Чорнобиль, 1 травня Щербицького і правда поета-комуніста в московській "ЛГ"

Із мемуарів "Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога" (с.56-59):

Подією, що спричинила тектонічний зсув в свідомості українців, стала Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 р. Хоча поповзли чутки про необхідність евакуювати дітей з Києва, ми нашу десятимісячну доньку не вивозили. Важко вірилось у те, що сталося щось серйозне, бо не могла ж радянська держава кинути своїх громадян напризволяще. Лише 8-9 травня оголосили про радіоактивну загрозу для киян, порадивши закривати кватирки і мити взуття (а Горбачов виступив з приводу аварії лише 14 травня!). На той час наближені до партійної верхівки своїх дітей вже повивозили. Це була справжня зрада, яка стала потужним ударом по світогляду українців, своєрідною точкою неповернення: в Москві про нас не дбають, а місцеве керівництво на чолі з першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким виводить людей з дітьми на першотравневий парад в зараженому радіацією Києві. І хай там як пізніше намагалися відбілити Щербицького, він вчинив злочин, і не треба було встановлювати йому меморіальну дошку (на Десятинній, 8), як це зробили у 2013 р. "регіонали". Після 2014 р. вона підпала під декомунізацію і була демонтована.

Про дії влади після вибуху на ЧАЕС у пресі спочатку мовчали, але поступово почали розкривати інформацію (все ж таки "гласність"). Та не в Україні – у московській "Литературной газете", яка 24 вересня 1986 р. опублікувала статтю відомого українського поета-комуніста Бориса Олійника. Він і написав, що нам не кажуть правди про Чорнобиль. Я намагався додзвонитися до нього в Спілку письменників, один раз він взяв слухавку, але зустрічатися не захотів – може, боявся контактувати із незнайомою людиною, що могла ще й виявитися провокатором.

Коли необхідність евакуації дітей стала очевидною, на київському залізничному вокзалі утворився натовп! Люди рвалися до кас по квитки. Якось ми самі заходилися "розрулювати" цю штовханину, тих, кого вивезли з Чорнобиля чи Прип'яті, взялися пропускати поза чергою. Уявіть собі: стоїмо біля каси, регулюємо потік, і хтось там у кінці юрби кричить: "Чорнобильці прийшли". Кажемо: "Добре! Передавайте паспорт сюди!". Якщо є чорнобильська прописка, пропускали без черги. Такою була самоорганізація у той час, коли влада кинула киян на ласку долі.

Мою доньку довелося вивезти спочатку до Москви, потім до Краснодара, де жили родичі. Дитина поїхала з дружиною. Коли я її привіз до Краснодара, вона ще не ходила, а за півроку, коли приїхав забирати, вже тупала ніжками, мене не впізнала, дуже плакала за мамою під час наших прогулянок.

До Краснодара тоді приїхав Горбачов. Я блукав містом, шукав, де зупинятиметься кортеж – хотів сказати йому, що нема правди про Чорнобиль. Зустріти Горбачова не вдалося. Отож написав листа до ЦК КПРС, Генеральному секретарю ЦК М.С. Горбачову. Довго не було відповіді. Потім додому прийшов лист: мені запропонували прийти до Київського міського комітету партії, тобто моє звернення спустили "по інстанції" згори донизу. Як тоді перелякалися батьки! Адже скарга до Москви на адресу партійних органів, які брешуть, могла добром не скінчитися. Та мені знову пощастило. За день до мого візиту до міськкому партії на Центральному телебаченні показали документальний фільм про Чорнобиль. Йшлося, зокрема, про те, що людям не сказали усієї правди. От у міськкомі й відбулася така розмова:

- "Чого ви хочете?

- Як чого?! Нам не кажуть правди про Чорнобиль!"

Мені почали розповідати про допомогу населенню та інформування громадян. Знову на підтвердження моїх слів посилаюся на фільм. Вони ще раз про своє. Думаю, їм просто треба було поставити галочку, що "провели роз'яснювальну розмову". Продовження не було. Але якби цей фільм не пройшов центральними каналами, якби не було сказано, що немає правди про Чорнобиль, то бозна-чим це могло скінчитися. А може б, нічого і не сталося, бо все-таки набирала сил політика гласності й критикувати дії влади під час Чорнобиля вже почали масово.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.