Виступ на міжнародному форумі "Позаблокова політика України в Європейському контексті"
Наприкінці минулого місяця одним з інтернет видань (http://shar.es/7J1nI) було оприлюднено статтю "Poland's Strategy" в якій в історичному контексті аналізуються аспекти національної безпеки наших сусідів. У мене від неї залишилось два відчуття. По-перше, поляки успішно реалізують державні програми по кожному з них, рішуче змінивши суспільно-політичну формацію країни, набувши членства в НАТО і в Європейському союзі. І по-друге, цей огляд вкотре нагадує нам, що Україна залишається в дуже складній ситуації з гарантуванням її національної безпеки.
Наш стратегічний вибір і перспективу його здійснення формально сформульовано національним законодавством ще на початку 90-х, але й до сьогодні вони, нажаль, не стали Українською стратегією. Очевидно, стан справ визначається кон'юктурою ситуації, в якій одні сили бачать перспективу такою, що нею необхідно займатися вже тепер, а інші відкладають її на невизначений час. Зрештою, минають десятиліття втрачених можливостей.
Разом з тим, попри всі спроби України знайти своє оригінальне місце в геополітиці, членство в НАТО, на мій погляд, залишається визначальним чинником її безпеки і одним з важливіших гарантів незалежності. Отже, й сьогодні мусимо вкотре обгрунтовувати реальність перспективи нашого давнього стратегічного вибору.
Я, наприклад, вірю, що рано чи пізно, пройдуть роки вагань і боротьби самих з собою і одного дня, буде дано зелене світло на реалізацію того досвіду і потенціалу, що зберігаються від перших років встановлення стосунків України з НАТО.
А поки що, ми сперечаємось, задаючись запитанням: для чого Україні потрібне членство в НАТО.
Відповідь на нього, на мій погляд, формується внаслідок комплексного оцінювання потреб і можливостей держави, яке має визначити оптимальний підхід до виконання двоєдиного завдання – забезпечення сталого економічного розвитку та гарантування безпеки. Оцінка може складатися з геополітичних, фінансово-економічних, оборонних і прагматичних висновків. Декілька ремарок по цих напрямках:
В геополітичному плані, Україні, як європейській державі, доцільно бути серед країн Європейського Союзу і складовою системи європейської безпеки, де її життєво важливі інтереси забезпечуватимуться за її участі. Не набувши членства в них, Україна й надалі не матиме, крім можливості робити політичні заяви, жодних інших важелів впливу на прийняття рішень з урахуванням її національних інтересів.
Маючи бажання фінансово забезпечувати виконання програм соціального розвитку та водночас нагальну потребу в гарантованій власній безпеці, яка пов'язана зі збільшенням витрат на оборону, Україна дедалі частіше стає перед дилемою "або/або". Непомірний тягар для економіки, яким є утримання та розвиток оборонного потенціалу позаблокової країни, можна зменшити без зниження обороноздатності лише внаслідок зміни способу його використання з індивідуального га колективний.
Ми спостерігаємо, що зі вступом до НАТО поліпшується інвестиційна привабливість нових членів Альянсу. За даними аналітиків, обсяг прямих інвестицій в Словенії в рік приєднання збільшився майже вдвічі, в Румунії він зріс на 140 %, у Словаччині – на 64%. Для Польщі, Чехії й Угорщини цифри ще більш вражаючі.
Далі, з десяти країн – сусідів України по суходолу і в басейні Чорного моря шість є членами НАТО, їхні воєнні можливості визначаються сукупним воєнним потенціалом Альянсу. Згідно зі Стратегією НАТО, Союз має збільшити можливості оборони спільних цінностей, базових інтересів і суверенітету, зміцнити безпеку всієї організації та кожного її члена.
