Чарівної палички чи кнопочки для зупинення конфлікту з РФ не існує
Найважливішою подією найближчих днів будуть переговори у Парижі у Норманському форматі.
Перед тим, як давати оцінки, я хотів би закликати припинити персоніфіковувати будь-яке політичне питання. Це давня українська хвороба: в залежності від ставлення до політичного діяча, до президента зокрема, наші люди чомусь дають оцінки, пов'язані не з діями, а з особистими симпатіями.
Це не секрет, що я не голосував за Володимира Зеленського, але він є президентом України. Тому я би хотів, щоб ті, хто за нього голосував, і ті, хто за нього не голосував, давали оцінки вже обраному президенту України, главі української держави.
З огляду на це хочу сказати – президентська посада дає таку колосальну кількість інформації, що накладає величезні вимоги навіть на того, хто ще вчора мав, скажімо, інші точки зору.
Президент Зеленський вже не дитина із фразою "Просто нужно перестать стрелять", він уже представляв державу і захищав державні інтереси. І саме тому ніяких швидких перемог на переговорах у Парижі не могло і бути.
Це не випадкова побутова військова сутичка із сусідом. Це війна за незалежність. І президент Зеленський на своїй посаді це вже усвідомив. Легких варіантів, якоїсь чарівної палички чи кнопочки для зупинення цього конфлікту не існує. Бо ворог, агресор – Російська Федерація – хоче знищити українську незалежність, а президент України, яким став Зеленський, мусить її захищати. І тому ніяких див у Парижі не могло бути. Слава богу, ні негативних, ні, на жаль, позитивних див не відбулося.
Відбулося знову оголошення двох позицій: Путін хоче знищити Україну, а президент Зеленський, як до нього і президент Порошенко, хоче її захистити.
Мені здається, що усі оглядачі – і ті, хто в опозиції, і ті, хто підтримує чинну владу – говорять про те, що жодна з "червоних ліній", принаймні, в публічних виступах, не була перетнута.
Зеленський, як і багато президентів і політичних діячів до нього, мав ілюзію, що з Путіним можна домовитися. Усі українські президенти вважали, що Путін просто не любив попередника. Так вважав і Петро Порошенко. Я пам'ятаю його перші переговори з Путіним по телефону. Він також вважав, що "просто Путін дуже не любив Ющенка, а ми ж нормальні. Ми українські патріоти, і з нами можна голови ти як з суб'єктом спільного життя – економічного, політичного, соціального, гуманітарного".
А виявляється, що Путін не розглядає Україну як самостійну державу. Незалежно від того, хто президент. Зараз шлях розвіювання ілюзій проходить Зеленський. Він теж вірив, що він зможе зачарувати як президент незалежноі держави, якого визнає увесь світ, зможе домовитися. Але Путін до цього не здатен, бо його ціль – не Донбас і не Крим. Його ціль – Україна вцілому і розділена Європа в максимальному масштабі.
Президент Зеленський говорив, що він хоче подивитися в очі Путіну. Нарешті він це зробив, але що він там побачив? Я впевнений, що він там побачив Сибір. У цих очах не було нічого позитивного для України, для Європи, для цивілізованого світу. У його очах просте бажання відновити наркотичну залежність, як він вважає, української "недодержави" від дешевого російського газу.
Я не згоден із думкою, що Зеленський був розгублений в ході переговорів. Мені здається, що його добре психологічно підготували як власна команда, так і опозиція. І ті, й інші вкладати йому неможливість перетину будь-якої з "червоних ліній". Одні тому, що захищають ці лінії ще з 2014 року. Я кажу зараз про Порошенка та інших політиків, які виходили на Майдан чи під ОП з вимогою не перетинати "червоних ліній". Інші – власне команда президента – підготували його до того, що це неможливо зробити, якщо вже ти президент.
Тому мені здається, що Зеленський був сильний цілісністю своєї позиції, остаточним рішенням ще до початку переговорів, що він не перетне ці лінії. І тому йому було легко. Важко було, бо він не був готовий саме до таких переговорів. Коли він сказав, що Путін дуже довго проводив ці переговори, то Володимир Олександрович не пам'ятає, що мінські переговори тривали 19 годин. І він, можливо, не до кінця усвідомлює, в яких вони були умовах. Шпиняючи Порошенка про те, що один із пунктів про черговість виборів та контролю за кордонами є не дуже зручним для України, це правда. Проте він забуває, в яких умовах був Мінськ. На той момент між оточеним українським батальйоном під Іловайськом і Києвом не було жодної боєздатної військової частини. Російська армія переважала наші угрупування під Іловайськом в 16 разів. Тому Мінськ у будь-якому його форматі був спасінням для України, передишкою для того, щоб збудувати Збройні сили. І якби там навіть були написані набагато гірші речі, це всеодно було б дивом для України, яке здійснили Порошенко і Меркель з Олландом. Тому зараз шпиняти Порошенка не потрібно.
Але ще раз – мені сподобалася готовність Зеленського ще до початку переговорів не відступати від державницького інтересу.
Єдине, що мене насторожує, це те, що крім державницьких заяв на прес-конференції існує підписаний документ у результаті чотирьохсторонніх переговорів, в якому вказується на імплементації "формули Штайнмайєра" в український закон на постійній основі. Це є головним подразником і, я думаю, це буде головним предметом наступних дискусій в міжнародному й українському соціумі.
Чи програла опозиція? Ні. Коли обрали Кравчука, то думали, що колишній комуняка не зможе стати українським президентом. А він став. Ми пам'ятаємо, як багато обіцяв кандидат у президенти Кучма, який фактично обирався від проросійського крила, але зрештою став єдиним кандидатом проти комуністів. Дуже багато аналогій. Кожен український президент стає українським президентом. І не дивлячись на свої попередні заяви, історії, погляди, часто змінює їх від колосального обсягу інформації і відповідальності, які падають на його плечі.
Українська опозиція заявила своє бачення "червоних ліній" і має на те право, бо це право завойоване кров'ю. Українська опозиція – це не лише президент Порошенко, який посивів за свої роки головнокомандувачем. Українська опозиція – це тисячі тих, хто воював на реальній війні.
Тому не можна сказати, що президент їх переграв на цих переговорах.
Згадані мною приклади Кравчука і Кучми показують, що опозиція – в першому випадку Рух, в другому випадку більш широкі національно-демократичні об'єднання – змогла перетягнути президента на свої позиції. Хіба це не перемога?
Давайте припинемо персоніфіковувати, забудьмо прізвища. Просто скажіть – обраний президент України Кучма на проросійських гаслах став українським державником в багатьох питаннях, аж до питання членства в НАТО та ЄС? Питання – обраний президент Зеленський на перемовинах у Парижі віддзеркалював більшість позицій Порошенка? Так.
Тому я не бачу поразки опозиції, навпаки – чисельно маленька з часів 1991 року опозиція змогла достукатися до свідомості обраного конкурента, який віддзеркалює сьогодні позицію опозиції.
З інтерв'ю Радіо НВ
https://youtu.be/VACFXACBX6g
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
