День ганьби

День 20-річчя Незалежності за законами жанру мав би стати днем тріумфу українського національного проекту. Справжнім святом, у якому природнім чином були б зацікавлені як влада, так і політична опозиція. Мав би стати, але не міг, і не став...

Натомість 24 серпня 2011 року стало днем ганьби.

Влада заборонила громадянам України вільне пересування своєю власною столицею. Якби багатотисячна колона з мітингу політичної опозиції пройшлася містом, вигукуючи "зека геть!", то це вже було б ніяке не свято, особливо для його підлеглих... Отож, ВЛАДА СПРАВДІ БОЇТЬСЯ. Причому, кожен представник влади боїться персонально за себе. І їх можна зрозуміти, навіть поспівчувати (така робота), але в жодному випадку не можна виправдати. Роботи в Україні достатньо, щоб не ганьбитися, захищаючи таку владу від мирних громадян, за рахунок яких утримується увесь державний апарат включно з міліцією і судами. 24 серпня 2011 року – день ганьби нинішньої влади.

Політична опозиція продемонструвала практично усе, на що вона сьогодні здатна. Вона вже змогла організуватися для координації власних дій, але ще не дійшла до власне конструктивних дій. Громадяни наочно пересвідчилися, що ОПОЗИЦІЯ СПРАВДІ СЛАБКА. Політично пасивною більшістю її дії поки що сприймаються як акції самопорятунку. А порятунок потопаючих, як відомо, справа рук самих потопаючих...

Нинішня опозиція розплачується за свої власні помилки і помилки своїх лідерів. За лестощі перед вождями, за продаж місць у партійних списках, голосування чужими картками і платні мітинги. І розплата ця ще буде довгою і болісною для багатьох, не лише для лідерів. Якщо нинішні опозиціонери з честю пройдуть цей шлях морального очищення – честь їм і слава. Якщо при цьому ще й зможуть запропонувати країні щось принципово нове – громадяни знову наділять їх владою. Навіть, якщо нинішня влада її добровільно не віддаватиме...

Цитую коментар під одним з моїх попередніх дописів – "Янукович готовит себе преемницу".

Але поки що жодною новизною опозиція не порадувала. Ні в сенсі нових людей – ні в сенсі нових ідей. Усі гасла опозиції нагадують риторику акцій початку 2000-х: "банда", "окупанти", "на нари" тощо. У глибині душі з нею можна погодитись, але такі епітети не передбачають цивілізованого діалогу між владою й опозицією і цивілізованого ставлення одне до одного. І я не схильний звинувачувати у цьому опозицію, оскільки відповідальність влади за відсутність здорової політичної конкуренції є на порядок більшою. Опозиція лише реагує – огризається як уміє.

Вже зараз зрозуміло, що вона також зацікавлена у максимальній радикалізації політичного протистояння. Просто зараз опозиція ще слабка для наступу на владу, але час грає на неї. Нинішньої осені, враховуючи соціально-економічні тенденції й нові тертя у владній команді, позиції влади послабшають, а опозиції, відповідно, зростуть. Вже зараз влада продемонструвала, що у боротьбі за самозбереження вона буде спиратися на репресивний апарат держави. Поки Каддафі оточувала бодай ілюзія всенародної любові – він міг собі дозволити навіть блазнювати, але коли ілюзія розвіялася – не зміг усидіти на штиках. У випадку Януковича ніхто не підтримує навіть ілюзію.

Отож, влада боїться опозицію, покладається на силовиків і не бере до уваги народ, а опозиція зневажає владу, боїться силовиків і апелює до народу. У такій схемі політичних взаємовідносин неминучий силовий конфлікт за участю мас. Хто у цій схемі ведучий, а хто ведений не так важливо як те, що обидві сторони морально готові до цього. Стара гра з нульовою сумою... Кожен наступний реванш над реваншистами буде на порядок жорстокішим... Без зміни правил політичної конкуренції, без пріоритету програм партій над інтересами вождів, без врахування суспільних інтересів у політичній діяльності. Зрештою, без справедливого розподілу національного продукту – головної функції нормальної державної політики.

У цьому сенсі, пропозиція партії УДАР щодо Національного круглого столу – це шанс уникнути ходіння колами пекла і повторення національної ганьби. Звісно, з політичної точки зору, ця ідея дещо наївна і для багатьох виглядає передчасною, оскільки протиборчі сторони ще не використали усього арсеналу боротьби. Справді, це може декому нагадувати ідею Секретаріату президента Ющенка щодо так званого універсалу національної єдності (який, до речі, так і не підписала Юлія Тимошенко). У мене ж інша асоціація – переговори про мирну передачу влади наприкінці 2004 року. І хоча про це поки що не йдеться, ні влада, ні опозиція вже не зможуть сказати, що не мали альтернативи або не знали, коли треба було зупинитися.

Над порядком денним такого механізму узгодження політичних інтересів із суспільними варто почати працювати разом із представниками громадянського суспільства. Коли політична мудрість візьме гору над політичною волею – буде справжній День незалежності, а не ганьби. Незалежності не лише від СРСР чи Росії, але й від своїх власних вроджених політичних вад.