Про мій блог на УП
На початку жовтня в своєму блозі я розмістив дослідження, яке викликало бурхливу реакцію головного редактора УП. За його оприлюднення мене було покарано недопущенням моїх дописів на першій сторінці УП. Для мене, також, було встановлено обмеження розміщувати більше одного допису на добу. Крім того, моє прізвище взагалі було вилучено зі списку блогерів УП.
Так сталось, що фактично зразу ж після цього, в моєму родинному колі сталися сумні події, через які, на жаль, доводиться проходити всім нам.
Враховуючи це, в мене не було ані часу, ані бажання публічно висловлюватися щодо мого конфлікту з головним редактором УП.
Зараз я розумію, що в мене існує необхідність визначитися з подальшою долею свого блогу на УП.
Виходячи з цього, спробує ще раз пояснити власну позицію.
Почну з історії появи мого блогу. Він був відкритий на сайті УП восени 2007 року. До того в мене вже був певний перелік статей, які розміщувалися на шпальтах цього видання.
Для себе ведення блогу я розглядав, як можливість висловлювати власну позицію в той момент, коли вважав це за потрібним. Причому для мене було принциповим, що ніхто не редагує мої дописи і не визначає, коли вони розміщуються.
Якщо згадати той час, відкриття блогів публічним особам було певною новацією для наших політичних інтернет видань. УП було одним з перших, чи можливо, навіть, першим, яке пішло на цей крок.
Важливо зазначити, що функціонування блогів вигідне, як редакції УП, так і публічним особам – блогерам. УП отримала додатковий безплатний, як правило, цікавий контент та значну частину додаткових переглядів з боку читачів. У блогерів, натомість, з'явилась можливість доносити свою позицію до широкої аудиторію читачів УП.
Необхідно, також, нагадати, що блогосфера інтернет видань завжди існує відокремлено від редакції видань. Редакція не несе відповідальності за матеріали, що там оприлюднюються, і ніяк не впливає на їх зміст. Єдина вимога – недопущення дописів, в яких пропагується ксенофобія, расизм, лунають заклики до фізичного насильства.
Виходячи саме з такого формату, я вів свій блог на УП ці 6 років. За цей час в мене було безліч пропозицій вести блог на сайтах інших видань. Але я завжди від цього відмовлявся, бо, на мою думку, дещо неприродно вести блоги на різних інтернет площадках. В такому режимі вони потрібні лише, як інструмент поширення позиції політиків з тих чи інших питань, або з комерційною метою, коли дописи в них розміщуються за гроші.
В той же час для мене ведення блогу ніколи не було джерелом заробляння коштів. Для мене це інструмент донесення своєї позиції до суспільства, можливість впливати на громадську думку. Я завжди в своїх дописах висловлюю власну позицію, а не позицію тих чи інших політиків та політичних сил. Моє незалежне судження та мій рівень професійних знань і досвід дозволяє робити дописи цікавими для значної частини українського політикуму, громадських діячів та тих громадян, що цікавляться політикою і економікою. Саме цим я сформував повагу до себе з боку значної частини політиків та громадських активістів, які дотримуються інколи прямо протилежних поглядів. Це мій політичний капітал.
При цьому, я ніколи не претендую на істину в останній інстанції, і лише висловлюю власну позицію, інколи в максимально жорсткій, публіцистичній манері. Вона може комусь подобатися чи не подобатися. Це нормальна ситуація. Я завжди відкритий до дискусії з читачами свого блогу. Єдина вимога – дискусія має вестися на рівні аргументів, а не істерик та образ.
Слід, також, зазначити, що я, мабуть, єдиний з блогерів УП, який протягом цих років дозволяв собі висловлювати критичні зауваження на адресу редакції УП і вступав в публічну дискусію з головним редактором цього видання. Бо не вважав раніше, і не вважаю зараз, що редакція УП не робить помилок, і має імунітет на критику на свою адресу. Більш того, підстав для критики останнім часом, на жаль, побільшало. Особливо це відчувається в частині надмірної заангажованості публікацій видання, спірної коректності висловлюваних тверджень, спроб подавати свою позицію як єдино правильну, чесну та непідкупну. Історія з публікаціями Сергія Лямця лише вершина цього айсбергу.
Це все мені доводиться згадувати, щоби пояснити власну позицію відносно звинувачень на свою адресу з боку редакції УП.
Отже, потреба в аналізі статей, розміщених на шпальтах УП, з'явилась після появи в соціальній мережі фейсбук посилання на оприлюднену та зняту статтю, підписану Сергієм Лямцем. Причому змушений наголосити саме на цьому "підписану", а не "написану".
Ознайомлення з нею викликало відверту незгоду, як з самою позицією автора, так і з манерою її висловлення. Але враховуючи, що на підтвердження своїх думок автор посилався на попередні статті, розміщені на шпальтах УП, то потреба в їх прочитанні не могла не з'явитись. Висновки, що випливали з їх аналізу, кожен, хто прочитав моє дослідження, зміг зробити самостійно. Підкреслюю, що в дослідженні були послідовно відображені всі без виключення абзаци статей, в яких, з одного боку, було намагання представити, що Митний союз – це, навіть, кращий варіант для України. З іншого – "вішалися всі собаки" за конфлікт між Україною та Росією не на російських можновладців, а на представників української влади, яких відносять до, так званої, "Сім'ї". Причому, замість доказів на підтвердження цього, була використана доволі примітивна маніпуляція з інформацією, яка ставала очевидною при банальному аналізі статей УП.
