Мінське побоїще для внутрішнього та зовнішнього вжитку
Країни, в яких проходять вибори, діляться на два типи. В одних вибори відбуваються для того, щоб визначити переможця, а в інших – щоб легітимізувати переможця відомого заздалегідь (в народі це називають "перевиборами"). Це різниця між конкурентною демократією та ритуальною.
В Білорусі ми бачимо класичний випадок таких ритуальних демократичних процедур. З дороги конкурентної демократії Білорусь звернула ще 1994 року і поки що на неї не поверталась, тому всі зміни у виборчому законодавстві, лібералізації виборчого процесу, про що говорять спостерігачі та експерти, – все це гра правлячого режиму, яку він сам собі може дозволити в тих межах, які безпечні для його самозбереження.
Тому серйозно говорити про президентські вибори в Білорусі, про "заслуженість перемоги" Лукашенка в рамках демократії не лише як процедури, а й сутності, я б не став. Відбулася чергова легітимізація правлячого режиму. Причому, внутрішньої легітимації він потребував меншою мірою, ніж легітимації зовнішньої.
Звичайно, що він спирається на суспільну підтримку, більшою мірою забезпеченою сільським населенням. Якісь опозиційні настрої та осередки існують у столиці та великих містах, проте не становлять альтернативи режиму. В цьому проблема та трагедія Білорусі, тому що опозиційні лідери та діячі не мають ресурсів, щоб протистояти та хоч якось серйозно впливати на цей режим.
В принципі Лукашенко говорить доволі зневажливо щодо опозиції, мовляв, це безпечні люди, від них не може бути шкоди. Цитата із Wikileaks, де Лукашенко говорить міністру іноземних справ Естонії про те, що ці люди не можуть нести загрозу його режиму:
"Лукашенко ответил, что он и несколько членов оппозиции когда-то были союзниками, которые "вместе пили водку и распутничали". Однако, эти люди стали его оппонентами после того, как он отказался повысить их. Лукашенко сказал Паэту, что оппозиция в Беларуси никогда не объединится, и существует только "за счет западных грантов". Кроме того, Лукашенко утверждал, что мог бы остановить поток денег на гранты в любое время, но не видит в этом необходимости, потому что те, кто их получают "безопасны".
Зовнішньої легітимності Лукашенку досягти набагато важче. Тому не дивно, що у Білорусі протестні акції після дня голосування важливіші, аніж сама виборча процедура, та мають більше значення в такому суспільстві за такого політичного режиму. Зрештою, політичній опозиції нічого іншого й не залишається, як стояти на позиції незаконності влади Лукашенка з моменту розгону парламенту в 1996 році. Тоді Лукашенко наплювавши на зовнішню та внутрішню легітимність протиснув нову конституцію через референдум і продовжив свої повноваження...
Якщо порівнювати протестні акції 2006 року й нинішні, то є певні відмінності. На той момент справді західні структури підтримували білоруську опозицію. Це було не пряме фінансування кандидатів, а йшлося про навчання, консультування і фінансування саме громадських організацій, які спостерігали за виборами, "Зубр" та інші. Тоді умовою західної підтримки була кандидатура єдиного опозиційного кандидата, яким став Мілінкевич. У ті дні була налаштованість опозиції на ненасильницькі форми спротиву, а наметове містечко на Кастричніцкай (Жовтневій) площі протрималося кілька днів.
Сьогодні ситуація змінилася: основні кандидати білоруської опозиції мали підтримку не стільки західну, стільки російську і в своїй риториці натискали на покращенні відносин саме з Росією, тому що Лукашенко, за їхніми словами, завів їх в глухий кут. Тут, звичайно, була проблема для опозиції, оскільки за тиждень до дня голосування якраз і відбулося братання Лукашенка з Медведєвим, тож вся ця проросійська риторика розвалилася.
Незалежно від того, звідки отримує моральну та ресурсну підтримку білоруська опозиція, результат її зусиль той самий, тому що режим Лукашенка внутрішньо не змінюється, звідки б на нього не намагалися тиснути. Такою є його природа...
Розгортання цього процесу так виглядало, що він більше маніпулювався з боку влади, аніж протестантів. Всі кандидати, крім Лукашенка, закликали прийти на Жовтневу площу, де вони збиралися у 2006 році. Але по дорозі туди вже був побитий один із найпопулярніших кандидатів від опозиції Нєкляєв. Чутки про це відразу пішли у натовп та радикалізували його. В принципі міліція визнала потім, що це не були якісь "люди в чорному", а представники силових структур. Радикалізований натовп направалили із Жовтневої площі, бо там був каток та дуже голосно грала музика, не даючи можливості виступити опозиціонерам. В принципі все робилося так, щоб вони пішли звідти, так і сталося.
