Філантропія? Утопія

У справжньому громадянському суспільстві благодійність вважається соціальною нормою ставлення до людей, що потребують допомоги, підтримки й співчуття. Філантропи опікуються тими сферами життя соціуму, які найчастіше обділені увагою держави. Меценати сприяють розвиткові культури, освіти, медицини. І, звичайно ж, у полі їх зору діти, старі, інваліди – категорії, які потребують соціального захисту.

Доброчинність не може замінити державну соціальну політику, але може її доповнити, особливо в умовах кризи. Щоправда, діяти в унісон з державою в царині соціального захисту і підтримки нужденних філантропи здатні лише при адекватному ставленні до них з боку закону, влади й суспільства. На жаль, в Україні благодійники існують скоріше всупереч державній політиці, яка мала би давати їм "зелене світло" для добрих справ. Верховна Рада так і не ухвалила закон, що регулює ці відносини з позиції обопільної користі.

Люди жертвують свої гроші. Що в цьому поганого? Але, на жаль, у нашій країні доброчинність не заохочується. Навіть навпаки. За безкорисливу допомогу іншим (це не спонсорство, де є змога гарно пропіаритися) ще треба сповна заплатити державі. Причому данина стягується не тільки з тих, хто допомагає, а й з того, кому допомагають. За подарунок чи гроші, що отримує, чи то інвалід, чи то хвора дитина, отримувач має заплатити податок. Найчастіше сплату цього податку українські добродійники беруть на себе. А це вже на межі абсурду.

Нині, під час кризи, форма доброчинності трохи змінюється. Вона йде від матеріальних пріоритетів у бік духовних, просвітительських, підтримуючих. Гадаю, це правильно. Важливіше допомогти людині повірити в себе, у свої сили й можливості, а не розв'язувати за неї проблеми. До речі, у цьому, на мій погляд, помилка і нині діючої державної соціальної політики. Підвищення соціальних стандартів народ не ощасливить. Адже за ними – інфляція, подорожчання продуктів, борги...

Переконана, моральна допомога на разі важливіше матеріальної.

Криза очистила ряди добродійників. Багато бізнесових структур відмовилися від цієї статті витрат. Заговорили про масову доброчинність, у сенсі – народної, за принципом: з миру по нитці. У Росії, наприклад, одна з великих релігійних організацій запропонувала громадянам відраховувати соту частину свого щомісячного доходу у певний фонд милосердя. На ці кошти вона планує в умовах кризи зберегти службу патронажних сестер, програму допомоги безпритульним, церковні притулки для сиріт і богодільні.

Але подібний проект філантропії у даний момент, схоже, приречений. І причина не тільки в бідності людей, а й у відсутності стимулу допомагати іншим, незнайомим... Сертифікат, що в Росії отримує добродійник, нічого не дає, крім пошани і морального задоволення. У нас немає навіть такого... А от практика масової благодійності в Європі і США справді вшановує – полегшенням податкового тягаря згідно з розміром внесеної суми. Більше того, добродійників там усіляко стимулюють. Наприклад, для тих, хто використовує особистий чи робочій автомобіль з благодійною метою, ставка за подолану відстань (вид податку в США) на 41% нижча.

Тому американці жертвують благодійним фондам величезні – у порівнянні з іншим світом – суми грошей. І це свідчить не тільки про громадську відповідальність американців, а й про систему виховання. З дитинства американська система освіти вчить повертати борги суспільству.

Утім, дані знання американці чомусь не застосовували в погашенні боргів за іпотечними кредитами, що і спровокувало кризу у світовій фінансовій системі... Але це вже інша історія.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.