На 29 році незалежності Україні знову потрібна відповідальна і компетентна опозиція
З відстані двадцяти восьми років державної незалежності України видається, що інакше і бути не могло – розпад Радянського Союзу мав статися неодмінно, з усіма геополітичними його наслідками. Деякі сучасні історики навіть стверджують, що зникнення двополюсного світу, де протистояли СРСР і США, є наслідком "Третьої світової" – холодної – війни. Якби там не було, але цього результату досягнуто та закріплено величезною мірою завдяки українському народові.
Саме Акт незалежності України від 24 серпня 1991 року та Всенародний референдум, яким його затверджено 1 грудня того ж року, поставили остаточну крапку в існуванні СРСР. Важливо, що Україна, виходячи з Союзу, зробила це цілковито мирно, в прямому розумінні "без єдиної краплини крові" та у суто легітимний спосіб.
Однак подальший шлях будівництва держави ряснів значними, інколи трагічними помилками. Перед усім, у 1991 році, не було проведено перевиборів парламенту та місцевих рад. Країною, в центрі і на місцях, продовжували керувати ті самі номенклатурні управлінці, що і за СРСР. Вони ж впроваджували і ринкову економіку та здійснювали приватизацію, звісно, що нерідко в інтересах власних родин. Сучасна олігархічна політико-економічна система в Україні своїм корінням сягає саме номенклатурних середовищ початку 90-х років.
Суспільство як може опирається цій системі. Про це свідчать два епічних Майдани. Феноменальним чином – обрання Володимира Зеленського президентом та створення рекордної більшості у парламенті його партією, що має кумедну радянську назву "Слуга народу", спричинені тими самими протестними настроями стосовно пануючої олігархічно-кримінальної системи утилізації національного багатства України.
Ядучий пафос псевдопатріотизму вже минулої влади не зміг приховати від суспільства її мародерської сутності. Як наслідок попереднього правління – українське суспільство з вражаючою наївністю кинулося в обійми, створеного телевізором і кінематографом нового кумира. Попри те, що вже на парламентські вибори цього разу прийшло менше половини виборців, Верховну Раду сформовано у законний спосіб – тепер це наша влада. "Бачили (?) очі що купували..." І Україна таки вкотре здивувала світ.
За всі 28 років незалежності, ще не мала місця концентрація в руках однієї політичної сили такого обсягу повноважень. Президент разом зі своєю парламентською більшістю мають максимальну кількість ступенів свободи дії. У мирний час такий експеримент міг би, можливо, навіть стати корисним для країни. Однак у нас війна з Росією. І ця обставина являє собою головний виклик для головнокомандувача і його команди.
Важко сказати чи добре усвідомлюють "у Зеленського" екзистенційну природу російської агресії. Перед усім це помста за 1991 рік. Україна, поставивши крапку в існуванні СРСР, у такий спосіб перекреслила і російську імперську ідею. Ототожнюваний з Росією, Радянський Союз перестав існувати, а Російська Федерація по-справжньому вже не могла претендувати на статус наддержави.
У сподіванні на те, що ця, найбільша за територією, країна світу стане на шлях цивілізованого розвитку, США та інші великі держави визнали Росію правонаступницею СРСР, залишивши постійним членом Ради Безпеки ООН, та навіть на певний час узяли до "великої вісімки".
Однак західні політики не врахували цілковито очевидної для колишніх радянських людей обставини – і Російська Імперія, і Радянський Союз, і Російська Федерація в принципі не могли і не можуть існувати як демократичні та вільні держави. Перед усім через потребу у рабській праці для забезпечення інфраструктурної зв'язності велетенської території Росії, де цілковито переважають важкі кліматичні умови. Залізниці, канали, автошляхи і в РІ, і в СРСР побудовані переважно або кріпаками, або в'язнями. Теж стосується видобування корисних копалин, важких виробництв, лісозаготівель. Цього року, між іншим, у Росії відновлено філії в'язниць при підприємствах, а факти використання рабської праці ув'язнених навіть визнаються російськими державними установами.
Військова сила Росії завжди трималася на солдатах, примусово рекрутованих до армії.