Далі кандидати допускали заклики штурмувати адміністрацію президента (Статкевич). Але джерело агресивного імпульсу йшло не від них, а ззовні, як реакція на побиття Нєкляєва. За свідченнями людей, які перебували перед будинком Нижньої палати Національних Зборів на площі Незалежності, вікна били ті, хто не слухав лідерів акції. Вони ховали свої обличчя. Перше враження – це провокація. Схоже на те, що наївних лідерів опозиції заманили в пастку, зняли на камеру і тепер будуть показувати світу, які вони терористи й погромники. Тут елементарна та примітивна маніпуляція спецслужб правлячого режиму.
Якою буде реакція міжнародної спільноти? Звичайно, негативна. Перші ластівки вже вилетіли. Тих авансів, які білоруський режим отримував від Європейського Союзу, він більше не отримає. Хіба що вони будуть торгувати людьми – затриманими політиками, кандидатами в президенти, як торгували у 2006 році кандидатом в президенти Козуліним. Його засудили на 5 з половиною років і випустили на свободу через два з половиною через процедуру президентського помилування, але це було предметом розгляду на закритому засіданні Ради безпеки ООН (!) та переговорів з США та Європейським Союзом. Лише після цього Білорусь долучилась до "Східного партнерства". Це така собі новітня політична работоргівля...
Мінське побоїще нагадало мені московське, коли протестувальники б'ються із силовиками – представниками влади. Приводи для бійні в Москві і в Мінську, звичайно, різні, але природа режимів вочевидь та ж сама. Така влада не може не бити, тому що така природа цієї влади. Влада в Білорусі не може не фальшувати вибори. Хоча всім цілком зрозуміло, що Лукашенко і так виграв би вибори, ні, він не може собі допустити це просто так, а має всіх скорити, поставити на коліна, щоб ніхто не міг пікнути, бо отримає дубинкою по лобі. Тільки так він відчуває психологічний комфорт та впевненість в собі, інакше просто не зможе здійснювати владу в рамках того режиму, який він збудував. Для цього йому потрібні були подібні процедури.
Відмінність Києва в тому, що політичне насильство відбуваються і у нас, але у парламенті, а у них – на вулиці. Чому так? Тому що у нас, принаймні до останнього часу, був парламент, який виконував свою представницьку політичну функцію. А в них функціональних демократичних парламентів давно немає, є суцільна бутафорія, тому всі політичні конфлікти відбуваються на вулицях.
Наша ж влада у кращому разі не зробить висновків, у гіршому – братиме приклад з методів Лукашенка. Тому що інстинктивно український політичний режим бере за приклад навіть не російський, а саме білоруський режим. Для них це ідеал, до якого треба прагнути. Хоча, варто віддати належне нашому МЗС, якому не сподобався "розгін білоруського Майдану". Особливу увагу заслуговує фраза про те, що "Україна має намір у своїх висновках про хід виборів президента Білорусі ґрунтуватися на оцінках міжнародних спостерігачів від ОБСЄ". Саме по собі це ще нічого особливого не значить, але свідчить про те, що ситуація поки що не така безнадійна...
Висновок, який маємо зробити ми, простий: поки у нас буде функціональний парламент, такі речі як побоїща людей на майданах будуть мінімально можливі. На жаль, український парламент вже втратив своє обличчя, тож нас можуть чекати такі речі, які ми бачили у Москві та Мінську. Не кажу, що завтра, але вони стануть неминучими, якщо соціально-політичний протест не буде знаходити інших каналів для реалізації.
Інтерес Росії у білоруських виборах (так само як і в українських чи будь-яких інших сусідів) – перемога контрольованого кандидата, такої людини, яка не дозволить собі зробити незалежні демарші щодо російського керівництва (таким виявився Саакашвілі). У Росії не було мети скинути Лукашенка. Якби вони цього захотіли, то могли б економічно зробити це протягом двох-трьох останніх років, але не зробили цього. Вони хотіли контрольованого Лукашенка, якому був би закритий шлях на захід. Вчорашні висвітлення мінських подій російським телебаченням – це якраз гра на те, щоб закрити Лукашенку шлях на захід. І якщо західні медіа на це не так сильно реагують, то російські телевізійні потужності їм допомагають це усвідомити.
Схожа тактика рано чи пізно буде застосована й щодо нашого Януковича. Поки що він свідомо чи ні, але створює власними руками необхідні для цього передумови.
