Щоденник євроатлантиста. Яка війна – такі переговори
Чим більше читаю і слухаю заяв учасників мінських переговорів, тим більше виникає питання: "що це було?". Так чи інакше, кілька думок, які виникають у людини, яка на переговорах у Мінську свічки не тримала, а спостерігала за ними зі сторони. Основний висновок один – яка війна, такі і переговори. Тобто, війна невизначена, гібридна й розмита, і переговори такі ж невизначені, гібридні й розмиті.
З одного боку, добре, що Порошенко приїхав без миру, бо мир в даній ситуації міг бути лише миром за будь-яку ціну. Проблема в іншому: неготовність Києва до миру за будь-яку ціну автоматично трансформується у готовність Москви до війни за будь-яку ціну. Тобто, до більш жорсткого та нахабного військового втручання, яке б зробило українського президента Порошенка поступливішим.
Але більш нахабне військове втручання – як би парадоксально це не звучало – це і шанс для України нарешті підготувати серйозну доказову базу, що це не внутрішній конфлікт, це відверта зовнішня агресія.
Добре, що Путін, хоч і продовжував клеїти дурня, що жодного відношення до подій на Донбасі не має, все ж сів за стіл переговорів з Порошенком тет-а-тет, і все ж говорив і про Донбас. А міг би далі вимагати присутності представників ДНР та ЛНР і наполягати, що переговори про Донбас можливі лише між Києвом та Донбасом. Донбасом сепаратистським, звичайно.
Путін чітко дав зрозуміти, яке питання його хвилює на даний момент найбільше: Угода про асоціацію з ЄС. Нічого нового, просто чергове загострення на фоні того, що подальша доля документу – питання кількох наступних тижнів. Про те, що їхати до Путіна на переговори з нератифікованою Угодою не має сенсу, говорила неодноразово, тому повторюватись не буду. Але є у мене питання, про яке навіть у страшному сні не хочеться думати, але ставити Президенту треба: де гарантії, що цей, розпущений ним парламент, у вересні ратифікує Угоду?
Як, і до речі, проводити консультації з приводу її імплементації. Я щось не пригадую, щоб Росія особливо консультувалась з Україною, коли створювала свої Митні, Євразійські чи ще якісь союзи?
Взагалі, Путін у значно комфортнішій ситуації, бо в нього зовсім інший рівень відповідальності, ніж у Порошенка: будь-яку поступку Путіна у Росії можна "продати" як допомогу братському народу Донбасу чи ще якийсь красивий пропагандистський міф, а будь-яку серйозну Порошенка українці сприйматимуть як зраду. Путін може собі дозволити відповідати лише перед самим собою. Порошенко – як би пафосно це не звучало – сьогодні реально відповідає перед історією своєї країни.
У Путіна зовсім інші часові рамки: він може собі дозволити почекати, поки Україна зазнає військової поразки на фронті і економічної катастрофи поза фронтом. Порошенку треба перемога, і бажано до парламентських виборів.
Ну і домашнє завдання після Мінська зрозуміле: або Україна буквально на пальцях докаже причетність Путіна до військової агресії і примусить його визнати свою причетність до війни на Донбасі, або Путін буде далі розповідати світу, що в Україні йде громадянська війна, і він тут ні до чого.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
