Щоденник євротлантиста з Берліна. У нас війна, у них футбол
У Берліні, з якого я за годину відлітаю до Києва, суцільне свято футболу і заодно й патріотизму. Стільки німецьких прапорів на машинах, будинках й ресторанах я ще тут не бачила ніколи. Крім німецьких прапорців – маса іншої символіки: бразильської, хорватської, аргентинської. Це може звучати як параноя, але дуже хотілось побачити там бодай якусь символіку і українську, хоч наша збірна і не в Бразилії. Скажу більше: коли я побачила у спеціальному меню кількох німецьких закладів страви бразильської кухні, наївно уявила, як було б добре, щоб там з"явились і страви українські. Уявляєте, заходить якийсь руссо турісто у ресторан в Берліні, а його з усіх боків атакує українська символіка: там прапорець, там страва українська в спеціальному меню, там дитина прогулюється у футболці з українським прапором, як зараз прогулюються дітки у футболках з бразильськими кольорами. І не треба нічого говорити, все зрозуміло без слів. Але чим більше перебуваєш у Берліні, тим більше розумієш, шо тотальна відсутність українського – до певної міри символічна.
Бразильці поставляють німцям свято та безтурботність, ми поставляємо їм війну та стрес. Їх не дуже цікавить, що ця війна насправді "made in Russia". Кому хочеться вникати, коли навіть в найзадрипанішому турецькому барі показують на великому екрані футбол, на носі чергова, запланована чорт-зна коли відпустка в якусь південнішу країну Європи, і прекрасному вечору може завадити лише надто повільна подача пива через перезанаватеженість офіціантів.
"Ви можете собі дозволити вболівати тільки за свою футбольну команду, ми поки що вимушені вболівати за свою країну – в тому-то і різниця," – кажу своєму німецькому колезі, коли повз нас промчало чергове авто, густо прикрашене німецькими прапорцями. Насправді, це навіть не різниця- це пропасть, яка сьогодні розділяє нас. Вони не можуть – і, головне, не хочуть усвідомити, що в 21 столітті на європейському континенті можуть вбивати, ми не можемо усвідомити, як вони можуть спокійно спостерігати за тим, що у 21 столітті на європейському континенті так безжалісно вбивають.
А насправді вони спостерігають за цим майже так, як ми спостерігаємо за футболом: це лише емоційна телекартинка, в якій хтось перемагає, а хтось програє. Хтось після перегляду загне пару матюків, хтось може випити зайвого і поспівчувати стороні, яка несправедливо програла, але на наступний день в їхньому житті нічого від цього не зміниться. "Ви в посольство Росії?", – запитує мене таксист, коли ми наближаємось до вказаної мною адреси. "Під посольство", – кажу йому, в голові прокручуючи короткий урок політінформації – "протестувати проти дій Росії в Україні". "А, зрозуміло", – байдуже відповідає він і протястягує мені здачу.
Мої німецькі колеги, які представляють тих, кого американці коротко називають влучним терміном opinion makers (ті, хто формує громадську думку)
втішають: "ти знаєш, ситуація вирівнялась, це раніше росіяни заправляли в інформаційному полі, зараз більш-менш всім, хто цікавиться ситуацією, зрозуміло, що це Росія мутить воду." Інший, німецький журналіст зізнається: "вам легше, ви знаєте, що таке російська пропаганда, а ми ніколи не думали, що ТАК можуть робитись новини". Найбільш об"єктивно висвітлює преса, за винятком хіба економічної "Handesblatt", яка явно на боці переляканого втратою російського ринку бізнесу.
А найбільш російські вуха стирчать на Інтернет-форумах. Ну і телебачення явно дрейфує (чи, швидше, дрейфувало) вбік Росії: як тільки яке загострення, російський посол просто не злазив з каналів, а експерт Александер Рар, подейкують, інколи починав формувати інформаційну картину дня вже о 8 ранку. Зрозуміло, в який бік. І зрозуміло, що далеко не всі читали "Spiegel", який доступно пояснив, "ху із містер Рар" для Росії. Як, до речі, і колишній мер Гамбурга (що звучить дуже круто для теленовин, а те, які в нього зв"язки з Росією ніхто ж не буде в ефірі пояснювати). "Мені було б набагато приємніше побачити там посла України", – каже мені за кавою далеко не останній депутат Бундестагу. Просять мене поцікавитись у пана Клімкіна, скільки разів його запрошували на німецьке телебачення. ☺ Взагалі, в один голос стверджують мої знайомі німці, критично не вистачає німецькомовних спікерів, які б симпатизували Україні. Нам конче потрібен в Німеччині свій Рар, умовно кажучи.
