12 липня 2019, 14:16

Майя і дежавю

Вчора мали цікаву зустріч з поважною делегацією з Молдови: прем'єр-міністром Майєю Санду та міністром закордонних справ Ніку Попеску. Ця закрита експертна зустріч була організована Центром "Нова Європа" у партнерстві з посольством Молдови в Україні під перший візит Майї як прем'єр-міністра.

Вона приїхала особисто познайомитись з президентом Зеленським. Попри те, що під час відомого "двовладдя" в сусідній республіці Україна в особі МЗС обрала досить дивну позицію в питанні тамтешньої кризи, і бажаної підтримки від офіційного Києва у ті критичні для нового уряду дні Майя Санду не отримала. Хоча з Кишинева доносили чітко месидж: давайте спільно вибудовувати деолігархічний фронт у нашому регіоні.

Елемент дежавю супроводжував на зустрічі постійно: і коли згадували генпрокурора, який і у них (до вчора) не хотів йти у відставку, і коли говорили про те, що окуповані з Росією території не вижили б, якби у їх існуванні і торгівлі з ними не були зацікавлені певні важливі особи в столицях держав і так далі тому подібне.

Вчора на зустрічі я намагалась донести вичікувальну логіку української сторони до наших партнерів. Адже сам факт появи нового уряду в Молдові, де партнером Санду виступають соціалісти керованого Москвою Додона, поставив руба перед Україною та її суспільством питання: чи може апріорі бути вигідним для України рішення, яке підтримує Росія? Чи має Київ автоматично займати позицію "все схвалене Росією погано для України"? Чи все ж повинен ретельно вивчати і відштовхуватись від нашого інтересу, навіть якщо це збігатиметься з позицією РФ? Так, як до війни це було з позицією визнання Косова.

Сам факт існування уряду Санду загострює в українському контексті й інші питання. Зокрема, наскільки стійким в пострадянських умовах може бути урядова коаліція, об'єднана навколо деолігархізації, а не на основі зовнішньополітичного вибору, що мало місце за попередніх президентів і прем'єрів в Україні та Молдові? Деякі важливі молдовські партнери запевняють, що навіть Додон зацікавлений в євроінтеграції, розуміючи реалії – 68% молдовського експорту йде на ЄС, лише 8% на Росію (це начебто менше, ніж навіть у членів ЄС і НАТО Латвії та Литви). Однак, є підстави вважати, що ці цифри для нього бліднуть на фоні зобов'язань перед Кремлем і фінансових надходжень на його партійний рахунок з Москви у вигляді 600-700 тисяч доларів, які підтвердила людина дуже схожа на нього на славнозвісному компрометуючому відео, розповсюдженому під час кризи командою Плахотнюка.

І останнє питання – чи може в пострадянських реаліях політик, якого називають політиком-вітриною для Заходу, перетворити на вітрину цілу країну? Зазвичай такі політики так і залишались лише улюбленцями західних столиць, будучи неспроможними втілити реальні зміни у себе в країні і знайти контакт з власним народом, з яким бути на одній хвилі виявляється важче, ніж з західними партнерами. Майю Санду критики і скептики теж називають таким політиком-вітриною: прекрасна англійська, престижна західна освіта (Гарвард), досвід роботи на важливих посадах в поважних міжнародних організаціях (радниця глави Світового банку), вміння комунікувати з західними партнерами так, щоб вони розуміли месидж, а не здогадувались, про що йдеться (get the message, not guess the message). Але наскільки їй вдасться переламати ситуацію на свою користь і нав'язати свої правила гри, не перетворюючись на привабливу вітрину для традиційних у наших краях схем?

Наразі не знаю, яке враження справила у Зеленського прем'єрка Молдови, але було помітно, що попри зовсім різний бекграунд, деякі речі їм однаково болять: наприклад, питання боротьби з контрабандою. Також обом доводиться бути під прицілом обкатки з російського боку ідей федералізації. Майя Санду вже неодноразово заявила, що ця є ідея є неприйнятною для її уряду. Наскільки відомо, відкрито вона про це сказала і в розмові з російським емісаром Козаком, який активно "окучує" Кишинів останнім часом. Але тут дуже важливо, яку позицію займуть партнери в ЄС і США. Всупереч їх волі реалізувати подібний сценарій буде непросто (всі пам'ятаємо, як було зірвано перший План Козака). Отож, працюємо не тільки з Кишиневом, а в альянсі з "правильним" Кишиневом – із Берліном та Вашингтоном.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...