Влада зміниться раніше, ніж вибухне загальнонаціональний бунт

Чому поодинокі спалахи суспільного протесту, які сьогодні спостерігаються в Україні, наразі (означає не "зараз", а "поки що") не становлять серйозної загрози для правлячого режиму?

Сучасні українські парламентські опозиціонери (а ними зараз є супротивники уряду Тимошенко), заздалегідь плануючи розгляд питання про недовіру уряду на 5 лютого й не маючи на це голосів сподівалися, що на цей час в суспільстві вже визріє відповідний протестний фон для того, щоб відправляти цей уряд у відставку. Проте вони й цього разу прорахувалися...

Але не в тому, що кризових явищ немає:) чи вони не настільки критичні, а в іншому – в очікуваній суспільній реакції, яка виявилася не такою, як очікували деякі застарілі політики чи новітні революціонери. За наявних умов суспільний протест навряд чи буде масовим, принаймні, ближчим часом.

Ці протести, безумовно, будуть. Причому будуть навіть частішати. Але вони будуть спорадичними, поодинокими і максимально конкретизованими. Це не буде суцільний протест проти влади як такої, суспільно-політичного ладу тощо. Це будуть протести окремих категорій та верств населення з конкретними вимогами економічного й соціального характеру: або працівників окремих підприємств, асоціацій, або окремих галузей. Спільно протестуватимуть люди, які заробляють собі на життя однаковим способом чи в одному й тому ж місці. Люди, які знайомі між собою, довіряють одне одному й усвідомлюють свій спільний соціально-економічний інтерес.

Сподіватися ж на масові протести чи заворушення з політичними вимогами в найближчі місяці рано. Причиною цього є внутрішній стан українського суспільства. Вже зараз видно, що українці реагують на виклики кризи втечею в себе, в свої сімейні та побутові справи, й намагаються поодинці або в сімейному колі пережити ці часи. Здатність до адаптації у нас феноменальна, більшість ще чітко пам'ятає тяжкі 90-ті рр. Деякі відставні політки навіть намагалися переконати виборців, що тоді було краще...

З іншого боку, загальна конфігурація політичних сил і у трикутнику президент-уряд-опозиція, і в самому парламенті не дозволяє однозначно й достовірно сказати (і показати пальцем) українському виборцю, хто винен у даній ситуації, хто має нести за неї відповідальність, і найголовніше, хто може й здатний якимось чином цю ситуацію вирішити з позитивом для суспільства.

Крім того на політичний сезон 2009-2010 рр. запланована й обов'язково відбудеться президентська виборча кампанія, яка переведе цю дискусію про пошук виних у передвиборчу, інституціоналізовану дискусію. Суспільству не буде потреби влаштовувати бунти, тому що відбуватиметься передвиборча кампанія й політики будуть поводити себе таким чином, щоб сподобатися виборцям та виграти боротьбу у своїх опонентів.

Абсолютна більшість незадоволених українських громадян будуть у цьому процесі не в ролі активних діячів, а в ролі спостерігачів, телеглядачів і споживачів PR-діяльності політичних лідерів – кандидатів у президенти.

Насправді коли люди дивляться, як наші політики критикують один одного – ті, хто критикує виглядає не кращим за того, кого він критикує. У цьому й безвихідь нашого українського політичного конфлікту.

Масовий політичний протест знову буде можливим лише у разі грубої фальсифікації голосування. Найгірше, що може нас чекати – свідоме програмування кандидатами власних прихильників на невизнання майбутніх результатів виборів. Отоді вже буде справжній... кінець.

Тому сьогодні не варто переоцінювати роль та значення тих актів протесту, про які давно усі говорять і намагаються якось організувати, але які до цього моменту так і не досягли масовості й дієвості. Тож зміни у владі внаслідок виборів відбудуться раніше ніж сподіваються ті, хто покладає надії на масові протести.