Україна була за крок до ПДЧ
На мою публікацію "Чому Україні конче потрібно членство в НАТО" надійшло багато коментарів і запитань читачів. Серед іншого, в них порушуються питання щодо ситуації напередодні Ризького саміту Альянсу 2006 року. Зокрема людей цікавить: чому позиція деяких західних країн у той час завадила Україні приєднатися до ПДЧ. Аби коротко відповісти на це запитання, хотів би навести витяг з моїх інтерв'ю того часу у яких певною мірою висвітлюються зазначені моменти.
Костянтин Морозов: "Для успішного просування України на Захід, їй потрібен попутний вітер зі Сходу" Ростислав Хотин, для журналу "Главред" 06.08.07
Це вже ваш другий термін роботи при НАТО у складі і на чолі української місії. Чим він відрізняється від першого, у середині 90-х?
-Якщо порівнювати тодішній і сучасний періоди – вони відрізняються за змістом нашої співпраці з Альянсом і чітким визначенням її кінцевої мети – набуття членства. Водночас цей період характеризується і новими відступами, коливаннями щодо темпів наближення до Альянсу.
-А що є якорем, який стримує просування України хоча б до Плану дій щодо членства?
-Україна була готова приєднатися до ПДЧ давно. Офіційно ми заявили про свою готовність під час міністерського засідання комісії Україна-НАТО 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. І вже тоді Альянс шукав, яким чином врахувати стабільність демократичних перетворень в Україні. Показників для цього було достатньо, але вони хотіли пересвідчитися, що це – сталий процес і що неможливе повернення назад або якісь відступи. Як нам говорили у неофіційних бесідах, НАТО хотіли побачити проведення ще хоча б одних-двох виборів, які б підтвердили це. Саме тому не наважувалися дати Україні статус країни ПДЧ і замінили його інтенсифікованим діалогом.
-Вас не турбує, що в Україні великий регіональний розподіл? Як бути з тим, що в Криму чи не понад 90% населення проти НАТО? Не вступатиме ж країна окремими регіонами?
-Коли ми говоримо про необхідність інформаційної кампанії в Україні, то маємо на увазі всю територію держави. Безперечно, у різних областях інтенсивність цієї роботи й масштабність буде різною. І тут враховуються не лише настрої громадян, а й ефективність впливу ззовні на формування їхньої особистої позиції.
-Чи є якась закономірність для країн Центральної та Східної Європи – спочатку членство в НАТО, а потім членство в Європейському Союзі? Яка найбільш імовірна модель для України: Фінляндія в ЄС, але не в НАТО; Норвегія – у НАТО, але не в ЄС; Польща, яка і в ЄС, і в НАТО, але спочатку – в Альянсі?
-І не лише Польща. Усі інші країни, за винятком Мальти і Кіпру, приєдналися до Євросоюзу після набуття членства в НАТО. На мій погляд, причина полягає в тому, що критерії підготовки до членства в обох міжнародних організаціях майже однакові – і в політичному, і в економічному плані, і в суто оборонному. І досягати цих критеріїв можна лише в сукупності.
Отже, шлях до набуття членства в Євросоюзі обов'язково лежить через підготовку до членства в НАТО. Такої вимоги ніхто не висуває, і вона навіть не схвалюється нашими союзниками, коли про це говоримо. У той же час, мені здається, що це – логічний підхід.
-У самому НАТО, здається, не всі члени аж так палко підтримують членство України в Альянсі, як, наприклад, Польща, балтійські країни чи Сполучені Штати. Як бути з країнами-скептиками в самому Альянсі?
-Рецепт єдиний: для успішного просування України на Захід їй потрібно мати попутний вітер зі Сходу. Альянс не може в цілому сприймати Україну як однозначно вже готового союзника, якщо існують суперечки з Росією. Тому не випадково критеріями або робочими вимогами підготовки країни до членства в Альянсі є владнання всіх невирішених проблем із сусідами. І досвід останніх країн, що приєдналися до Альянсу, свідчить, що це працює.
Країни, які ви назвали скептиками, хотіли б мати якісь гарантії для себе, що Україна дійсно сприймається Росією як її стратегічний партнер, і не лише сьогодні, а й коли стане членом Альянсу. Ми, проводячи інформаційну кампанію в країні, маємо працювати з усіма верствами населення, з усіма категоріями громадян, але в той же час працювати і з нашими сусідами, зокрема, а може і передовсім, із російською державною системою – із Державною Думою, із російськими політичними угрупованнями, з окремими впливовими громадянами.
Змістом цієї роботи, на мій погляд, має бути переконання, не теоретично, а аргументованими й практичними кроками, що Україна, набуваючи членства в Альянсі, не відмовиться від своїх міжнародних зобов'язань як стратегічного партнера Російської Федерації. Для порівняння можна навести приклад інших членів: Росія має добрі, навіть дружні відносини з багатьма європейськими країнами. У той же час, ці країни є членами Альянсу, і їхні дружні зв'язки з Росією не перешкоджають виконувати їхній міжнародний обов'язок як союзника в Альянсі. Водночас їхнє членство в Альянсі не перешкоджає розбудовувати добрі, довірливі відносини з Росією. Україна так само має всі можливості працювати у двох якостях: і члена військово-політичного союзу, і стратегічного партнера Російської Федерації.
-Тобто як Німеччина – і член НАТО, і має добрі відносини з Росією?
-Як Франція, Італія, Греція, Іспанія – це все коло країн, які є друзями Росії у Європі. Але водночас вони є активними й надійними союзниками Альянсу.
-Тобто членство України в НАТО – це не проти Росії?
-Абсолютно правильно. І треба, щоб ця теза не лише була пропагована, а й підкріплювалась конкретними кроками. Якщо ми дійсно хочемо ефективно просуватися на Захід, я повторюю, ми повинні мати попутний вітер зі Сходу. Це не означає, що нас хтось має відпускати, або ми маємо у когось запитувати дозволу, але це передбачає хороші відносини між Україною і Росією, які не завадять просуванню України до членства.
