Женевський передих та Третій Майдан
Отже спокійно прочитаємо учорашню "Женевську Заяву чотирьох" щодо ситуації в Україні. Документ так само загальний, як і лаконічний.
Основний його зміст у другому реченні: "Всі сторони зобов'язалися утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій."
Які сторони? Сторони конфлікту, чи сторони, цієї Заяви? США та ЄС не чинили насильницьких дій в Україні, а от щодо Росії вже є неспростовні факти таких дій, які не раз констатовані світовою спільнотою. Підписавши Заяву РФ, по-перше, визнала себе стороною конфлікту, а по-друге, зобов'язалася більше так не чинити. Та хто ж їй повірить? Хіба дарма Ігор Коломойський оголосив сезон визбирування чемних зелених чоловічків.
У Заяві ні слова про російську державну мову, федералізацію та позаблоковий статус, чого домагається Росія. Це ще одна її дипломатична поразка.
Підписавши Заяву спільно з в.о. міністра закордонних справ України Андрієм Дещицею, російський міністр Сергій Лавров фактично визнав легітимність українського Уряду, що його привів до влади Майдан. Тоді які в росіян підстави не визнавати виборів президента в Україні та наполягати на легітимності В. Януковича?
У Заяві немає згадки про анексований Крим. Це кепсько, але США, ЄС та Україна вважають його територією України, тому дія Заяви з точки зору трьох сторін її підписання поширюється на АРК. Відтак мандат спостережної місії ОБСЄ, що передбачена Заявою, поширюється на територію тимчасово окупованого українського півострова. Росія буде проти, але тоді інші три сторони можуть поставити під сумнів її право вимагати присутності її спостерігачів на інших теренах України.
Про "анонсований конституційний процес" також говориться у стилі загальних добрих побажань, без жодних конкретних вимог до змісту Основного Закону. Зазначено, зокрема, що він включатиме загальнонаціональний діалог, який дозволить врахувати інтереси усіх політичних кіл та регіонів. Ми маємо право це розуміти так, що і Криму та безумовно – кримськотатарського народу, як корінного, відповідно до українського законодавства.
Сам Діалог може бути надпотужним політичним інструментом єднання країни. Процеси, які проходять на Донбасі та Півдні за своїм етичним значенням співставні із Зимовим повстанням у Києві. Пропагандистська полуда відшаровується з очей трударів. Вони усвідомлюють справжню ціну, як "дружбі" з Росією, так і "виразникам" їхніх інтересів в особах Партії регіонів та комуністів.
Тому Росія зробить усе можливе щоб дискредитувати процес Діалогу та зірвати його. Час працює на Україну і проти Росії. Це означає, що остання докладе усіх зусиль, щоб "женевський передих" був для нас максимально коротким.
Зрозуміло, що предметом Діалогу має бути конституційний устрій країни. Це наше внутрішнє питання, тому сторонні поради розглядаються, проте рішення за громадянами України.
Хто являтиме собою суб'єктів діалогу? Здавалося б, що відповідь на поверхні – представники парламентських фракцій. Проте, чи довіряють їм громадяни настільки щоб доручити визначити обриси конституційного ладу? Ні не довіряють. Одне одному вони теж не довіряють. Он Меморандум ніяк не ухвалять.
Тоді хто?
Парламенту мав би сформувати нову Конституційну комісію (Асамблею), куди увійшли б представники територіальних громад, кримських татар та інших нетериторіальних спільнот, зокрема, науковці та громадські діячі. Парламент цього не робитиме.
Відтак, як і у випадках першого та другого Майдану, завдання розгорнути Діалог, сформувавши громадянську конституційну комісію, лягає на плечі самоорганізованої громадськості. Тоді Діалог відбуватиметься поверх балакучих голів політиків. На його процес каталізуючим чином впливатиме війна Росії проти України.
Для розгортання Діалогу будуть потрібні авторитетні лідери-модератори та організаційний майданчик. Лідери і майданчик з'являться неодмінно. А, що ж офіційні суб'єкти політичного процесу – політичні партії? Робитимуть те саме, що і у 2004 та 2013 роках – наздоганятимуть процес, щоб його очолити.
Не вийде, бо в Україні, або переможе Третій Майдан, який об'єднає країну, або її знищить Росія.
