18 грудня 2009, 16:52

Щоденник євроатлантиста. Українські настрої в Німеччині

Кожна моя поїздка до Німеччини – своєрідний виклик. Виклик, передусім, зрозуміти, як настільки відносно близька географічно країна може бути настільки далекою в розумінні України та її зовнішньополітичної логіки. Звісно, можна багато говорити про німецьку політику щодо України в форматі "Спочатку Росія" (Russia first); про німецький бізнес, заангажований у свої власні проекти з Росією настільки, що зв'язує руки німецькому уряду, про, зрештою, небажання ризикувати своїм добробутом та стабільністю (які об'єднана Німеччина й сама відносно недавно здобула) заради незрозумілих для Берліна амбіцій Києва на міжнародній арені. Як результат – навіть саме поняття "лобіст України" в німецькому інтер'єрі звучить оригінально: мої знайомі німецькі експерти називають ними тих тамтешніх політиків, котрі, визнаючи пріоритетність Росії, час від часу нагадують, що потрібно не списувати з рахунків й Україну. Тобто, пріоритетність Росії під сумнів не ставиться ніким абсолютно.

І, власне, тут непотрібно дивуватись, чи тим більше скоса поглядати на Німеччину. Значно важливіше врахувати наступний важливий, на мій погляд, момент. Деякі з тих питань, які є в зовнішньополітичному порядку денному України, відсутні в порядку денному німецькому. Все дуже просто. Як правильно зауважив один давній знавець українсько-німецьких відносин, Німеччина НЕ ЗОБОВ"ЯЗАНА ДОПОМАГАТИ Україні просуватись до НАТО чи ЄС лише тому, що подібні цілі фігурують в зовнішньополітичній програмі Києва. В українській столиці це мають усвідомити і не гримати дверима при кожному "ні" з боку німецьких колег.

Очевидно, найбільш точно стан справ, котрий на сьогодні є в Німеччині щодо України, передає анекдот (так, не дивуйтесь, німецько-українські відносини встигли набути такої дивної форми, що про них складають анекдоти). "Як справи в Україні?", – запитує один німець в іншого. "Погано, але стабільно", – відповідає той. "Стабільність – це якраз те, що нам потрібно", – оптимістично резюмує останній. А сигнал, який сьогодні доносять німецькі політики українським дипломатам, зводиться, фактично, до одного: до виборів нема про що з вами говорити.

Зрештою, дійсно, про що можна говорити, коли відносини України з таким важковаговиком, як Німеччина, вимірюються телекартинками українських політиків з німецьким канцлером, зафіксованими нашвидкуруч у кулуарах міжнародних форумів, а не, скажімо, такими фактами, як відсутність міжурядових українсько-німецьких консультацій на найвищому рівні – традиційного формату двосторонніх відносин у часи Кучми і призабутого за часів Ющенка. Хоча, насправді, саме їх наявність або відсутність є своєрідним індикатором того, в якому стані перебувають відносини двох країн.

Але якщо телекартинки з канцлером більше входять до радіусу дипломатичної дії Юлії Володимирівни, то "ефективність" на німецькому фронті Віктора Ющенка у тамтешніх дипломатичних колах вимірюється кількома доволі повчальними історіями, які могли б стати гарним уроком і для наступного українського президента. Від його відмови приїхати на неформальну вечерю до Меркель у 2005 році (звідки, начебто, й з'явилась образа на нього з боку пані канцлерки) до ситуацій, коли він нібито впродовж більш ніж півгодини читав міністру закордонних справ Німеччини Штайнмайєру (наче студенту-першокурснику) лекцію на тему газопроводів, супроводжуючи її власноруч намальованими картами. Або ж коли український президент (знову таки в інтерпретації моїх німецьких співрозмовників) після безрезультативної розмови зі Штайнмайєром на тему ПДЧ в НАТО сказав приблизно наступне: "Добре, ми тоді будемо розмовляти з пані Меркель".

Звісно, у Києві та Берліні по-різному інтерпретують ті чи інші рандеву перших осіб двох країн: якщо у нас в декого склалось враження, що зустрічі Меркель з Тимошенко є зустрічами двох друзів, то німці, з якими доводилось спілкуватись, постійно перепитували: "І чому в Україні вважають, що у них дружні стосунки?". Як доказ – на відміну від української публіки, жоден з німців, з якими довелось спілкуватись під час моєї останньої поїздки в Німеччину (а це кілька сотень осіб), не звернув увагу на перебування Тимошенко у Бонні під час минулотижневого зібрання Європейської народної партії.

Скажу відверто: після кожної серії спілкувань з німецькими співрозмовниками напрошується один і той же висновок: "берлінський мур" сьогодні пробити для України фактично нереально. Один знайомий дипломат досить образно змалював поведінку тамтешніх еліт щодо України. Це наче військо, яке рухається нога в ногу, і коли попереду виникає прірва і перший з солдат туди падає, наступні не зупиняються, а падають по черзі за ним.

Ну а тим українським полісімейкерам, котрі все ж відчувають достатньо сили та енергії для того, аби трощити цей мур, рекомендую робити подібне не лише у високих німецьких кабінетах, а й серед пересічних німців. У принципі моя остання поїздка до цієї країни переважно й була таким собі сходженням до німецьких громадян у трьох містах: Мюнхені, Кьольні та Берліні (лише у німецькій столиці одна з дискусій відбувалась виключно з німецькими експертами, які знаються на Україні). Заангажував мене у цю справу професор Олексій Гарань, котрий підготував англійською мовою брошуру "Україна в Європі: питання та відповіді". Однак, насправді всі наші презентації (професора Гараня, Миколи Рябчука та вашої покірної слуги) зводились, передусім, до президентських виборів в Україні. У той час, як питання та дискусія були значно ширшими.

