''УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА'' ЯК КОЛЕКТИВНИЙ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНИЙ АНТОН

Я теж обурений, звісно, гайпожерським знущанням псевдожурналіста Антона над матір'ю дівчини, що загинула від російської ракети у Вінниці. Бо я – стара редакторка, і ще пам'ятаю, що можна, а що не можна у цій професії. Але це ще й смішно, якщо на мить забути про страшний привід (давайте спробуємо задля чистоти висновків), на тлі якого вибухнула вся ця високоморальна "професійна дискусія".

Колеги, ви це серйозно?

"Українська журналістика",

яка цілодобово, десятиріччями живе в стоп-листах, у замовних сюжетах, у проросійських/російськозалежних темниках/думках тощо, у якій, наприклад, такий собі "божевільний" я (це просто приклад, мені це байдуже) під забороною в 90% ЗМІ ще з 2016 року – через те, що "заєбал своєй русофобієй" ("апять будєт гаваріть, што расія нападьот"), через те, що "радикально" передбачав САМЕ ТАКУ війну; причому під забороною всюди – від уже мертвих каналів медведчука/мураєва до (досі) НВ з "Громадським";

яка, як у ґенг-бенґ порно, покірно проковтнула і вже майже не згадує про "рідненьких" наташ, тігранів і вась (маратон, так маратон – "разом до Перемоги!" з тими, хто кликав і привів САМЕ ТАКУ, САМЕ ЦЮ війну в Україну), яка їх толерує, шанує та нагороджує, в якій "ізгої" – не вони, а такі "нежурналісти" (слава Богу!), як я, бо сміємо говорити правду замість дуже зручного для лицемірів використання навмисно ними ж збочених "стандартів бібісі";

яка щодня гайпує на всьому, що тільки бачить навколо, яка, здавалося б, мала вже допересратися через САМЕ ТАКУ війну, в тому числі на медіафронті, яку вона заздалегідь і з тріском, на відміну від ЗСУ, просрала, але ні – недопересралися ще дорогі колеги. Я ж бачу це на Фейсбуці щодня: не-до-пе-ре-сра-ли-ся.

САМЕ ТАКА "украінська журналістика", яка геть не хоче змінюватися, яка руками/ногами/головами чіпляється за минуле гірше за БУДЬ-ЯКУ українську владу, обурилася якимось мало кому відомим, а тому умовним антоном?

Серйозно?

"" – це єдина твереза оцінка її професійній діяльності. І навіть ТАКА ВІЙНА її не скасувала, крім окремих – тому загальновідомих – випадків журналістської честі.

Системно ж "українська журналістика" була й залишається огидним збіговиськом нарцисів, кишенькових повій (обох статей), зрадників, корисних ідіотів і дилетантів. Яка варта не преміювання пулітцером, а кремування як небезпечне для України зло, принаймні "децимації навпаки" – за принципом геть з очей 9 із 10.

За винятком декількох десятків (може, менше) професійних, чесних колег та пари-трійки видань, я сучасну "українську журналістику" зневажаю. Бо для людини неприродно поважати те, що викликає переважно огиду. Для мене це злоякісне утворення в тілі воюючої країни – як "антиЗСУ": ненадійне, небезпечне, підступне і не викликає довіри.

Колективний безвідповідальний антон. Боже борони від цього самозакоханого підлітка Україну.

Час дорослішати нашій журналістиці давно перезрів, не те, що настав. Але я гадки не маю, як це може відбутися.

P.S. Ця фраза на світлині – ще типу з "довоєнного" (на жаль, для багатьох "журналістів" теж).

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.