Уривок з довколополітичної фантастики

Учотирьох вони пройшли крізь стелі та стіни до чималої квадратної зали з трьома великими вікнами. Вона являла собою кутове приміщення, яке освітлювалося лише вогнем у великому, обкладеному сірим кримським діабазом, каміні. Посередині стояв стіл, вкритий темно-червоною оксамитовою скатертиною. Довкруж – четверо фотелів. Поряд візочок з чотирма відерцями, з яких визирали пляшки шампанського. На столі виблискувала велика кришталева посудина повнісінька якихось чорних блискучих порошинок. Березянка пояснила Дікові, що то ікра білуги – найбільшої річкової риби у світі. Люди й людські привиди жеруть її, ложками. Це статусний харч диктаторів.

Щойно невидимі хухи та Дік посідали на прохолодне мармурове підвіконня, крізь двері, не відчиняючи їх, увійшов невисокий вусатий чоловік у френчі кольору осіннього болота та у хромових чоботях з люлькою в зубах. Він обійшов стола, пихнув хмаринкою запашного диму та сів у фотеля. Одразу зі стіни з'явився напівпрозорий, дуже поважний привид кельнера з пляшкою, загорнутою у рушника, та наповнив келих прибулого червоним вином.

- Це товариш генералісімус Сталін, – сказав до Діка Теренчак. – Він не п'є шампанського. Його улюблений напій грузинське вино "Хванчкара".

До чутливого носа кенгуру ніби навіть долинув густий терпко-солодкуватий аромат.

До зали, тим самим робом, увійшов ще один чоловік. Сивий, з гострими рисами обличчя, у сірому костюмі, білій сорочці та темно-червоній краватці. Сталін, вітаючи його, підвівся:

- Добривечір, мій друже, Ніколає! Як дивно час у потойбіччі лине! Ви ніби вчора у своїм палаці в Румунії велично царювали. Країну упокорили надійно, балканським соколом спогорда поглядали на інших президентів з королями! А нині серед привидів навіки, розстріляні своїми ж вояками.

Лісовинка, дотягнувшись до Дікового вуха прошепотіла:

- Вони завше отак балакають поміж собою. Люди, перетворюючись на нежить, чомусь стають страшенно пишномовними.

- Диктатори і за життя, геть усі чисто демагоги, ... – втрутився Теренчак, але тут,вмостившись у крісло, заговорив Чаушеску, і хух примовк.

- Мої вам, дядьку Йосипе, вітання! Ви наймудріший в товаристві нашім. Один лишень уникли покарання, кінці віддавши на своїм дивані. Були ж бо найкривавішим, одначе.

- Тому пішов у потойбіччя з миром, що я не панькався із ворогами, надто, тримав і друзів в стані переляку! Проте давай хильнемо! Ось шампанське. Артемівське, рожеве, із Донбасу! Господар Межигірря виставляє.

- Без нас чаркуєте, колеги в потойбіччі?! – пролунав голос від дверей. Крізь них зайшов вусатий чоловік, з рушницею у правиці та із золотавою, прикрашеною бурштинами пластиною, що за обрисами відтворювалла мапу Іраку, у лівій руці.

- Саддаме, друже, призволяйся також! Частуйся ось ікрою із шампанським, постав рушницю у куток той дальній, – Сталін сам налив Хусейнові шампанського. – А, що оце за млинчик золотавий? – вказав генералісимус на мапу.

- Це також, друзі, український виріб. Мені її від Кучми в подарунок, привіз колись добродій Єхануров. Дружити, бо, зі мною прагнув Кучма!

- А я колись від Юлі цілий лайнер – літак отримав, правда, що за гроші, – до кімнати увійшов смаглявий стрункий бородань у білому бурнусі з темно-зеленим смарагдом у формі африканського континенту, що був приколотий на грудях.

- Муамар! Здрастуй, дорогий Каддафі! – Сталін підняв вітальним жестом люльку, – а пістолет клади он на каміна.

Полковник, поклавши на діабазову камінну полицю золотий пістолет, сів до столу та спроквола заговорив:

- Ви пригощаєтесь, добродії, ікрою, п'єте шампанське в сутінках зимових. Чудовий парк на мальовничій річці, палац на дебаркадері плавучий – останній заповідник диктатури на теренах Європи – не Росії.

- Ще Біларусь під Лукашенком ходить! – нагадав Чаушеску.

- Кажу вам, що Європи – не Росії! – вів своє полковник. – Цей милий заповідник в небезпеці. Якийсь тут недиктаторський диктатор...

- Без надмети, – Сталін.

- Без розуму, – Чаушеску.

- Без сили, – Хусейн.

