Право знати: понад 400 000 зниклих безвісти
Станом на квітень 2025 року родини подали щонайменше 400 000 звернень щодо зниклих безвісти осіб. Такі дані наводить Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Проте навіть ця цифра не відображає повної картини. У статистику потрапляють як цивільні особи, так і військовослужбовці, щодо яких немає підтвердження загибелі або полону. Часто за фактом "зникнення" стоїть загибель у зоні бойових дій або перебування в полоні, яке російська сторона відмовляється визнавати. Водночас значна частина зниклих, особливо на тимчасово окупованих територіях, залишається поза обліком – через відсутність доступу, бойову обстановку, блокування інформації з боку РФ і цілеспрямоване приховування фактів.
Міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевські конвенції 1949 року та Додатковий протокол І, покладає на сторони збройного конфлікту обов'язок встановлювати долю зниклих, вести облік полонених, передавати цю інформацію МКЧХ, гідно поводитися з тілами загиблих і забезпечувати повернення тіл родинам. Це не просто гуманітарна норма – це юридичне зобов'язання, що захищає не лише живих, а й померлих. Право на гідне ставлення не припиняється після смерті.
На практиці Російська Федерація системно порушує ці вимоги. Часто не підтверджуються факти полону, навіть якщо є свідки або фото- та відеодокази. Немає доступу до місць тримання, ігноруються запити МКЧХ, не ведеться офіційна реєстрація. Особливо складною залишається ситуація з тими, хто загинув у боях: евакуація тіл у зоні активних зіткнень нерідко неможлива через щільний вогонь, мінування або використання дронів-камікадзе. У деяких випадках сучасне озброєння, зокрема термобаричні або ракетні боєприпаси, знищує тіло повністю. У результаті – родини не отримують жодного підтвердження й вимушені жити в стані затяжної невизначеності.
Відсутність змоги ідентифікувати загиблих – одна з найгостріших проблем сьогодні. Ідентифікація тіла – це не лише про юридичний статус, а й про право родини знати правду, попрощатися, поховати близьку людину та завершити травматичну невизначеність. Водночас ця процедура потребує як технічних можливостей, так і доступу до зони бойових дій, до тіл загиблих і до відповідної інформації, якої, зазвичай, російська сторона не надає.
В Україні нині діє процедура, яка дозволяє родинам домагатися офіційного визнання смерті зниклого. Щоб зняти статус безвісти зниклого, родичі можуть звернутися до суду з позовом про встановлення факту смерті. Основою для такого рішення можуть бути докази з фронту, фото, відео, свідчення побратимів, результати експертизи ДНК або дані з реєстрів. Якщо ж підтвердження загибелі немає, але людина вважається зниклою понад шість місяців, родина може подати заяву про визнання її померлою. Стандартна тривалість процедури – від шести місяців до року, однак на практиці через складність збору доказів та завантаженість судів вона може тривати декілька років.
У деяких випадках, щоб отримати хоч якусь відповідь, родинам доводиться вести тривалу юридичну боротьбу, звертатися до прокуратури, військових частин, архівів, комісій з питань зниклих – усе це на тлі глибокої емоційної травми. Паралельно вони стикаються з бюрократичними труднощами, відсутністю чітких механізмів комунікації та нерідко – з відчуттям залишеності. І ця проблема потребує вирішення, зокрема, і з боку держави.
Адже проблема зниклих безвісти залишається однією з найгостріших гуманітарних криз, спричинених війною. Попри зусилля України щодо збору ДНК-зразків, створення реєстрів і взаємодії з МКЧХ, системне ігнорування з боку РФ робить цю ситуацію майже нерозв'язною. Ігнорування обов'язків, передбачених міжнародними договорами, перетворює зникнення на знаряддя психологічного терору. Право родини знати правду, отримати тіло, гідно попрощатися – це не питання милосердя, це питання міжнародного права.
Right to Know: Over 400,000 Missing Persons
As of April 2025, families had submitted at least 400,000 inquiries regarding missing persons. These figures are reported by the International Committee of the Red Cross. However, even this number does not reflect the full scope of the problem. The statistics include both civilians and military personnel whose deaths or captivity have not been confirmed. In many cases, what is officially registered as a "disappearance" may in fact mean death in combat zones or detention that the Russian side refuses to acknowledge. At the same time, a significant number of missing persons – particularly in temporarily occupied territories-remain unaccounted for due to lack of access, ongoing hostilities, information blockades by the Russian Federation, and deliberate concealment of facts.
International humanitarian law, including the 1949 Geneva Conventions and Additional Protocol I, places an obligation on parties to armed conflict to clarify the fate of the missing, keep records of detainees, transmit this information to the ICRC, treat the dead with dignity, and ensure the return of bodies to their families. This is not merely a humanitarian standard – it is a legal obligation that protects not only the living but also the deceased. The right to dignity does not end with death.
In practice, the Russian Federation systematically violates these obligations. Captivity is often not confirmed, even when there are witnesses or photographic and video evidence. There is no access to detention facilities, ICRC requests are ignored, and no official registration is maintained. The situation is especially difficult for those killed in action: evacuation of bodies from active combat zones is often impossible due to heavy shelling, landmines, or kamikaze drones. In some cases, modern weaponry – including thermobaric or missile munitions – destroys the body entirely. As a result, families receive no confirmation and are forced to live in prolonged uncertainty.
The inability to identify the deceased is one of the most urgent challenges today. Identifying a body is not only about legal status – it is about a family's right to know the truth, to say goodbye, to bury their loved one, and to bring closure to ongoing trauma. At the same time, this process requires both technical capabilities and access to combat zones, to the remains, and to the relevant information – most of which the Russian side does not provide.
Ukraine currently has a procedure that allows families to seek official recognition of the death of a missing person. To remove the "missing" status, relatives can file a claim in civil court to establish the fact of death. Such a decision may be based on frontline evidence, photographs, videos, testimony from fellow service members, DNA test results, or data from official registries. If there is no confirmation of death but the person has been missing for more than six months, the family may submit an application to declare the person deceased. The standard duration of the procedure ranges from six months to one year, but in practiceт – due to the difficulty of gathering evidence and the workload of the courts – it can take several years.
In some cases, families are forced to engage in lengthy legal struggles just to receive any answer at all. They must contact prosecutors, military units, archives, and commissions on missing persons – all while dealing with severe emotional trauma. At the same time, they face bureaucratic obstacles, the lack of clear communication mechanisms, and, often, a profound sense of abandonment. This issue demands attention and action, including from the state.
The issue of missing persons remains one of the most acute humanitarian crises caused by the war. Despite Ukraine's efforts to collect DNA samples, establish registries, and cooperate with the ICRC, the Russian Federation's systematic non-compliance renders the situation nearly intractable. The failure to fulfill obligations under international treaties turns disappearance into a tool of psychological terror. The right of families to know the truth, to recover the body, and to say a dignified farewell is not a matter of charity – it is a matter of international law.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
