функціонувати як моноліт, і невдовзі група Разумкова почала самостійну гру тощо. Тобто монобільшості вже не було, а рейтинги "Слуги народів" впали з 43% до 20% і зрівняли цю фракцію з "Європейською солідарністю" і також майже прирівняли її до ОПЗЖ. Війна цю динаміку перекреслила, і ми не знаємо, що буде далі. Але можна спрогнозувати, що монобільшості не буде, бо в умовах пропорційної системи це практично нереально.
А натомість виникне коаліція фракцій, але поки невідомо – яка і з ким. Але роль парламенту буде зростати, а от чи треба нам переходити до суто парламентської моделі, де президент є слабкою і формальною фігурою? Гадаю, що ні. Бо у нас політичні партії – ще не стадії формування. Якби вони у нас мали усталені традиції, були сильними та потужними, то це одна річ. Але наявність партій, залежних від лідера, дає можливість певним особам поза парламентом смикати їх за ниточки.
Нагадаю, до речі, що модель із домінуючою роллю парламенту просували Медведчук та Росія. І от якраз наявність президента є певного роду стабілізуючим фактором. А тому нам потрібен незалежний Конституційний Суд та всебічний розвиток партій. Але це на "раз-два" не робиться.
Читати далі
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