- Без прагнення до величі країни, – знову Сталін.

- Він довго не протягне в самодержцях, – Каддафі.

- Завалить він себе та Україну, до Путістану знову приєднає, – Чаушеску срібною ложкою зачерпнув ікри.

- Якщо до Путістану, я не проти! – Сталін, ковтнув вина. – Сьогодні Україну, завтра -балтів, за ними фінів, знову Царство Польське, а потім Закавказзя та Молдову.

- Молдову нам залиште, тваріше! – Чаушеску облизав ложку. – Вона Румунії природніше пасує.

- Та забирай, проте без Придністров'я, – у вуса всміхнувся генералісимус.

- Зарано ви циганський торг ведете, – пролунало від дверей. Цього разу вони відчинилися, пропускаючи цілком реального чоловіка – старигана, з рідким, фарбованим чорним волоссям.

- Оце так дивина!! – Каддафі аж підхопився. – А ти яким тут робом Мубараче?? Адже живий, життям ще матеріальним, хіба, що у в'язниці потерпаєш.

- У тому й річ, що як диктатор – мертвий, а як людина, ще на білім світі, – Хосні Мубарак сів до столу. – Я у вісні до вас прийшов на саміт.

- Частуйтеся кав'яром із шампанським, люб'язний Хосні, радий вас вітати, – Чаушеску, спробував поплескати Мубарака по плечі, але рука привида не спромоглася торкнутися єгиптянина. – Ви будите зв'язковим між світами, хоча і у в'язниці, та в реалі.

- Чому наш торг назвали передчасним? – непривітно пихнув люлькою Сталін.

- Розвалить Межигірський самодержець свою країну на шматки чималі. – Мубарак обережно опустився у крісло. – Донбас – до Путістану, непотрібний. А до Європи підуть галичани. За ними Київ, а чи може й першим. До Порти – Крим...

- А нам Дунайське гирло! – знову не проминув свого Чаушеску. – Одесу, Миколаїв із Херсоном...

- Так не годиться, панство гонорове – обурився Сталін. – Залишмо Україну українцям.

- Бандерівець, мій друже, ви одначе!... – розреготався Чаушеску.

- Я сам її зібрав до дної купи!!! – Сталін узяв в Хусейна бурштинову мапу, демонструючи на ній цілісність держави. – Відрехтував у золотім форматі! А нині цей, – він вказав кудись за вікно, – дере її на шмаття!...

- Мабуть то він про господаря Межигір'я, – пошепки прокоментував Дікові Теренчак.

- Він семінарій не кінчав в Тифлісі, – втрутився Каддафі, – по засланнях із шляхтою не терся, марксистів не читав, Адамів Смітів. З поетів – лиш Ахмєтова та Чєхов, з істориків – Табачник з Бузиною...

- До розкошів нестримний в нього потяг, а до роботи хай береться челядь! – поставивдіагноза Хусейн. – Обслуга прочитає Фукуямів з Бжезинськими, як стане в неї часу на непотрібне те суспільствознавство

- Кажу, що недиктаторський диктатор, – далі наполягав Каддафі. – Де чувано таке в профспілці нашій, щоб в резиденції сакральний простір лізло, усе, кому не ліньки те робити? Якась дівчина рейтинг тут шукала. Крізь КПП пройшла немов додому і ґвалт у інтернеті спричинила.

- Та, що з дитини взяти? – знизав плечима Мубарак. – Хоче слави, у депутати мріяло транзитом...

- Залізло б краще до палат царевих, що пусткою постали біля Ради,

- далі обурювався Каддафі. – Палац той Маріїнський – справжнє диво, та занехаяним ганебно виглядає, на тлі розкішно-жлобських новоділів. Туди бо гроші треба спрямувати. На порятунок пам'ятки мистецтва! Під Маріїнським слід протестувати! Тоді, можливо, й рейтинги зростали б.

- До речі, вибори вони таки програли, – всміхнувся Хусейн. – І гречка з Повалій не врятували!

- Не те як голосують, як – рахують, – нагадав свою класичну формулу Сталін. – Ото ще витребенька – вільний вибір!

- Шахрайство процвітає тут махрово, – Каддафі протер рукавом смарагд на грудях. – А влада шахраює серед перших. І вибори у них з фальсифікату. Публічно бюлетені фальшували, були б інакше гіршими для влади результати.

- Проблема в тому, славне товариство, що влада мізків й праці потребує! – Мубарак підвівся, розминаючи ноги. – Це нині в Україні в дефіциті.

- Хто б, Хосні, говорив про працю й розум, – всміхнувся Хусейн, – коли ти владу сам свою втратив! Немов у Нилі утопив "корону"!

