Знову "Україна не Росія", проте багатьом дуже хочеться стерти цю відмінність
"Революція вихідного дня", як іронічно називають численні протести у Російській Федерації, позатим викликала великий інтерес в українському експертному середовищі, та й у суспільстві загалом. Це перед усім зумовлено війною, яку росіяни розв'язали проти України 7 років тому. Зміна влади у країні-агресорі теоретично може мати своїм наслідком припинення війни і відновлення територіальної цілісності нашої країни у її законних кордонах, визнаних світовим співтовариством. Однак, зараз є цілком доречним згадати вираз Володимира Винниченка про те, що "вся російська демократія, включно з опозицією, закінчується на українському питанні". Тому за територіальну цілісність України та невтручання росіян в українські справи ще доведеться поборотися, як з нинішньою, так і з наступною російською владою.
Російські, а також білоруські протести проти самодержавного способу правління в цих країнах об'єднують дві подібні обставини. По-перше, це детермінованість Україною, навіть на рівні термінології: "майдан", "тітушки", "космонавти", та і "ватники". При цьому лідери протестів, особливо на перших етапах, всіляко підкреслювали, що їхні дії не мають нічого спільного з обома антисамодержавними революціями в Україні – Помаранчевим Майданом і Майданом Гідности. По-друге, і в Білорусі, і в Росії, опозиційними лідерами не сформовано політичних цілей для їхніх прихильників. "Лукашенка геть!" чи "Свободу Навальному!" це надто короткі з точки зору суспільної перспективи і не стратегічні гасла. Немає мови, наприклад, про проекти нових конституцій та законів про вибори, про зміну судових систем, справжнє самоврядування, а у російському випадку – про реальний федералізм і права корінних народів. Відтак ці протести більше виглядають як "рускій бунт – бєссмислєнний і бєспащадний". Щоправда у Білорусі є ще національна символіка протестантів: біло-червоно-білий прапор, герб "Погоня", гімн "Магутни Божа" і білоруська мова, як ідентифікуючий сигнал "свій-чужий". Це дуже важливий ідеологічний маркер. Також координація протестів через телеграм-канали безумовно є білоруською технологічною новацією, без перебільшення, світового значення.
Докорінною відмінністю українських революцій від, того, що нині бачимо у сусідів, полягає у неодмінній наявності парламентської опозиції, яка мала високий рівень політичної та організаційної спроможності, доступ до ЗМІ, та, що дуже важливо, була наділена парламентським імунітетом, без чого ніякі намети на Майдані Незалежності встановити було б неможливо. Відіграв свою важливу роль доброзичливий до революціонерів нейтралітет олігархів – мобільні оператори не вимикали телефонного зв'язку та інтернету в київському середмісті в ході революцій, так само працювали банкомати та інші сервіси. Громадський транспорт функціонував майже безперебійно за винятком кількох перекритих вулиць, а метрополітен влада наважилася зупинити лише доби на дві.
Отже, бачимо кардинально вищий рівень зрілості тодішнього українського суспільства у порівнянні з нинішнім російським, меншою мірою – з білоруським.
Однак слід зауважити, що з середини дев'яностих, який би президент в Україні не приходив до влади, він намагався створити в Україні модель самодержавного управління, подібну до російської і білоруської. Власне тому і відбувалися революції. Найбільшого успіху у цьому, як зараз ретроспективно можна бачити, досяг Леонід Кучма. Він протримався два терміни. Проте спроба розіграти схему "наступник В. Янукович" призвела до Помаранчевого Майдану, який вручив булаву В. Ющенку. Він стрімко втратив революційну популярність, не спромігшись опанувати, а ні адміністративної вертикалі, а ні стати лідером думки для соціуму. Після його правління В. Янукович таки зумів з другої спроби посісти посаду президента. Цю "Піррову", як згодом стало очевидним, "перемогу" було зумовлено перед усім олігархічним консенсусом та фальсифікацією підсумків виборів проти головного конкурента В. Януковича на виборах – Ю. Тимошенко.