Мені особисто було цікаво порівняти, де і яким чином позиція німецьких еліт та пересічних німців пересікається, а де розходиться. Все ж таки, німецькі політики люблять наголошувати на важливості підтримки більшості громадян з того чи іншого питання, тому, власне, цікаво було почути, наскільки дії німецького уряду на українському фронті відображають погляди населення. Або, можливо (як у випадку з афганською операцією, котру не підтримує приблизно 65% німецького населення, проте уряд діє за власною програмою), не відображають.

Те, що я зауважила – це, передусім, фактично повне нерозуміння серед пересічних німців того, що на найвищому рівні у Берліні хтось може взагалі ставити питання про європейську ідентичність України. "Ми для себе давно визначили, що Україна є європейською державою", – кілька разів повторив один з чи не найбільш підкованих учасників дискусії в Кьольні. Інші повторювали в тому ж дусі, дивуючись з власного керівництва, котре щоразу жахається від епітету "європейський" в контексті з Україною.

Якщо ж говорити про інтеграцію України в ЄС, то тут, зазвичай, учасники наших дискусій притримувались схожої позиції: Україна має право бути в Євросоюзі, але навряд чи це реально. "Зрозумійте, човен вже переповнений. У нас й без того вистачає проблем з Португалією, Грецією та Францією", – на емоційних тонах намагався пояснити суть євросоюзівських справ один з учасників дискусії у Мюнхені (до речі, в цьому місті прийшло чи не найбільше бажаючих почути щось про Україну – понад ста осіб). Вже на неформальному спілкуванні, котре, як і дискусію, організовував Фонд Науманна, і в Мюнхені, і в Кьольні та Берліні нав'язливо кружляло два інших пояснення. Вони, звісно, не нові, але цікаво було їх почути саме з вуст німецьких громадян. Перше – шкода, що Україна така велика за розмірами, і це робить майже неможливою її членство в ЄС. Друга – якщо порівнювати з Туреччиною, то Україна має більше прав на членство в Євросоюзі. Мовляв, Україна – це європейська країна і в культурному, і в релігійному плані.

Значно менше консенсусу спостерігається у розмовах з приводу членства України в НАТО. Тут позиція німецької влади і німецького населення якраз збігається. У Мюнхені мене один відставний військовий, наприклад, запитував: "Якщо Україна вступить до НАТО, то чи не складеться ситуація, що натівські і російські військові будуть поруч розгулювати Севастополем?". Інші висловлювали класичні побоювання про те, що членство в НАТО розірве Україну на шматки, а ще дехто взагалі говорив про швидку смерть Альянсу, і що Україна туди просто не встигне вступити.

Що стосується наступних президентських виборів в Україні, то показовим для мене було одне питання, котре доводилось чути впродовж німецької поїздки кілька разів: чим взагалі Віктор Янукович відрізняється від Юлії Тимошенко? Загалом, німці настільки не звикли коментувати особисті політичні уподобання, що жодного разу не вдалось почути навіть віддалених натяків з приводу того, кому вони симпатизують в українській президентській гонці. Тим більше, як не складно здогадатись, не допускають таких натяків і представники канцелярії Меркель, дипломати чи заангажовані в Україну експерти. Їм, як ви вже зрозуміли, наразі в Україні потрібна виключно стабільність...

Мюнхен-Кьольн-Берлін

Клуб паралізованих страхом і коаліція рішучих

Провальну комунікацію західних лідерів, у якій повністю відсутній елемент стратегічної невизначеності, ми в Центрі "Нова Європа" визначили як одну з топ семи помилок Заходу за два роки великої війни...

Гарантований безпековий самообман

Отже, президент Володимир Зеленський (не кажучи вже про главу його офісу Андрія Єрмака) й далі публічно наполягає на тому, що Україна домовляється з низкою країн-партнерів саме про безпекові гарантії...

Після Брюсселя

У той момент, коли вже європейські партнери і друзі почали приречено розповідати, що нічого катастрофічного не станеться, якщо "чистого" рішення у Брюсселі щодо відкриття вступних переговорів не буде, бо Україна залишається кандидатом на членство (і це ключове), а переговори можна відкрити і в наступному році, ми таки отримали повноцінне "так"...

Про американський список

Чи варта країна, котра має проблеми з корупцією та верховенством права, підтримки США лише тому, що вона є жертвою безпрецедентної за понад півсторіччя військової агресії в Європі? Має, якщо її існуванню як держави загрожує смертельна небезпека...

Емоції, які вбивають довіру. І партнерство з Польщею?

Отже, Україна та Польща на найвищому рівні вирішили винести українсько-польську кризу на трибуну Генасамблеї ООН. Прикро і, зізнаюсь, боляче...

Виправити помилки Будапешта та Бухареста у Вільнюсі

Зі стрімким наближенням липневого саміту НАТО стає дедалі очевидніше, що у справедливому світі Вільнюс мав би стати моментом виправлення помилок Будапешта та Бухареста, і Україна повинна цього прагнути...