Свято тієї перемоги моїх дідів наглухо закрито 24.02.2022. Святкуватиму лише наш День Перемоги
У ці травневі дні я завжди поминав обох дідів, Івана та Михайла, які пройшли всі дороги Другої світової і познайомилися в 1945 під Рейхстагом.
Дід Михайло, інтелігент, викладач сільгосптехнікуму, писав крейдою назву свого містечка: Козелець. А дід Іван, працівник бійні колгоспної заготконтори, вже гордо вивів поруч: Гітлеру п*здець.
Цей спогад мене грів з дитинства, я відчував гордість, що мої діди були серед мільйонів українців, росіян, білорусів, інших переможців фашизму.
Сьогодні відчув, що пам'ять є, але не гріє.
Путін і його орки зламали те єдине спільне, чим ще можна було гордитися.
Та й що святкувати?
Фашизм не був знищений тоді остаточно. Сьогодні він знову відверто демонструє свою суть в оскалі путіна, в кувалді пригожина, в руїнах українських міст і сіл, в катуванні і відрізанні голів полонених, в гвалтуванні наших дітей та жінок.
Свято тієї перемоги моїх дідів наглухо закрито 24.02.2022.
Немає у мене відчуття свята.
Є відчуття жалю за мільйонами українців, які перемогли фашизм у 1945-му, щоб жити у країні, яка наплювала на жертви і подвиги фронтовиків і тепер старається вбити їх нащадків.
Є відчуття сізіфового обов'язку українців знову перти камінь на гору і перемагати черговий фашизм.
Так що стопку пам'яті за дідів підніму.
А святкуватиму лише наш День Перемоги.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
