Війна за Україну та рівні права

Історія лавреатки Особливої відзнаки премії Women in Arts 2021 Валерії Бурлакової

Міжнародний жіночий день 8 березня – це привід для чесної розмови про права жінок у нашому суспільстві.

Хтось досі каже, що "жінка має знати своє місце"? Безперечно. І це місце – там, де вона сама побажає. Біля сімейного вогнища чи у парламенті, у бізнесі чи дипломатії, за мольбертом чи у лавах збройних сил. Жінка має право обирати сферу, в якій хоче себе реалізувати.

Російська агресія проти України, яка триває вже сім років поспіль, сильно трансформувала суспільні уявлення про українських чоловіків і жінок. З'явилися нові шляхетні та гідні поваги образи та ролі: і чоловік, і жінка можуть на рівних виконувати роботу воїна.

Можна розповісти багато історій про сильних, розумних, сміливих українських жінок, які на власному прикладі довели ці прописні для ХХІ сторіччя істини. Але я розповім одну, яка все ілюструє.

Вже третій рік поспіль в Україні проходить вручення премії Women in Arts (Жінки у Мистецтві), заснованої ООН Жінки в Україні та Українським інститутом Міністерства закордонних справ України. Нагорода відзначає жінок, які зробили видатний внесок у розвиток мистецтва та культури на національному та міжнародному рівнях.

У семи основних категоріях переможниць визначає експертне середовище. Але цьогоріч з'явилася також Особлива відзнака премії. Її присуджує наглядова рада, яку я маю честь очолювати. Першою лавреаткою цієї відзнаки стала ветеранка російсько-української війни, письменниця та журналістка Валерія Бурлакова.



Для мене вона уособлює нашу незламну, горду Україну, з усіма її труднощами та болем, відданістю та героїзмом.

Наприкінці 2013 року Валерію Бурлакову буквально затягнуло у вир подій. Вона працювала журналісткою, коли розпочалася Революція гідності. 1 грудня на Банковій світлошумова граната розірвалася просто у Валерії під ногами та поранила її. Вона продовжила висвітлювати події на Майдані, а згодом – розгортання російської агресії проти нашої держави. Їздила у журналістські відрядження у зону бойових дій протягом усього 2014 року, аж допоки у грудні не потрапила у Піски. Тоді там воювала добровольча чота "Карпатська Січ". За словами Валерії, на позиціях катастрофічно бракувало людей, – і вона почала виконувати функції бійчині.

Згодом Валерія повернулася до Києва, але за кілька тижнів знову відправилася на передову, щоб уже зі зброєю в руках захищати Україну. З тих пір вона воювала у складі різних підрозділів практично у всіх "найгарячіших" точках фронту: "Бутівці" під Донецьком, обороняла Світлодарську дугу на підступах до Дебальцева, Маріупольський напрям та інші.



Валерія воювала за Україну, її незалежність, свободу та територіальну цілісність. Але їй довелося також повоювати за повагу до себе та інших жінок у лавах Збройних Сил України. Справа в тому, що у перші роки служби за документами вона була записана "санінструктором" та іншими дивними посадами, попри безпосередню участь у бойових діях як військової. Застаріле радянське законодавство дискримінувало жінок, і не дозволяло їм займати "чоловічі" військових посади. Лише внаслідок громадського тиску та просвітницьких кампаній за кілька років Верховна Рада України розширила перелік доступних жінкам військових посад, і дозволила їм де-юре відповідати статусу, який вони вже де-факто мали. Це лише один приклад того, як війна поступово вирівнювала чоловіків і жінок у правах.

Валерія сповна пізнала війну, включно з найжахливішим, що вона несе: втратою близьких людей. 30 січня 2016 року під час бойового виходу загинув її коханий чоловік, з яким вони разом пішли в армію, Анатолій Гаркавенко, позивний "Морячок". Книга "Життя P.S.", за яку Валерія отримала Особливу відзнаку премії Women in Arts – це щоденник, листи до чоловіка після його загибелі, які вона почала писати на "Бутівці" безпосередньо у день його смерті, за її словами, "аби не збожеволіти". Згодом книжка була перекладена на французьку мову, а також адаптована у театральну п'єсу. Минулоріч вже відбулася її прем'єра у Національному академічному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької у Львові.



У грудні 2017 року Валерія звільнилася з лав Збройних Сил за станом здоров'я і повернулася до журналістської та громадської роботи. Вона також виховує сина Тимура.

На тлі історії Валерії Бурлакової ще більш абсурдними виглядають недолугі чоловічі стереотипи про жінок, які "мають знати своє місце". Що завадило їй реалізувати себе у тому, за що вона бралася? Від написання репортажів, до командування мінометом чи видання книжки? Нічого, крім радянських норм законодавства та не менш застарілих стереотипів у головах інших людей.

Уявлення про "жіночі" та "чоловічі" справи глибоко вкорінені в суспільній свідомості. Чого лиш варті такі народні приказки як "б'є- значить любить", "бабі дорога – од печі до порога". Ці немудрі народні "мудрості" не з'явилися нізвідки. Вони відображають століття дискримінації, зумовленої навіть не стільки злим умислом, скільки економічними та соціальними чинниками. Наші бабусі та дідусі жили в іншому, жорстокішому світі, де були інші правила виживання. Нині, у ХХІ сторіччі, умови змінилися, і нам всім теж час змінюватися. До речі, є в народі й інші приказки. "Жінка і кам'яну гору пересіче", "жінка чоловікові подруга, а не прислуга". Час переорієнтуватися на таку мудрість.

На чолі Міністерства закордонних справ я впроваджую цілеспрямовану політику фемінізації дипломатії. Це означає, насамперед, створення рівних можливостей просування по службі, нульову толерантність до будь-яких проявів дискримінації. Для цього я започаткував спеціальну програму менторства всередині дипломатичної служби. Ми також схвалили та почали виконувати результати гендерного аудиту від ООН Жінки. МЗС стало першою державною інституцією, яка ще кілька років тому долучилася до руху HeForShe та зобов'язалася пройти такий аудит, а згодом взяла його результати до виконання.



Я переконаний, що потрібно не просто збільшувати кількість жінок в системі. Вони мають бути представлені рівномірно на всіх рівнях, включно з керівним. За рік моєї роботи, 6 жінок стали пані послами України за кордоном, очоливши диппредставництва навіть у таких важливих столицях як Вашингтон. І суть не в тому, щоб виділити жінок і надати їм якісь додаткові привілеї, а у тому, щоб просто-напросто вирівняти дисбаланс, який складався сторіччями.

Сьогодні ми запустили ще один проєкт в рамках цієї політики – "Дипломатки без краваток".

Така політика переслідує не лише досягення справедливості, а і суто прагматичні цілі. Жінки – це прихований потенціал не лише дипломатії, а і загалом нашого суспільства та економіки. Якщо порахувати, скільки талановитих, здібних, розумних жінок не змогли реалізувати свої таланти та принести суспільну користь виключно через такі ірраціональні причини як страх осуду, відсутність можливостей, штучні перешкоди чи дискримінація з боку чоловіків-керівників, стає очевидним, що усунення цих бар'єрів автоматично посилює будь-яку інституцію, підприємство чи громадську організацію. То чому ми самі позбавляємо себе можливостей ставати сильнішими? Все, що для цього потрібно, це... поважати жінок, їхні права та можливості. Дорогі чоловіки, це не так складно.