Мовчання Трампа і американські уроки Порошенка
Ці президентські вибори особливі тим, що чи не вперше у колективного Заходу – а саме в ЄС та США – з"явилось різне бачення щодо поведінки під час президентських перегонів в Україні. Якщо в ЄС та деяких країнах G7 – публічно або не дуже – не приховують, що хотіли б бачити нинішнього гаранта й надалі на посту, то США – за винятком закликів до чесних виборів – демонстративно ведуть себе так, наче виборча кампанія в Україні і не відбувається. Просто слідують своєму традиційному порядку денному – реформи, реформи і ще раз реформи.
Це при тому, що нинішній президент, очевидно, розраховував на інше. За нашою інформацією, вже під час виборчої кампанії у лютому Порошенко шукав зустрічі з Трампом у Білому Домі, куди він планував завітати прямо з Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. Українська сторона начебто до останнього намагалась організувати зустріч з віце-президентом Пенсом у Вашингтоні з захОдом в Овальний кабінет до Трампа. Оскільки такий захІд гарантувати не вдалось, українці вимушені були погодитись на зустріч в Мюнхені з Пенсом, яка зрештою тривала вдвічі довше запланованого часу.
За даними з деяких джерел, у Мюнхені Майк Пенс навіть висловлював готовність приїхати з візитом до Києва у березні, однак, ризикну припустити, що цю ідея не була сприйнята, оскільки завітавши в українську столицю віце-президент США зустрівся б і з іншими кандидатами в президенти, що необов"язково зіграло б на руку Порошенку. Що ж до самого Трампа, то навряд чи він особливо стежить за тим, що відбувається. А якщо краєм ока раптом і стежить, то, швидше за все, виходить зі своїх місцями специфічних позицій: готовності українського президента виконувати попередні зобов"язання з купівлі у США озброєнь, спроможності звільнити українських моряків, і таким чином розблокувати Трампу діалог з Путіним, а потім ще й, можливо, зробити з Трампа напередодні виборів у США героя, який закінчив війну на Донбасі. Якою ціною для України – це вже інше питання.
Дещо про те, що ми маємо в українсько-американському активі на момент виборів я вже опублікувала на "Європейській правді". Але вважаю за необхідне розставити ще декілька акцентів, які можна, до певної міри, вважати уроками президентської каденції (першої?) Порошенка, і стануть у нагоді будь-якому майбутньому президенту.
1. Антикорупція як індикатор ефективності президента. Саме питання спроможності боротись з корупцією, а не протистояти російській агресії стало визначальним у ставленні до Порошенка за президентства Обами. Як індикатор ефективності Порошенка-президента це питання фігурує і для багатьох американських стейкхолдерів, які переймаються питаннями розвитку України, і за президентства Трампа. І немає підстав вважати, що щось суттєво зміниться у майбутньому, якби часом фетишизованим не виглядав цей підхід з американського боку. Хочемо ми цього чи ні, "корупція" стало одним з синонімів слова "Україна" навіть для байдужого до України Трампа, який, нагадаю, на минулорічній зустрічі лідерів G7 дивувався зі своїх колег, які захищають Україну як "одну з найбільш корумпованих держав світу". І тут, увага, питання для роздумів безвідносно до виборів: обираючи між більше "антиросійським" та більше "антикорупційним" українським політиком у Вашингтоні, як ви думаєте, якому там нададуть перевагу?
2. Купівля підтримки – обмежений ефект. Стратегія купівлі підтримки, яку використовував Порошенко для розбудови персональних контактів з Дональдом Трампом (електоральне важливе для Трампа пенсильванське вугілля, мільярдний контракт для General Electric, озброєння) була виправданою на певному етапі. Адже для того, щоб стримати Росію, спочатку важливо було стримати Трампа щодо Росії. Однак варто визнати: найважливішим стримуючим фактором Трампа щодо РФ було розслідування спецпрокурора Мюллера, а купівля підтримки з боку України має обмежений, короткостроковий ефект. Для більш тривалого ефекту потрібні або інші ресурси, яких Україна просто немає і не спроможна конкурувати навіть з окремими сусідами на кшталт Польщі, які дозволяють собі закуповувати у США лише одних комплексів Patriot майже на 5 млрд. доларів. Або інший підхід – з можливістю для американських стратегічних інвесторів активніше заходити і працювати на українському ринку. З розряду: якщо США не захочуть захищати Україну, вони принаймні захистять свій бізнес.
3. Лобісти для України, а не для окремого політика. Немає нічого поганого в тому, щоб залучати до промоції інтересів України лобістів. Лобізм давно став одним з синонімів політичного Вашингтона і часом це навіть необхідно. Але йдеться саме про потребу лобіювання інтересів України як держави, її позиціонування у США, а не обслуговуванні короткострокових інтересів окремих політичних діячів. Всі лобістські потуги мають бути добре продуманими. Щоб не вийшло як з радником Трампа Рудольфом Джуліані, який в рамках своєї лобістської діяльності написав листа румунському президенту з засудженням діяльності Антикорупційного бюро в Румунії, що суперечило офіційній американській позиції в цілому. А закінчилось все тим, що з листа просто посміялись як з одноразової лобістської акції (Джуліані сам визнав: "мені заплатили"), а американська позиція, яку, зокрема, озвучує Держдеп щодо боротьби з корупцією в Румунії та укріпленням правосуддя, залишилась незмінною.
Джуліані згадала недаремно: якраз з ним не раз зустрічались українські високопосадовці, зокрема генпрокурор Луценко, який нещодавно пішов у відкриту атаку проти посла США і оголосив про розслідування українського втручання у вибори. До речі, пригадалось, що ще Манафорт, за даними наших джерел, у перші місяці президентства Трампа активно нав"язував Білому Дому ідею розкрутити тему українського втручання у вибори на противагу темі російського втручання, але тоді це не було сприйнято оточенням американського президента. Манафорт вже засуджений, а його поради, як бачимо, живуть.
4. Конгрес за Україну чи проти Росії? Конгрес, швидше за все, залишиться й надалі прихильним до України. Але важливо розуміти, що ця прихильність, передусім, йде з міркувань стримування і протистояння Росії та, частково, стримування й обмеження маневру для Трампа. Звідси й такі "запобіжники" з боку Конгресу як законодавче закріплення санкцій, і схвалений напередодні Палатою представників законопроект щодо неможливості визнання Криму. Для багатьох у Конгресі Україна й надалі залишається подвійною жертвою: жертвою агресії Путіна та жертвою непередбачуваної політики експромтів Трампа. Але що буде з увагою до України, коли Кремль не підживлюватиме свій образ агресора новими атаками, Трампа не буде в Білому Домі і водночас не буде якихось видимих історій успіху в плані реформ в Україні? Питання відкрите. В той же час, навіть представники Конгресу, з якими доводилось спілкуватись напередодні визнають те, що багато хто досі не може усвідомити в Києві, уявляючи собі зовнішньополітичну діяльність України як одну суцільну кампанію за санкції проти РФ: санкції проти Росії не зроблять Україну успішною.
P.S. Більше аналізу на тему Україна-США, Україна-ЄС, Україна-Китай та Україна-Росія – згодом у Truman Index
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
