''Сектор газу'' або про щоб Ви, пане Президент, не казали, а переходити на прямі стосунки з Росією потрібно (частина друга)
(першу частину можна прочитати на http://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/4795007e71f2e)
Тиждень тому я обіцяв читачам "УП" написати своє бачення усіх особливостей нашого "сектору газу" та взаємозв'язків політиків країн України, Росії, Туркменістану, Узбекистану та Казахстану, які Юрій Вітренко оминув у своїй статті "Економічне обґрунтування розрахунку ставки транзиту газу та вартості імпортного газу" (http://www.dt.ua/2000/2229/61731).
Саме цьому я присвячую другу частину свого коментарю, хоча підкреслюю, що жодних сенсацій в ньому не буде, а є лише певна систематизація моїх особистих поглядів на проблему "сектору газу".
Перед тим, як взятися за написання цієї частини свого коментарю, я перечитав матеріали свого архіву, присвяченого "сектору газу", які збирав декілька років. Скажу відверто, перечитуючи одночасно ці всі матеріали, важко не відчути певну розгубленість та безсилість від рівня тієї продажності, цинізму та безкарності за безпардонне розграбування національних багатств представниками нашої політичної еліти. За ради власного збагачення, збереження влади вони з легкістю здавали і готові надалі здавати національні інтереси.
Почати, мабуть, потрібно з опису основних віх системи газопостачання в Україну та транзиту газу територією Україною після розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року. Централізована, керована Москвою, система, що забезпечувала контроль не тільки за газопостачанням в Україну та транзитом газу територією України, але і за розрахунки за блакитне паливо, була зруйнована. І якщо ще до середини 1992 року була певна можливість розплачуватись за газ радянськими рублями, то після блокування Росією розрахунків рублями і вимушеність переходу на купоно-карбованці наступив повний параліч, бо Росія та інші країни колишнього Союзу почали вимагати оплату газу лише доларами США, або, у крайньому випадку, бартером. Але саме бартер став головним механізмом розрахунків не тільки в України, але і між республіками колишньої єдиної держави. І саме бартер, особливо у розрахунках за газ, став джерелом початкового капіталу, на якому виросли усі наші олігархи.
Саме так почав формувати свій великий фінансовий капітал Ігор Бакай. Такий собі 30-річний пройдисвіт з середньою лісогосподарською освітою, президент корпорації "Республіка" (зі статутним капіталом 4 тис. дол.) отримав у далекому 1994 році доручення уряду Масола розрахуватися за борги за імпортований з Узбекистану газ на суму 663,9 млн. дол. продукцією державних підприємств під державні гарантії. При цьому розрахунок мав проводитись за формулою 50/50, тобто 50 відсотків доларами США, а 50 відсотків товарами. І не зважаючи, що товари у державних підприємств забирали за відверто заниженими цінами, з боргом перед Узбекистаном так і не розрахувались. Заборгованість корпорації "Республіка" у 1994 році зросла до 243,674 млн. доларів США, а в ніч з 14 на 15 лютого 1995р. трапилось "нещастя" – в офісі "Республіки" виникла пожежа, якою були знищені усі бухгалтерські документи корпорації за 1993-1995 роки. І вже недовго після цього корпорація "Республіка" припинила своє існування. На її місті з'явилось таке собі АТЗТ "Інтергаз", яке формально, не мало до корпорації "Республіка" ну жодного відношення. За борги "Республіки" змушена була розрахуватись держава.
