По той бік іконостасу

Цього року на Різдво Христове я був у церкві Святого Миколая на Аскольдовій Могилі, що в самісінькому центрі Києва, на вечірній службі. Того дня в українській столиці тріщав 20-ти градусний мороз і дув вітер, тому до храмів йшли переважним чином ті, хто дійсно бажав молитися в такий великий день.

На вечірню до вищезгаданої церкви зібралося зовсім не багато прихожан, може, з десяток. Певно через сильний мороз не з'явився також хтось із тих, хто прислужує, бо як інакше пояснити те, що зі мною сталося на тій вечірній?

Хвилин за 10 до початку служби до мене раптом впритул підійшов диякон з довгою чорною бородою (пізніше я дізнався, що його звуть Олександр Соколовський) і пильно глянув у очі. Я здивувався. Він нічого не промовляв, але пильно вдивлявся.

- Здрастуйте! – нарешті сказав я.

- Добрий вечір! – відповів він і запитав. – Ви коли-небудь прислужували в церкві?

- Ні, – чесно зізнався я.

- Ну, а кадило і свічки вмієте розпалювати?

- Свічки? Так.

- Тоді ходімо зі мною! Будете прислужувати, – сказав диякон.

- Але... Я справді не знаю, як розпалити кадило!

- Ходімо-ходімо! – наполіг диякон. І додав: – Кожен із нас щось колись робить уперше...Так я, грішний, увійшов за лаштунки іконостасу.

- Складіть долоні хрестом одна на одну, підійдіть до отця Ігоря і попросіть благословення! – напучував диякон і злегка підштовхнув до настоятеля, Отця Ігоря Онишкевича.

Схиливши голову, я попросив благословення і отримав його. Потім зняв зимову куртку, а диякон дістав із шафи, що була біля стіни золоту ризу з рукавами. Він склав її у чотири рази, поклав мені на руки і знову відправив за благословенням. Отець Ігор удруге перехрестив мою похилену голову, дав поцілувати хреста, також належало поцілувати хреста, що був вишитий на тій урочистій ризі. Так я вперше зробив другу річ, про яку мріяв, коли був малим пацаном: "От би було кльово хоч на хвилинку вдягнути ризу!"

Розпалювати кадило зовсім просто. Вугільні таблетки досить швидко розжарюються на вогні свічі. На кадило достатньо три таблетки, лиш встигай час від часу додавати свіжого ладану, аби дим по церкві розходився рівний та пахучий.

Крім мене прислужував ще хлопець (я настільки захопився процесом, що теж не спитав його імені), якого диякон під час служби так само напучував та скеровував. Крім підтримування кадила "у робочому стані", ми вмикали дзвін або виносили до олтаря під час літургії довгі великі свічки на високих дерев'яних підсвічниках – один із нас, прислужників ішов першим, другий останнім. Потім ми верталися за лаштунки іконостасу і хрестилися та кланялися іконі Божої Матері, хрестилися та кланялися Хресту, і зрештою кланялися один одному.

Також уперше я, грішний, подавав глечик зі святою водою і рушник настоятелю та диякону для таїнства омивання рук, наливав їм на долоні.

Чого я не зробив того вечора уперше, так це не отримав причастя. А не став причащатися, бо не маю на те права. Не сповідався дуже давно... тобто ніколи в житті. А робити першу сповідь нашвидкоруч – не годиться.

По закінченні служби Отець Ігор знову поблагословив нас, прислужників, подякував за добру справу і подарував по коробці цукерок. Я зняв свою золоту ризу і ще трохи поспілкувався із дияконом:

- Як почуваєтеся? – запитав він.

- Гарно і легко. Мені сподобалося! – щиро зізнався я.

- Можете і завтра приходити на вечірню службу, – запропонував він.

- Та я б із радістю, але... – зітхнув я.

-?

- Я живу в іншому місті.

- Де саме?

- В Кривому Розі?

- О-о! Знаю! В мене у Кривому Розі дві сестри, – весело заявив диякон. – Вони казали, що місто завдовжки... 158 кілометрів, так?

- Трохи менше, 120 кілометрів, – уточнив я і продовжив ближче до теми. – Але я б хотів дійсно ще раз, можливо, прислужитися...

- То ви можете прислужувати в церквах у Кривому Розі! Скажіть там, що ви вже це робили.

Через 2 дні у Кривому Розі я на роботі. Полудень. Ми з колегою закінчуємо роботу на виїзді і мусимо вертатися до офісу. Поки чекаємо водія, я розповідаю цю київську різдвяну пригоду.

- Тепер тобі не страшні ніхто із нашого диявольського начальства! – робить висновок колега.

Приїздить службове авто, ми сідаємо до нього і той просить водія:

- Чуєш, а давай заїдемо по дорозі до церкви! Я знаю одну.

Водій від несподіванки витріщається.

- Тю... – дивитися колега на нього. – Сьогодні 9-те січня, останній день різдвяних свят. Треба помолитися, бо я на Різдво так і не встиг.

У церкві, куди ми зайхали по дорозі на хвилин 15, мій колега і водій поставили свічки і трохи помолилися. Кожен за своє. І мені подумалося, що вони не даремно витратили ці хвилини.