Елітарні гуртки еліту не замінять

Елітний клуб, елітна тусовка, елітний костюм – ці слова найчастіше сприймається нами як синонім чогось класного, супер, того, що недоступно обивателеві. Насправді "еліта" у перекладі із французького означає "краще", "обране".

Важко уявити, чим може підтвердити свою елітність який-небудь нічний розважальний клуб, що претендує на подібний статус. Хіба, що відвідувачами. Утім, навряд чи, по таких закладах масово ходять кращі представники українського суспільства і під танцювальне "бум-бум-ца" ведуть розумні бесіди про поліпшення життя нашого соціуму. Споконвічно еліта в класичному розумінні являла собою чільний соціальний прошарок суспільства, що впливає на його сутність, характер та орієнтири. Тобто в ідеалі еліта – це кістяк будь-якого цивілізованого суспільства, основа для його будівництва.

"Кращі з кращих" формують різні еліти – політичну, фінансову, культурну. Але в нашому суспільстві форма еліти не завжди відповідає її змістові. У нас поки еліта не дозріла, зате дуже розвинуті "елітарні гуртки за інтересом". У чому різниця? На жаль, назвати себе елітою не означає бути нею. От з елітарністю проблем немає, були би гроші, зв'язки й доступ до влади. Потрапити в політичну еліту прагнуть усі, але далеко не усі з претендентів гідні того, якщо говорити про загальнолюдські цінності. В Україні політична еліта перебуває в зародковому стані. Головна мета доморослих політиків – будь-яким чином одержати та утримати владу. А справжня еліта насамперед дбає й печеться про благо суспільства, а не про своє особисте. На жаль, таких альтруїстів на українському політичному Олімпі я поки що не спостерігаю. Більшість йдуть до влади, аби захистити свої гроші, збільшити особистий капітал шляхом прийняття потрібних законів, лобіювання меркантильних інтересів тощо. І хоча за законом парламентарій у нас має служити винятково народу, а не займатися власним бізнесом і сумісництвом на високих посадах, таких "чистих" служителів у нас практично немає. Проте я не за куховарку, що може керувати державою. Не сумніваюся в майстерності кухаря, але не думаю, що він у стані якось впливати на розвиток суспільства.

Еліта – носій морального потенціалу нації. Вона не може прийти з вулиці. Це люди, які чогось домоглися в житті на різних поприщах. Американці у свій сенат не вибирають "чесних, але бідних". Право бути конгресменом дають людині заможній і забезпеченій, яка не стане думати про власну наживу, а стане щиро піклується про інших. Звичайно, це ідеальна модель, і в реальному житті такого не буває.

У нашої еліти є влада, гроші, але не завжди вистачає натхнення і духовності. Прав був Микола Бердяєв коли казав, що якщо коефіцієнт інтелектуальності (IQ) еліти падає нижче критичної риси, то це є вірний показник занепаду країни. Хочеться вірити, що в Україні не усе ще так погано. Мені здається, що уникнути такого занепаду можливо було б при наявності нормальної інтелектуальної, світської еліти, яка б контролювала владну еліту і не давала б їй розслабиться. Світська еліта, що складається з творчої інтелігенції і суспільних діячів, на перший погляд, політично апатична. Вона зайнята духовними цінностями, мораллю суспільства і не лізе у політику. Але вона може і повинна бути арбітром політичної еліти, її санітаром. Якщо ця світська еліта почне брати участь у внутрішньополітичному житті, то зверне на себе уваги суспільства. У неї набагато більше довіри громадян, ніж у політиків. Але і творча еліта в нашій країні якось слабко виражена. А вона б могла керувати політиками. Як? Виражаючи претензії суспільства до них, призиваючи їх до відповіді за свої численні передвиборні обіцянки. Біда в тому, що ми незадоволені нашим політикумом і... все. Ми можемо говорити про це на кухні, але не можемо чи не уміємо висловлювати своє невдоволення привселюдно. У нас немає комунікатора для цього. Сьогодні еліта "по-українськи" – це здебільшого люди, добре забезпечені, що говорять розумні речі, яке вимагає ситуація, але по суті не поділяють те, про що кажуть. Багато хто входять у цю саму світську еліту не за переконаннями, а тому що це модно і престижно. Природно, така еліта не може впливати на розвиток суспільства. Вона гламурна і недієва, тому що в неї немає загальної мети й задачі зробити життя соціуму більш гармонійним та логічним.

Членство в дійсній еліті купити не можливо. Цей статус треба заслужити. Одержати елітну освіту й виховання. А це зробити буває досить складно, хіба що, постійно займаючись самоосвітою. На тлі всіх цих вищевикладених думок виникає природне запитання: чи відношу я себе до української еліти (а інакше навіщо мені про це розмірковувати)? Моя відповідь – ні. Поки що ні. Тому що, по-перше, я не можу зараз узяти на себе таку відповідальність (але прагну цього), а, по-друге, важко належати до еліти, що ще не сформувалася.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.