Але це все було ще дитячими пустощами. Тотальна бартеризація вивела на провідні ролі тих, хто мав можливість змусити державні підприємства купувати газ за завищеними цінами, а віддавати свою продукцію за цінами у рази меншими ринкових. Десь з 1996 року почались благословенні часи спочатку губернатора Дніпропетровської області, а потім Першого Віце – Прем'єр – Міністра України та Прем'єр – Міністра України Павла Івановича Лазаренка, "ЄЕСУ" та міжнародної корпорації "Ітера", наближеної до колишнього Голови Правління РАТ "Газпром" Рема Вяхєріва. Схема їх плідної співпраці полягала у наступному. "Ітера" забезпечувала постачання туркменського газу до території України. При цьому за транзит газу з Туркменістану та за свої послуги "Ітера" отримувала з України 41 відсоток поставленого газу. Умовно "туркменський" газ (чому "умовно", про це нижче – Б.К.) та газ, що "Ітера" отримувала у якості плати за транзит, переходив до "ЄЕСУ", яка серед українських комерційних компаній мала найбільшу квоту на постачання газу споживачам в Україні. Під тиском Павла Івановича державні підприємства були змушені укладати угоди на постачання газу лише з ЄЕСУ. Правила були однаковими для всіх – ці підприємства були зобов'язані купувати газ за завищеними цінами, а розраховуватись за свою продукцію – за заниженими. Потім ця продукція за заниженими цінами продавалась закордон офшорним кампаніям, пов'язаним з ЕЄСУ, і вже після цього за ринковим цінами реалізовувалась іноземним споживачам. Потім отриманий прибуток ділився між вищезгаданими "учасниками забігу". Про розмах діяльності та прибутки учасників можна уявляти на основі даних, що неодноразово наводились у ЗМІ. Оборот "ЄЕСУ" лише у 1996 році, за цими заниженими цінами, склав більше 10 млрд. дол. США. І все це, виходячи з купівельної спроможності долара США у 1996 – 1997 роках.
Надзвичайне посилення економічної і політичної могутності Павла Лазаренко та президентські амбіції призвели до його жорсткого конфлікту з Президентом України Леонідом Кучмою, який довів, що гроші, навіть дуже великі гроші, не можуть сперечатись з можливостями того, хто має усю реальну державну владу в країні.
І хоча після занепаду ЄЕСУ головним комерційним постачальником газу став "Інтергаз", наближений вже до Валерія Пустовойтенка, але повторити "успіхи" ЄЕСУ у подальшому уже не зміг ніхто.
Бартерна та вексельна схема розрахунків в межах країни проіснувала до 2000 року, коли уряд Ющенка зміг законодавчо її зламати, домігшись проведення розрахунків з бюджетом та за енергоносії виключно у грошовій формі.
Наприкінці 1999 року мали відбутись президентські вибори і Леоніду Кучмі були необхідні, особливо враховуючи його тодішній рейтинг, великі, дуже великі гроші для проведення виборчої компанії. Нову схему заробляння грошей у "секторі газу" запропонував Кучмі Ігор Бакай. Ідея була банально проста. Потрібно лише об'єднати державні підприємства, що пов'язані із видобуванням, транзитом, зберіганням та продажем газу у єдину компанію, і вже потім із цієї величезної та непрозорої структури можна було без будь-яких проблем вивести сотні мільйонів доларів США. Так 25 травня 1998 року в Україні з'явився НАК "Нафтогаз України".
Важливим механізмом заробляння прибутків в "секторі газу" стали ігрищі з тарифом за транзит газу територією України та його зберігання у газосховищах. Але щоб уявити роль цих ігрищ необхідно подивитись на те, як зароблялись гроші на постачанні газу в Україну. Вище вже згадувалась міжнародна корпорація "Ітера", але її роль в постачанні газу в Україну почала нестримно падати з приходом до влади в Росії Володимира Путіна і його команди. Заміна на посаді Голови правління РАТ "Газпром" Рема Вяхірєва на Олексія Мілера не могло не призвести до появи нових структур, що мали заробляти гроші новим володарям Росії. Особливістю ситуації заробляння "живих" грошей на газі для господаря Кремля полягала у наступному. Поставивши своїх людей на керівництво Газпромом та отримавши через підставних осіб значну частку у її статутному капіталі, було потрібно зробити її публічною компанією, акції якої котуються на міжнародних біржах. Це надавало можливість, навіть відійшовши від влади, забезпечити собі статус найбагатшої людини в Росії. У зв'язку із публічним статусом Газпрому та проведенням щорічного міжнародного аудиту необхідно було формувати це джерело "живих" грошей таким чином, щоби не підставляти її офіційне реноме. Тому була потреба у фірмі, яка буде мати з Газпромом формально повністю прозорі стосунки. І ось на місті міжнародної корпорації "Ітера" з'явився Eural TG, зареєстрований 5 грудня 2002 року у угорському селищі Чабди. Заснували її троє румун та один ізраїльтянин: Луиза Лукач, Михай Саву, Анка Негреану і Зеєв Гордон. Останній відомий як адвокат Семена Могилевича. А от представником Eural TG в Туркменістані, Узбекистані и Казахстані було призначено Дмитра Фірташа. До речі за даними російського видання "Новая газета" обидва пов'язані з бізнес-імперією Могилевича, причому вельми тісно. Так, Фірташ очолював компанію Highrock Properties Ltd., а фінансовий директор її "материнської" ізраїльської Highrock Holdings Ltd. – Ігор Фішерман, займав також пост віце-президента Arigon Ltd, головної компанії Могилевича (http://www.novgaz.ru/data/2003/12/28.html).
