Вчителі
Всім привіт! Починаю власний блог на Укр.Правді більш-менш пристойною темою. Пізніше писатиму що спаде на думку: "що бачу, про те співаю". Отже, тема на початок – Вчителі.
Маю на увазі не шкільних вчителів, а тих Вчителів, які передають учневі власний досвід. Мені пощастило на таких. Діалектика всіх видів земної діяльності (та й самого життя як виду діяльності) абсолютно однакова. Той, хто пройшов усі стадії вдосконалення у одній з дисциплін, легко і швидко долатиме наступну. А от особисті стратегія, динаміка та мотивація вчинків у кожного з нас різна. Одна й та сама людина буде однаково типово для себе поводитися наприклад, на сцені, за кермом, в рингу, сімейних стосунках.
Той, хто йде шляхом вдосконалення, шукає вчителя. А Вчитель шукає учня. Що залишається майстрові, коли активне поле діяльності вже за плечима? Передавати особистий досвід та реалізувати у своїх вихованцях ті звитяги, які з якихось причин не здолав сам. Найкращі йдуть далі, за межі досвіду. Часом створення улюбленої роботи так захоплює майстра, що, коли своя рука вже не слухається, залишається лиш продовжувати творити її рукою учня.
Тут час і місце розказати про власних вчителів. По перше, батьки. Вчитель – батько не покине свого учня до самого кінця, навіть коли вже учень його наче й не потребує. З цієї причини нічого не пишу про Мати, та як зв'язок ще триває і завжди існує можливість наступного уроку, адже батьки у будь якому разі, завжди попереду. Батько ж дав усім урок, відходячи у інший світ. Ніколи ще не зустрічав я людини, настільки сміливої та спокійної перед лицем смерті, як Батько, завжди тихий та зосереджений на своїх наукових дослідженнях. Але про це – якось іншим разом. Любити, будувати, вчитися, відстоювати свою думку та поважати людей, це все від батьків, і ще багато різних речей. Наприклад, читати. Але згодом я вже цікавився речами, в яких батьки не могли допомогти. І тоді я знаходив інших Вчителів.
Першим назву вчителя вокалу Костянтина Огньового. Костянтин Дмитрович вчив мене співу. Це мало стати моєю професією. "Котік", як його називали на кафедрі вокалу Київської Національної Музичної Академії, як вчитель, був дуже делікатний. Він і як людина не мав конфліктів здається, ніколи. Так і вчив співати, без конфліктів. Повний спокій і досконала гармонія мали бути в голосі, який здавалося, належав Орфею. Так він співав сам і так вчив. Прекрасний педагог-психолог, він вчив опановувати оперні партії. Він казав: "Я не вчу вас співати. Ви мали навчитися цьому в училищі. Я вчу вас виконувати, інтерпретувати, відчувати музику." Оперна партія співака розкладається на окремі елементи: речитатив, дует, арія... Близько сорока хвилин чистого співу. І сили треба вміти розкласти: десь заощадити, десь віддати все. Вчив Костянтин Дмитрович легко. Так само, як і співав. Лиш багато років після його смерті, після мого навчання у нього, дорісши нарешті до сприйняття гармонії, оцінив я рівень Людини, з якою на деякий час мене поєднала доля, знайшов записи, які писалися з першого дубля ще тоді, коли молодий красивий Костянтин Огньовий зачаровував серця усього радянського жіноцтва. До речі, залишаючись завжди стовідсотково українським співаком. Це відчувалося на клітинному рівні. Атмосферна легкість його співу була справді Божественною. "Чорнобривці", "Кохана", партія Ленського, залишаються у його виконанні завжди неперевершеними. От тільки шкода мені, що під час нашого з ним спілкування не був я ще готовий до таких тонких та вишуканих тканин. Інакше не відходив би від нього ні на крок, слово за словом, як краплини збирав би. Але тоді, в бурхливих дев'яностих, музою моєю був рокенрол, а життя проходило під впливом іншого вчителя.
Більш відповідним Вчителем на той час для мене був тренер з боксу, старий єврей Юхим Григорович Файнштейн, в миру – просто Фіма. Фіму знали всі в Українському боксерському світі. Невтомний учасник спортивних афте-паті, шанувальник анекдотів та єврейського фольклору, безнадійний мачо, глухий та пробитий, старий мав якусь особливу, хіба типово національну клепку. За кілька секунд, з першого погляду прочитував він характер та майбутню долю людини, і майже ніколи не помилявся. Лише часом. Останні десятиліття зруйнували в людях віру, і того чесний старий, якого виховала Київська вулиця, вже не міг збагнути. Але в рингу видно все. Від того у старого останніми роками з'явилося розчарування. Як часто захоплений майстер піднімав з перших кроків наступного майбутнього чемпіона Європи, переживав, кидав у нього рукавицями, знімав на змаганнях з боїв з тими суперниками, які могли "пробити", а згодом батьки учня переводили того до іншого, "адекватного" тренера. Фіма спочатку ображався, потім прийняв це як належне з покірною історичною мудрістю. Майже повністю глухий ("боксерська хвороба"), старий бухав з друзями у каптьорці під час тренувань, посилав молодших учнів мити стакани, потім виходив в зал і одним-двома зауваженнями ставив все на свої місця, давав кожному те, за чим він йшов на тренування. Старий навіть не чув, дякують йому, чи сміються з нього. Він був останній з могікан – тренер старого покоління. Таких зараз вже немає. Не значить, що є гірші. Просто інші.
Ось таким тренером нової генерації є тренер Київського Центру Самооборони з бойового самбо (для багатьох – з ММА) Вахобджан Муратов, який став моїм наступним Вчителем. Вахобджан Алімджанович Муратов, або Вахоб, був повною протилежністю Фімі. Досі не розчарований, не вживаючий алкоголю, кожен момент тренування перебуваючий в тісному контакті з учнями, Вахоб на кожному занятті вигадував щось нове, аж було дивно – звідки він бере стільки креативу? ММА, як і бойове самбо, дуже комплексний вид двобою. Треба володіти ударною технікою руками та ногами (це вже два поверхи), боротьбою, та поєднати це все у одну систему. На це потрібні час і розум. І добра фізична підготовка. Спортивні травми супроводжують бійця постійно. Дякуючи Богу, Вахоб мав достатньо мудрості не "розбивати" свого учня, не кидати того в бій під тиском, як це робили деякі тренери, а залишити вибір бою до кінця за самим учнем. Самостійності та відповідальності у прийнятті рішень, ось чому вчив Вахоб, у тому небезпечному виді спорту, який учень обрав сам, вийшовши на борцівський килим, а згодом увійшовши до "клітки".
Можна також згадати саунд-продюсера нового альбому Петра "Дзіка" Ханцевича, що був Вчителем для всіх Гайдамаків та зокрема, для мене, під час запису альбому. Насправді, починаючи працю, ми навіть не сподівалися, наскільки змінить спілкування з "Дзіком" наш музичний досвід (який кожен з музикантів гурту мав за плечима вже немалий!).
Кожен може написати про своїх Вчителів книгу, але це просто звичайний "Блог", коротка форма. Тому буду закінчувати. Поки що, як бачите, серед майстрів, про яких згадав, немає суто духовного Вчителя. З цього виходить, що бій ще не закінчено. На старті – новий альбом Гайдамаків, який є віддзеркаленням внутрішнього стану на сьогодні. Хай Бог благословить всіх Вчителів, і ми благословимо. Щастя, здоров'я і золотих зубів!:)
