Культурне надбання України є однією з головних цілей знищення або привласнення рашистами у цій війні
Таке коїться не вперше в історії українсько-російських стосунків. Це мало місце і у 20-30-ті роки минулого сторіччя, і раніше – за часів царату.
Сьогодні окупанти навмисне нищать музеї, бібліотеки, галереї, філармонії, театри, архіви... Вивозять цінні музейні експонати цілими колекціями. Рашисти воюють з нашою історичною пам'яттю, українською культурною ідентичністю. Наприклад, по музею Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині рашисти били навмисне і прицільно.
На війні гинуть українські вчені, митці, письменники, студенти...
Разом із тим в українському інформаційному просторі про збитки, завдані культурі та науці майже не говорять. Чому? Як на мене тому, що ми часто байдужі до свого культурного надбання та наукового потенціалу – це спадок радянської окупації у нашій суспільній свідомості. Досі реєстри пам'яток не оцифровано! Відтак і облік втрат лишається неточним.
Міжнародні інституції допомагають консервувати постраждалі споруди на зиму, фіксувати збитки, повідомляти про них світові.
Компенсація за збитки, завдані українській культурі та науці має стати одним з обов'язкових напрямків використання коштів репарацій і контрибуції з Росії. Також має бути поставлене питання повернення музейних колекції, пам'яток давньоруського живопису, мозаїчного мистецтва, стародруків та інших письмових раритетів, церковних та археологічних цінностей, ... вивезених до Москви і Ленінграду ще у ті самі 20-30-ті і 40-ві.
Наразі утворено кілька волонтерських інституцій, що ставлять собі за мету облік культурних втрат, порятунок того, що можна зберегти. Волонтери Штабу порятунку спадщини регулярно вирушають у складні і ризиковані експедиції задля документування злочинів рашистів проти української культури, що є однією з ознак геноциду. Ці злочини так само мають стати предметом розгляду Міжнародним трибуналом.