Завершеності картині додає те, що РАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" підписали контракт з угорською Eural TG на надання послуг з транзиту туркменського газу ще до того, як сама ця компанія була зареєстрована державними органами Угорщини (5 і 4 грудня 2002 року відповідно).
Офіційну версію появи цієї компанії зразу ж почали пояснювати керівники двох газових монополістів – О. Міллер та Ю. Бойко. Мовляв ця компанія (що має власний капітал у 12 тисяч доларів – Б.К.) буде постачати газ від Туркменістану до України, залишаючи собі лише за 38% від його обсягу, в той час як попередник за ті ж самі послуги брав 41%. Здійснювати ж реєстрацію цієї компанії у угорському селище вирішили, щоб а ні Україні, а ні Росії не було шкода, що податки будуть сплачуватись на території однієї з цих двох держав. При цьому мовляв пізніше ця компанія буде викуплена порівну "Газпром" і "Нафтогазом України", і тоді ще і прибуток від її діяльності можна буде отримувати. Але розмови залишились розмовами, і відпрацювавши два роки, Eural TG зі усіма своїми прибутками від "не пильної" діяльності (десь за різними оцінками суму у розмірі від 2,5 до 3 млрд. доларів США), передав естафету "РосУкрЕнерго", що була зареєстрована в Швейцарії 22 липня 2004 року. А вже 29 липня 2004 року в центральному офісі РАТ "Газпром" був підписаний пакет документів, відповідно до яких основною діяльністю цієї компанії стане транспортування газу, що купується в Туркменістані, для українського ринку. Спільні об'єми постачань мали збільшуватися з 44 млрд. куб. м газу в 2005 році до 60 млрд. куб. м в період з 2007 по 2028 роки. Хоча причин цієї заміни ніхто особливо не пояснював, але надто очевидна пов'язаність Eural TG з Могилевичем зробила свою справу. Можновладцям у Кремлі був потрібен більш "білий" та "пухнастий" посередник, до того ж освячений якоюсь поважною європейською фінансовою установою, якою виявилась австрійська компанія "Райфайзен Інвестмент" (Raiffeisen Investment). Саме цю фінансову установу протягом двох років (з літа 2004 року і до 2006 року) офіційно проголошували разом з Газпромом (через австрійський "Аросгаз" (Arosgas Holding AG), який належить Газпромбанку) співвласником "РосУкрЕнерго", що почав виконувати функції оператора з постачання газу в Україну, починаючи з 2005 року. І лише скандал навколо контракту, підписаного О.Івченко 4 січня 2006 року, та поява на сцені такого собі лісничого у вигляді Мінюсту США, змусила "Райфайзен Інвестмент" заговорити про реальних власників її частки в "РосУкрЕнерго". З'ясувалось, що "Райфайзен Інвестмент" лише номінальний власник, а реальним є "Центрогаз Холдинг", яка володіє половиною "РосУкрЕнерго", при цьому її на 90 відсотків контролює Дмитро Фірташ і на 10 – Іван Фурсин.
