Меркантильна вторинність політиків спонукає Майдан до власної політичної суб'єктності
Розмови з рядовими учасниками учорашнього ювілейного – Десятого – Віча змушують констатувати, що ліміт довіри громади Майдану до тих, хто стоїть на його теплій сцені, вичерпався.
У такому розчаруванні немає нічого лихого. Воно є природнім, бо більше, ніж двомісячний час стояння сотень тисяч громадян на майданах країни не надто наблизив мету – цілковиту зміну правил взаємодії суспільства та влади.
Цю мету мали сформувати політики, як і вказати шлях її досягнення. Не впоралися, бо "не на тих вчилися".
Нинішні парламентські опозиціонери, після виборів чинного складу Верховної Ради наприкінці 2012 року просто увійшли в усталену систему комфортних взаємин опозиції з владою, створену ще за часів Л. Кучми. Ця система з одного боку дозволяє "на чому світ стоїть" шпетити "зловорожий режим", а з іншого – торгувати прохідними місцями в списках опозиційних партій, продавати голосування за лобістські законопроекти, сприяти призначенню на "хлібні посади" потрібних людей і таке інше. Віртуозами політичного пристосуванства цього штибу є комуністи.
Йдучи торованим ними шляхом, після виборів нинішнього складу ВР, опозиційні політики, не маючи передгрозового відчуття суспільного збурення, навіть не спробували сформувати парламентську більшість, хоча мали для цього можливості. Опозиціонери просто сіли у крісла депутатів в очікуванні, коли 15 рік принесе комусь з їхніх "зіркових" лідерів президентську булаву.
Отримати її можна було б, або за рахунок власної популярності, як у випадку В. Кличка, а чи за рахунок популярності запозиченої у Ю. Тимошенко – випадок А. Яценюка. Щодо О. Тягнибока, то його шанс полягав би у розчаруванні суспільства "аморфними лібералами" та патерналістському прагненні значущої частини виборців до твердої руки націоналістів.
Звісно, що успіх на президентських виборах будь-кого з трійки опозиціонерів найбільше визначався б станом країни у який її загнав "режим покращення".
На цьому тлі з'являвся також шанс на перемогу і у котрогось з кандидатів на кшталт П. Порошенка. Надто, за умови набуття ним статусу єдиного погодженого кандидата від парламентської та позапарламентської опозиції.
Ці райдужні перспективи затулили чорні дими багать попід барикадами. Пролилася кров безневинних людей – здійснено переступ межі, з-за якої неможливо повернутися.
Слід віддати належне парламентарям від опозиції, багато хто з них, і передовсім лідери спробували адаптувати свою поведінку до революційних умов. Вони намагалися витягати учасників протестів з буцегарень та протидіяти неправосудним рішенням судів, організовувати побутування Майдану, однак усе одно не встигали за прискоренням на Майдані соціального часу.
На учорашньому вічі опозиційні політики спробували "згодувати" Майдану ідеї змін до Конституції та формування, чи то технічного Кабінету Міністрів, чи – політичного Уряду "народної довіри". Це дало б їм змогу повернутися до комфортних умов дореволюційного часу, коли усе вирішувалося б на закулісних перемовинах, результатами яких були обопільно вигідні гешефти. Запізно.
Колективне усвідомлення громадою Майдану меркантильної вторинності політиків та гострої нестачі часу й інших ресурсів для країни, буквально днями призведе до формування системи вимог вже не до влади, а до політиків загалом. Це означає, що парламент розглядатиметься Громадою, як єдине ціле – без розрізнення на "владу" та "опозицію".
Відтак втратять актуальність і спроби втягнути країну у тривалий та заздалегідь безплідний "конституційний процес". Тим більше, що ідеї опозиції стосовно змін до Конституції є непристойно архаїчними – такими, що ігнорують основні напрямки соціально-наукових розробок в межах світового конституційного процесу.
Майдани по усій країні самі перейдуть до творення нових суспільно-державних взаємин.