Тут, у Берліні, особливо гостро розумієш всі недоліки війни, яка затягнулась. Коли війна триває вже кілька місяців її вже не сприймають як новину номер 1, він перетврюється на щось буденне. Україні терміново треба думати, як утримувати увагу. Це, в принципі, головне послання, яке насьогодні є не тільки у німецьких симпатиків Києва, але й усіх інших. І це зрозуміло: з одного боку, футбольний чемпіонат і старт сезону відпусток, з іншого – загострення ситуації в Іраку, який не злазить з головних сюжетів міжнародних новин. Про те, що Україна втратила увагу, прекрасно розуміють не тільки в Берліні, але й у Москві...
І от на цьому фоні я наважуюсь говорити в Берліні про третю фазу санкцій проти Росії. "Ми їх запровадимо, а Путін не зупиниться, і далі що?"- дістають мене поважні німецькі співрозмовники. Третя фаза для багатьох з них – це як ядерна зброя для Росії: як бабахне, то відрубає всі кінці раз і назавжди.
Та й сам Путін, видно, добре вивчив німецьку специфіку, потягуючи своє улюблене темне пивко під час кегебешного відрядження у Дрездені. А саме: він не дає німцям достатнього, на їхній погляд, приводу для того, щоб запровадити нову хвилю санкцій. "А що особливо змінилось чи суттєве трапилось, щоб переходити до третього етапу?", – так приблизно формується логіка німців. "Путін же не ввів ввійська в Україну?", – скажуть одні. "І навіть Порошенка президентом визнав, гутарить з ним про щось по телефону по ночам", – скажуть більш поінформовані. У Берліні нав"язується думка, що серйозних підстав для третьої хвилі санкцій ще не з"явилось. Тактика розмитих червоних ліній, яку вибрали європейські країни щодо Росії, гармонійно поєдналась з тактикою напівкроків, яку хитро впроваджує Путін, щоб приспати пильність тих, хто погрожував йому санкціями. Хоча для мене очевидно: з трьох умов, які були пред"явлені Путіну в Нормандії – відвід військ, визнання Порошенка президентом і деескалація ситуації на Сході України, він виконав лише другу. З натяжкою можна сказати про першу, хоча танки, які перетнули кордон, виконання і цього пункту ставлять під питання.
Міжнародне лідерське змагання "Хто поганого Путіна перетворить на хорошого Путіна? " все ще триває. Кожен з амбітних лідерів – незалежно, де він базувався б – у Вашинтогні, Берліні, Римі чи Токіо – вважає за потрібне зіграти потішити своє самолюбство й зіграти хоча раз у цю захоплюючу гру. Деякі вже вийшли з цієї гри. Наприклад, німецький міністр Штайнмайєр, кажуть, був якраз тим, хто щиро вважав, що Путіна можна переробити. Зараз вже ніби так не думає. Меркель – ще один приклад. Україні до певної міри пощастило, що вона більше не збирається у канцлери і може більш спокійно реагувати на думку свого електорату й зробити щось справді корисне для України. Якщо не передумає, звісно. І якщо Україна надихне її не тільки образом російської жертви, але й потенційного переможця. Потенційного переможця над корумпованою системою, наприклад. Німці, як і французи, розуміють, що війна та реформи – справи малосумісні, але новій українській владі треба терміново продемонструвати, що вона здатна запустити хоч одну серйозну реформу. Під заріз потрібна хоча б одна "історія успіху", яку можна буде гучно "продати" у Берліні, Парижі, де завгодно. І таким чином довести, що за Україну варто боротись, бо це вже дійсно якісно інша Україна.
Тільки так ми зможемо забезпечити, щоб принаймні головою Німеччина була з нами, навіть якщо тіло ще якийсь час тянутиметься у бік Росії. І це природньо після стількох років накачування німецьких м"язів ефективними російськими гормонами.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