Період правління В. Януковича збігся з часом, коли керівні кола Росії були поглинуті ілюзією власної могутності та спроможності до геополітичного реваншу – відновлення наддержави майже у кордонах СРСР. Першим кроком на цьому шляху мало б стати фактичне поглинення України. Зрозумівши небезпеку, В. Янукович, у 2013 році, спробував зманеврувати, шляхом підписання Угоди про асоціацію із Європейським Союзом, але побоявся виконати одну з ключових вимог європейських партнерів стосовно звільнення з незаконного ув'язнення Ю. Тимошенко, бо не мав жодного шансу виграти в неї вибори, які мали відбутися в 2015 році. В результаті за кілька днів після зриву підписання Угоди з ЄС, у Києві постав Майдан Гідності, який, зрештою, прогнав В. Януковича до Ростова – на – Дону, а П. Порошенку фактично вручив булаву, як свого часу В. Ющенку її віддав Помаранчевий Майдан.
П. Порошенко скрупульозно повторив низхідну траєкторію В. Ющенка і "на блюдечку" підніс владу В. Зеленському. Ви будете (чи не будете) сміятися, але В. Зеленський у загальних рисах повторює шлях свого попередника. Трагедія у тому, що Україні знову накидають модель управління, де Президент є формальним і неформальним "центром сили", щодо представницької, виконавчої та судової влади, а через них і щодо місцевого самоврядування, яке чинною Конституцією до гілок влади не віднесене.
"У Зеленського" повторюють і практику розширення повноважень президента, без внесення змін до Конституції, як це робилося для В. Януковича. Так, у щойно прийнятому в цілому Законі про народовладдя через всеукраїнський референдум, лише за Президентом закріплене право ініціювати всенародне голосування щодо внесення змін до I, III, ХIII розділів Конституції. Ні народ, ні Верховна Рада таким правом не наділені. Щодо інших розділів Конституції референдум взагалі виключений. Перший розділ визначає загальні засади української державності – від символіки і державної мови до права суб'єктності народу на володіння землею та надрами; третій – визначає систему виборів і референдумів; тринадцятий – порядок внесення змін до Конституції. Відтепер ініціювання змін норм у цих розділах – виняткова прерогатива Президента, яка не передбачена Конституцією, де викладений вичерпний перелік повноважень цієї посадової особи.
Або візьмемо щойно прийняту у першому читанні нову редакцію Закону про СБУ, яка безпосередньо підпорядкована Президенту. Серед іншого зацініть таку норму: "Не може бути суб'єктом виборчого процесу організація партії, щодо якої Службою безпеки України внесено Центральній виборчій комісії подання щодо здійснення нею або партією в цілому сепаратистської, терористичної, диверсійної чи розвідувально-підривної діяльності або інших дій, спрямованих на порушення недоторканності державного кордону України, проти основ національної безпеки, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку". "Диявол тут у тій деталі", що спочатку партію, або її організацію, знімуть з реєстрації на виборах, а вже потім тій партії доведеться оскаржувати у суді це рішення, якщо воно, на думку партійців є безпідставним. Таким чином Президент, або інша особа, чи група осіб, які мають вплив на СБУ отримують важіль втручання у виборчий процес. ФСБ РФ і КГБ РБ нервово смалять самокрутки у коточку.
Цікаво, що і соціально-економічна політика в Україні направду мавпує російську. В Росії вже скоро як чотирнадцять років діє "вільний ринок землі", підвищено пенсійний вік, і взагалі: "люді новая нєфть" у розумінні посилення соціального пресингу держави на населення з метою збільшення доходів бюджету з одночасним скороченням соціальних зобов'язань влади перед громадянами. Українським аналогом є неадекватне збільшення комунальних і транспортних тарифів, зростання фіскального тиску на ФОПів, інші побори. Щоправда цього року офіційна мінімальна зарплатня в Україні є вищою, ніж у Білорусі і Росії. Та й на збирання грибів, ягід та хмизу в нас ліцензій ще не продають, як і на виробництво харчів у домогосподарствах.
Президент В. Зеленський отримав унікальну в українській історії можливість провести швидкі та ефективні реформи. Натомість його політична сила і він сам грузнуть у внутрішніх конфліктах, примітивному меркантилізмі та некомпетентності команди, що змушує їх до намагань відтворювати модель взаємин влади і суспільства за прикладом сумнозвісних попередників.