Очевидно, що, не будучи членом організації безпеки, Україна не може говорити про так звану оборонну достатність структур і чисельності її воєнної організаці. З одного боку, – потенціал Росії, а з другого – інтегрований на спільних завданнях потенціал 28 держав. А от можливості кожної з цих країн, згідно з Вашингтонською угодою (1949 р.), дорівнюють можливостям всієї організації. Нові члени Альянсу це вже відчувають. З приєднанням до НАТО показники їхньої обороноздатності майже по кожному параметру збільшилися в десятки разів.
Отже, забезпечення безпеки України в умовах так званої позаблоковості, як і "оборона за всіма азимутами", є нереальним завданням для України, передовсім для її воєнної організації. Саме тому майже всі країни – наші сусіди та інші європейські держави розв'язують цю проблему, формуючи сукупний оборонний потенціал системи колективної безпеки за принципом "власна безпека через безпеку для всіх".
З приєднанням до військово-політичного союзу, крім переваг в економічній галузі та сфері оборони, Україна долучається до дієвої системи контролю за станом і розвитком громадянського суспільства, верховенства права, захисту основних прав людини й громадянських свобод. Така система відповідає життєвим інтересам наших громадян щодо побудови реальної демократії.
Приєднання України до НАТО, як би не розділяли ми ці два самостійні процеси інтеграції, є, на мою думку, передумовою членства в Європейському Союзі. Оскільки готовність країни взяти на себе зобов'язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею таких спільних цінностей, як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна преса тощо, і в цьому плані ці процесії мають багато спільного. Майже всі члени Європейського Союзу останньої хвилі розширення спочатку набули членства в НАТО: Польща, Угорщина, Чехія – в 1999 і 2004 рр. відповідно; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія – у листопаді та грудні 2004 р.; Болгарія і Румунія – у 2004 р. Країни-кандидати Албанія і Хорватія також спочатку приєдналися до НАТО 2009 року.
Отже, дорожня карта "До Європейського Союзу через НАТО", хоч і не є прийнятою точкою зору і не підтримується Альянсом, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема щодо мобілізації її матеріальних ресурсів, на досягнення високих оборонних та економічних показників.
Але стан справ в Україні і надалі визначається ситуацією, в якій одні сили бачать перспективу такою, що нею необхідно займатися вже тепер, а інші відкладають її на невизначений час. Я переконаний, що при цьому всі розуміють необхідність прийняття рішень ще вчора. Нам заважають інші, не наші інтереси.
Життя показує, що вмиротворення наших опонентів шкодить не лише нам. Виглядає так, що і Грузію спіткали ті самі проблеми, що зупинили інтеграційні процеси в Україні. Ми розплачуємось найдорожчим – власною безпекою. На цей час пролонговано базування російського флоту в Україні, призупинено просування до членства в Альянсі, здійснюється багато інших поступок, а справи все одно краще не йдуть. Так звані газові війни доповнилися молочними, сирними, автомобільними.
У той же час, все більше стає очевидним, що якщо б Україна була членом НАТО, наші стосунки з сусідами перейшли б у зовсім іншу площину, у тому числі і з урахуванням сукупного оборонного потенціалу військово-політичного союзу. Якими жорсткими виглядали російсько-прибалтійські стосунки, ще кілька років тому, але все владналось.
Ніхто не заперечує, що кожна країна має право вживати всіх необхідних заходів у пошуках гарантій її безпеки в геополітичному плані. Але, в силу різних причин, не всім це вдається зробити в бажаний історичний період і максимально ефективно. Україна, попри тривалий час її вагань і невизначеності, мала можливість це здійснити у потрібний для неї час. 2007-2009 роки були найбільш реальним шансом для повної інтеграції нашої країни у Євро Атлантичну систему безпеки.
Стратегічний прорахунок, якого шість років тому припустилася Україна, добровільно відмовившись від завершальної стадії її інтеграційної політики, має бути якнайшвидше виправлено. На мій погляд, альтернативи стратегічному вибору України щодо НАТО – просто не існує.
