Назад у майбутнє?
Наука в Україні – це той гість на вечірці, якого всі знають, але ніхто не помічає. Вона є, але її не бачать; працює, але її не визнають. Має потенціал, але не має суб'єктності. Працюючи як журналіст над темою досягнень сучасних українських учених у галузі точних наук, зіткнулася з парадоксом: фізики, хіміки, біологи, математики – ті, хто формує майбутнє, – перебувають у зоні тиші. Інформаційно вони нібито не існують. Їхні відкриття не резонують у політичних колах, не конвертуються у стратегічні рішення, не викликають суспільних дискусій. І це не випадковість.
В Україні наука не є тим фактором, що впливає на політику та здатний змінювати державні рішення. Вона існує окремо, без важелів впливу, без механізмів впровадження, без політичної ваги. Наука не вирішує, не спрямовує, не вимагає, а отже, залишається невидимою. Ідеальний сценарій для тих, хто не хоче змагатися за ресурси чи відповідати на незручні питання. У цьому є своя зручність для деяких дослідників – їх не відволікають, не змушують вписуватися у державну риторику, не викрадають ідеї... Окремі вчені все ще стають суперзірками світової науки, як Марина В'язовська в математиці або Юрій Гогоці в нанотехнологіях. Але стратегічно це провал. Україна, яка до 1991 року була "Кремнієвою долиною" СРСР, сьогодні балансує на межі наукової маргіналізації. Вражаючий спадок: інститути, школи, традиції, авторитетні імена – розчинилися у хаосі політичної короткозорості.
Що далі?
Туман безкінечної інформаційної війни бюрократії можє розвіяти лише експертиза що спирається на ґрунтовну методологію. В Інституті досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Доброва НАН України та ГО "Форсайт. Інститут політичної економії" обрали метод Дельфі – аналітичний інструмент, що дозволяє досягти колективного експертного консенсусу. Його вперше розробили у знаному аналітичному центрі RAND Corporation, і сьогодні він став класикою стратегічного прогнозування. У дослідженні "Стратегічні пріоритетні напрями та перспективи розвитку науки і технологій" взяли участь понад 500 українських вчених. Його результати вражають розривом між потужним інтелектуальним потенціалом країни (серйозно, це не жарт) та його реальним впливом на державні рішення. Наука в Україні працює, але не управляє; продукує знання, але не формує політики. Політична система, що ігнорує науку, відтворює своє власне безсилля.
Науку можна розглядати як інтелектуальну гру, але у XXI столітті це механізм влади. Усі сучасні розвинені країни розглядають науково-технологічну сферу як ключовий фактор своєї суб'єктності у глобальному світі. Українські наукові спільноти її не мають. Це голос без тіла – слова без можливості діяти. Їхні відкриття не отримують політичної ваги, а технологічні прориви залишаються в папках звітів. Це потрібно змінювати.
Дослідження не лише діагностує проблему, а й пропонує вихід. Питання не в тому, чи потрібна науці політична вага. Питання в тому, чи готові політики зробити знання головним ресурсом майбутнього. У XXI столітті влада належить тим, хто контролює виробництво знань. Час перетворювати знання на силу.
Ознайомитися з результатами "Стратегічні пріоритетні напрями та перспективи розвитку науки і технологій" можна українською та англійською.
Дослідження стало можливим завдяки підтримці Фонду Фрідріха Еберта в Україні.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