Щойно у Росії виникали паростки класичної демократії, як її державну машиниу починало лихоманити через соціально-екномічні та міжетнічні проблеми.
Росія ще могла певний час миритися з втратою країн Балтії і побудовою там цілком успішних суспільств, але демократична та процвітаюча Україна являла б собою наочне розвінчання цінностей "рускава міра", становила загрозу самому авторитарному, фактично – самодержавному ладу, якому "на Москві" вже років понад 500 років.
Тому, коли у 2014 році, за допомогою режиму В. Януковича не вдалося перетворити Україну на другу Білорусь, росіяни пішли на нас війною в Криму і у Донецькі та Луганській областях. Мета цієї війни така сама, як і 300 років тому – цілковите знищення всього українського, починаючи з мови та історичної пам'яті і аж до повної асиміляції, з подальшою анексією всієї благодатної української території.
Такі обставини ставлять перед новою владою неймовірно складні завдання нарощування обороноздатності. Це неможливо без кардинального прискорення темпів розвитку економіки, подолання демографічно-міграційної кризи, ліквідації корупції, переорієнтації бюджетної політики перед усім на потреби оборони та розширення бази міжнародної підтримки України. Названих цілей неможливо досягти без впровадження нової культури взаємин між владою і громадянином – між державою Україна і країною Україна.
Судячи з перших кроків переможців цьогорічних дуплетних виборів, до них ще не прийшло розуміння масштабів проблем, а також рівня відповідальності за їхнє вирішення. Публічне спілкування провідних діячів нового режиму зі службовцями чи журналістами якимось гротеском нагадує стиль їхніх "папєрєдніков". Так само намагання "слуг народу" обмежити представників інших партій, що пройшли до Верховної Ради, у праві обирати парламентський комітет, в якому вони вважають за потрібне працювати, чи демонстративне порушення принципу рівного доступу фракцій до президії та інших робочих зон сесійної зали Ради, при визначені місць розсадки депутатів, свідчить про явний намір більшості авторитарно управляти всією парламентською роботою.
Що ж – так проголосувала меншість виборців, яка прийшла на вибори.
За таких обставин системні політичні сили в парламенті та по за ним, мають брати на себе відповідальну роль опозиції, наполегливо пропонуючи свої варіанти компетентних політичних рішень.
Перед усім йдеться про кардинальні кроки у розвитку економіки через стимуляцію внутрішнього споживання шляхом підвищення купівельної спроможності домогосподарств. Так, мова про те, щоб ліквідувати корупційну складову у формулі вартості комунальних тарифів; про індексацію пенсій та інших соціальних виплат; про легалізацію ринку праці; про створення умов максимальної доступності банківських кредитів для малого і середнього бізнесу; про ліквідацію вертикальної системи поборів у державних установах.
Опозиція має виходити на прямий та непростий діалог із суспільством і у питаннях конституційних трансформацій – від нових форм територіальної організації влади і розвитку самоврядування до проблем цифрового права, зокрема, нового типу невід'ємного права людини на вільний доступ до інформації. Утім, це тема окремого допису.
Кроки нового (ще) Президента за минулі сто днів від його інавгурації не можна вважати такими, що підлягають суцільній критиці. Відбулися знакові міжнародні зустрічі, численні поїздки країною, зокрема у прифронтову зону, перші посадові призначення і звільнення. Президент демонструє високий рівень працездатності. Схоже, що здоровий глузд бере гору над ідеєю перенесення його офісу до Українського дому, на Європейську площу.
Сьогоднішню промову до Дня незалежності виконано В. Зеленським на цілком пристойному рівні. За винятком недогляду спічрайтерів, які забули згадати про збройну боротьбу Української повстанської армії, що було б особливо потрібно в нинішніх умовах війни.
У 29 рік своєї державності Україна знову вступає в цікавий та буремний час. Разом із тим наше суспільство очевидно міцнішає і дорослішає. Не можна не погодитися з Президентом, який сьогодні сказав, що ментальною основою сучасної України є покоління народжене і змужніле в роки незалежності, яке просто не уявляє, що може бути інакше.
