Дмитрові Табачнику – про вищу освіту
Я зараз часто відвідую українські університети в різних регіонах. Здебільшого це національній вищі навчальні заклади (ВНЗ), але трапляються і комерційні. Сам свого часу закінчив два заклади. Часто спілкуюся зі студентами. Займаюся викладацькою активністю. Словом, достатньо підстав, щоб узагальнити деякі спостереження.
В української вищої школи кілька бід. Проте я волів би зосередитися лише на кількох з них. Можливо, Дмитро Володимирович, який нині завзято опікується справою реформування вищої освіти в Україні, щось з цього візьме до уваги. Це не ґрунтовний аналіз, а швидше констатація того, що лежить на поверхні. Отже – про біди нашої вищої школи.
Невідповідність інтелектуального рівня студентів обраній спеціальності. Це дикунство, коли студент не розуміється у профільних предметах. Ні для кого не секрет, що, наприклад, у технічних ВНЗ викладачі пишуть своїм же студентам контрольні, курсові і дипломи. За гроші, звісно. Бо ті не в змозі з ними впоратися самостійно. Отже у таких викладачів навіть є певний матеріальний інтерес, щоб студенти були валянками. Але ж вони отримують дипломи інженерів...
Отже, слід зробити жорсткішим відбір абітурієнтів для навчання у ВНЗ. Хто тягне – в університет. Інші – до коледжу чи технікуму. Тим більше, що Україні гостро бракує фахівців робітничих спеціальностей. Бо ж навіщо паплюжити сам статус вищої освіти.
Надзвичайна теоретизованість професорсько-викладацького складу. Сьогодні фаховий рівень викладача вимірюється кількістю монографій, наукових статей та кількістю виступів на наукових конференціях. Замість того, щоб він визначався кількістю патентів на власні винаходи та їхнім впровадженням у виробництво, або ж кількістю створених власних виробничих концепцій і моделей. Філософія багатьох з них гранично проста: отримати якомога більше годин (бо саме за них отримують зарплатню), відчитати лекцію з методички і отримати за це гроші. Попитайте студентів, що вони про це думають! Вони відверто роздратовані таким станом речей!
Тому слід значно збільшити кількість викладачів, які у теперішньому часі мають виробничу практику у тій галузі знань, яку викладають. Аж до встановлення квот саме на таких викладачів-практиків.
Як наслідок попередньої біди – ще одна. Відірваність вищої школи від реального професійного і виробничого процесу. Сьогодні молодь професію здобуває не у вищих навчальних закладах, а вже на підприємствах і в установах після навчання. А у ВНЗ вони отримують лише дипломи. Так вже повелося, нажаль. Українське народне господарство відокремлене від вищої школи. Відповідно і найрізноманітніші галузі наргоспу отримують після університетів не підготовлених фахівців, а просто випускників, які не пристосовані до життя у професії. Тому ми за 20 років незалежності так і не спромоглися зробити прорив у вітчизняному високотехнологічному виробництві. Та навіть сільське господарство й те гнеться під тиском західних і східних нових технологій.
В Україні якщо десь і роблять прикладні наукові відкриття, то трапляється це де завгодно, але не в університетах. Парадокс! В світі ж саме ВНЗ є місцем, де створюють ноу-хау. Університет це не місце, де щороку має вироблятися 20 тисяч сторінок монографій. Університет – це територія, де щороку мають робитися відкриття, або ж розроблятися моделі та концепції прикладного значення. Саме так функціонує, наприклад, Массачусетський технологічний інститут та й всі провідні навчальні заклади світу. Міцно поєднати викладацьку складову у навчанні з постійним практикуванням як викладачів, так і студентів – це надважливе завдання для України.
Забезпечити гідні стимули для всіх суб'єктів вищої школи, а не просто збільшити кількість перевірок – ось це є функція держави і профільного міністерства.
І наостанок – зауваження: я з великою повагою ставлюся до наукових звань і ступенів, дуже далекий від нігілістичних поглядів, знаю повно надзвичайно талановитих і посвячених своїй справі викладачів-професіоналів. Проте... Загальна система потребує термінового перебудування! В іншому разі годі дивуватися, що у світовому рейтингу кращих університетів, жоден український вищий навчальний заклад не потрапив навіть до першої тисячі...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.