- А ти свою хіба не утопив у Тигрі? – через плече огризнувся Мубарак.

- Мене американці повалили, – спокійно відповів Саддам. – Твої, до речі, Хосні, "вірні" друзі.

- І в Україні бачу чорну руку, – сказав на те Сталін. – Обама нині буде лютувати.

- Гаплик надходить межигірській владі? – занепокоївся Каддафі. – Чи є у нас рецепт для порятунку?

- За символ був Рейхстаг колись в Берліні, що зруйнувати мав солдат радянський, – пихнув люлькою Сталін, – так межигірський замок концентрує усю зневагу люду до режиму! Допоки не дійшло межі терпіння, його негайно слід перетворити на щось цілком корисно-позитивне для посполитих мешканців країни.

- Тоді гадаю слід оголосити великий конкурс на ідею кращу, у що перетворити Межигір'я, – запропонував Хусейн. – Маститих архітекторів зібрати...

- Про молодих не слід забути також, – наполіг Каддафі. – Аби разом вони спроектували з маєтку щось потрібне добрим людям: лікарню, санаторій, хоч звіринець.

Від останніх слів колишнього диктатора Лівії, Діка пересмикнуло.

- Чи ботанічний сад на ста гектарах, сафарі-парк та Дісней-ленд для юних, – підхопив фантазію Мубарак.

- Шляхетність в Україні дефіцитна, – зітхнув Сталін, – душа широка теж не ночувала. Не зрушимо без цього з вами справи.

- Шкода, звичайно, що нестримна розкіш інстинкт самозбереження долає, – засмутився Хусейн. – Триндець насниться межигірській владі. Шукати слід прихистку нам нового. Длясаммітів Малазія підйде. Султан її з народом справді дружить.

- А Межигірський мрійник свій – грабує! – процідив Мубарак. – До революції недовго так догратись! Он опозиція з Обамою, злигавшись та Меркель приєднавши теж до змови, вже точить зуби кролячі на Тата!

- Маєток лідера опозиції сусідить із президентським, – прошепотіла до Діка Березянка.

- Не в опозиції загроза для режиму, – заперечив, тим часом, Сталін. – Вона зманіжена й ледачо-меркантильна. Не здатна жодним порухом до справи. Лише балакати та чубитись спроможна. Їй не знайома гідність праці зовсім та присмак боротьби за ідеали. Опудалом, чи тушкою пролізти у теплі болота регіоналів і там з комфортом нидіти роками – це справжня мрія багатьох у Раді.

- Натомість опозиції негайно слід припинити рахувати славу! В тіні Качанівськійзібравши уряд спільний, оголосити план реформ в країні, – запропонував власну фантазію Мубарак. – А за прем'єра Юлю у в'язниці призначити на зборах депутатських. За поліцмейстера – судимого Луценка, і Данилишина міністром у екзилі. Ще: Поживанова,Авакова, Дубину...

- Та цить вже Хосні, – розсердився на ці просторікування Сталін, – Вся опозиція лиш лаятись придатна. Політикам не має віри зараз – їм ціну людом складено мізерну. Та стан речей такий у цій країні, що хвиля піднімається із нетрів. Змете під три чорти це Межигір'я, і архітектори йому не допоможуть.

- А таки так! – не наважився сперечатися Мубарак. – На вибори вгатили купу грошей. Везли з офшорів, кидали з бюджету. Тепер їх прагнуть якось повернути. А взяти можна тільки у народу – забрати заощадження у люду. Для цього ціни знову надимають на комунальні послуги і транспорт, зарплати зменшують, побори ж ізростають. Терпець народний скоро увірветься! Он і хліб і той дорожчає під зиму!

- Тож до Малазії, шановне товариство, ми наші здибанки тепер перенесемо, – підбив підсумок розмови Каддафі. – Сьогодні ж потойбічними шляхами я прокладу маршрут до султанату.

Сталін потиснув руки співрозмовникам і просто розчинився у повітрі. Хусейн, прихопивши рушницю і мапу, наслідував його приклад. Так само вчинив і Каддафі.Теренчак, а ні слова не сказавши, раптом чкурнув за ним. Мубарак з Чаушеску дзенькнули на прощання бокалами. Румун теж зник, а єгиптянин з'ївши ще зо дві ложки ікри, вийшов крізь двері. Щойно вони зачинилися, інтер'єр кімнати враз змінився. Стіл просто зник. Замість каміну засвітився екран велетенського плазмового телевізора, дерев'яні рами вікон перетворилися на пластикові, а підвіконня з мармурових на керамічні.

Повний текст тут..

Читайте також інформативний допис Остапа Кривдика.