На чому ж реально заробляли оці усі "Ітери", Eural TG та "РосУкрЕнерго". Для розуміння цього потрібно розповісти про ще одну особливість пострадянського "сектору газу".
Постачання туркменського газу в Україну має здійснюватися через систему транзитних газопроводів "Середня Азія – Центр", що проходять через території Узбекистану, Казахстану і Росії. Газпром виконує функції оператора його транзиту через Узбекистан і Казахстан і забезпечує прохід по території Росії. Пропускна спроможність ГТС САЦ – близько 45 млрд. куб. м газу в рік.
В той же час ще з радянських часів система газопостачання була побудована таким чином, що магістральні газопроводи, які знаходяться на території Росії, і через які повинен здійснюватися транзит середньоазіатського газу, необхідно використовувати для забезпечення постачання російського газу для внутрішніх споживачів. Тому реально більша частина середньоазійського газу по газопроводах "Бухара-Урал" і "Середня Азія – Центр" йшла раніше і йде зараз російським споживачам (Приуралля і Закавказзя), а замість нього на експорт через всю територію Росії транспортується ямалський газ.
Не складно зробити висновок, що в реальності Газпром та черговий посередник оформлювали заміщення туркменського газу на ямалський. При цьому у посередника зникала необхідність платити більшу частину платежу за транзит туркменського, узбецького та казахського газу, а газ, що він отримував від Нафтогаза у якості плати за транзит, фактично ставав його чистим прибутком. При цьому, якщо казати про "РосУкрЕнерго", то він отримав ще й право продавати цей газ в європейські країни по європейським цінам, що також є однією із значних частин його прибутку. Усе це, умовно кажучи, особливості діяльності Газпрому і вміння російських можновладців заробляти "живі" гроші, і самі по собі, начебто, не мають суттєвого значення для України. Більш того – створюють видимість вигідності для України саме такої системи постачання газу. Потрібність посередника обґрунтовується Газпромом саме потребами України і тому і ціну на газ робить для України більш прийнятною. Але у цьому всьому присутні два суттєвих нюанси.
Перший полягає у наївному припущенні, що увесь цей прибуток посередника примітивно розсовується по кишеням господарями Кремля. Вони і без цих грошей не бідують. Головний напрямок використання цих коштів – це підкуп, підтримка одних та дискредитація інших політиків Європи та країн колишнього Радянського Союзу (у тому числі України), скупка активів по усьому світу, що мають чи можуть мати значний вплив на розвиток головної бізнес імперії Росії – Газпрому. До речі саме цим пояснюється, чому до створення Eural TG та "РосУкрЕнерго" був залучений Семен Могилевич. Була потрібна людина, яка довела, що може, здійснюючи оборудки сильних світу цього, мовчати, і яку не можна налякати погрозами про притягненні до кримінальної відповідальності за відмивання "брудних" коштів. Ну чим можна налякати людину, у якої, за висловом одного з героїв фільму "Формула кохання", і так два довічних ув'язнення.
Другий нюанс, пов'язаний безпосередньо з Україною, а саме з формуваннями цін на газ, що постачається в Україну та тарифами за транзит і зберігання газу в газосховищах. Очевидно, що занижена ціна на газ, який постачається в Україну, дозволяла великому бізнесу раніше і дозволяє зараз скорочувати свої затрати, пов'язані зі споживанням газу. В той же час українська державна казна щорічно втрачає багатомільярдні суми від заниження тарифів за транзит та зберігання газу в газосховищах. І хоча дискусія про розмір цих втрат, пов'язана з дискусією щодо обґрунтування цих тарифів, але вже згадувана стаття Юрій Вітренко дає розуміння про реальний порядок цифр.
Третю частину коментарю, яку я планую написати у найближчі дні, я хочу, з урахуванням розуміння особливостей нашого "сектору газу", присвятити політичним та економічним можливостям прямих розрахунків за газ та формуванню реальних тарифів за транспортування та зберігання газу в українських газосховищах.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