І якби річ йшла виключно про внутрішньополітичну боротьбу, то я, можливо, і промовчав, незважаючи на відверту некоректність подібного маніпулювання з боку редакції УП.
Я не адвокат, не фан і не піарник чинної влади, в тому числі першого віце-прем'єра Сергія Арбузова, тому займатися їх захистом не входило і не входить в мої плани. Але в даному випадку, у неприхованій війні, яку розв'язала проти нашої держави російська влада, УП звинуватило, причому абсолютно бездоказово, представників влади України. Потім ці звинувачення були поширені в російських ЗМІ, з посиланням на УП, а також використані в якості доказів тими силами в Україні, що ведуть відкрити боротьбу проти європейського напрямку розвитку нашої держави.
Промовчати за таких обставин я вважав для себе неприпустимим.
Особливо хочу категорично наголосити, що мені це дослідження ніхто не замовляв, я не від кого за нього не отримував гроші, не з ким не погоджував і не обговорював текст до моменту його оприлюднення в блозі.
Після розміщення в блозі цього дослідження, головний редактор УП, не спростувавши жодного слова та жодної тези з нього, спочатку звинуватила мене в тому, що воно написано на замовлення та за гроші. Потім було заявлено, що взагалі не я його писав, що виглядало вже зовсім абсурдно. Коли головному редактору стало очевидно, що ці два звинувачення не тримаються купи, мене стали дорікати неетичністю критики на адресу редакції інтернет видання, де розміщено блог.
Ми всі живемо в реальному світі, і не є святими. Це стосується, в тому числі редакції УП. Кожний день будь-якому засобу масової інформації доводиться своєю редакційною політикою доводити, що воно дотримується стандартів журналістики. Для мене, і знаю, що дуже для багатьох після цієї історії, є очевидним, що стандарти журналістики редакцією УП в тому випадку були порушені. А обмеження функціонування мого блогу сприйнято, як факт помсти та цензури з боку головного редактора. Причому репутаційні втрати від такого обмеження будуть нестися редакцією УП і надалі.
Як приклад, можу навести історію, яку мені днями розповів один з журналістів, що читав лекцію по піару для політологів одного з вишів. Зайшла мова про інформаційної війни. Так от не викладач, а студенти в якості прикладу інформаційної війни, яку веде Росія проти України, навели історію з обмеженням ведення мого блогу редактором УП. Причому, що виглядало зовсім цікаво, значна частина студентів, за словами цього журналіста, була впевнена вважала, що це обмеження було введено пані Притулою за командою Віктора Медведчука.
Впевнений, що пан Медведчук не мав відношення до рішення про обмеження мого блогу. Приймалося воно самостійно головним редактором УП, і було суто емоційним. Пані Притула і закрити була би його готова, але тоді репутаційні втрати були ще більшими.
Враховуючи все вищевикладене, я змушений ще раз публічно наголосити наступне. Я не веду, і не збираюсь вести будь яку політтехнологічну кампанію проти УП.
В той же час я наполягаю на своєму праві блогера критикувати редакцію УП, в тих випадках, коли для цього є серйозні підстави. Якщо головний редактор УП вважає, що серед обмежень, які встановлюються для блогерів, є заборона на критику редакції УП, про це має бути публічно повідомлено.
Очевидно, що вимагаючи від влади свободи слова та неприпустимість цензури, редакція ЗМІ, тим більше провідного, не може допускати цензуру сама.
Виходячи з цього, я наполягаю, щоби головний редактор УП Олена Притула навела докази, що я розміщував своє дослідження на замовлення чи за гроші. Враховуючи відсутність подібних доказів в природі, впевнений, що цього не буде зроблено. Тому наполегливо прошу пані Притулу повернути моє прізвище в список блогерів УП.
При цьому, я не наполягаю на появі своїх дописів на першій сторінці УП. Нагадую, що декілька років назад я пропонував взагалі прибрати посилання на конкретні блоги з першої сторінки УП. Їх розміщення там породжує нездорову, я би, навіть, сказав, дитячу конкуренцію серед блогерів. Крім того, поява на першій сторінці одних блогів та не допуск інших само по собі може вважатися елементом цензури та маніпулювання з боку редакції.
Хочу також наголосити, що я не Охрименко, і тим більше не Чаленко, тому не погоджуюсь на абсурдний, обрізаний статус свого блогу. Якщо пані Притула, не тільки як головний редактор УП, але і як співвласник цього видання, вважає допустимим повне закриття мого блогу, то вона може це зробити. Але в цьому випадку я залишатиму за собою право на захист своєї репутації та офіційного визнання факту політичної цензури з боку головного редактора УП всіма існуючими засобами.
При цьому, я підтверджую готовність до зустрічі та урегулювання існуючого конфлікту, в тому числі, за участю представників незалежної медіа-профспілки.
