Україна: бути чи не бути? Відповідь п. Івану Дзюбі (без цензури)

Днями газета "День" надрукувала мою відповідь п. Івану Михайловичу Дзюбі. Для мене це дуже важлива і серйозна тема. На жаль, в газеті були деякі скорочення (нижче в тексті вони подані КУРСИВОМ) – про НАТО, Косово, директора заводу, сільського бухгалтера, поплавщину та Верку Сердючку.

Дуже прошу згаданих у цьому тексті осіб читати саме цей (повний) варіант, аби розуміти загальну логіку. Прохання також цитувати та перевішувати цей текст (якщо буде така необхідність) саме з цього варіанту.

*********************************************************************

Андрій М. Окара (Москва)

Інтелігенція у пошуках Країни. Країна у пошуках Інтелігенції

Дружнєє посланіє Івану Дзюбі та його побратимам: From Russia with love

Від редакції.

25 жовтня 2005 року "День" надрукував статтю московського філософа та політолога Андрія Окари ""Духовна очевидність" проти "віртуального фуфла". Повернення Івана Ільїна та Антона Денікіна як "точка відліку" для нової Росії". Стаття не залишила байдужими багатьох читачів, у тому числі академіка НАН України Івана Дзюбу, який 5 листопада 2005 року відгукнувся статтею (нещодавно цей відгук вийшов і у збірці публіцистики Івана Михайловича "Порнократія на марші", видавництво "Смолоскип"). Андрій Окара два роки думав і запропонував нам продовження цієї дискусії. Без особливого задоволення ми друкуємо текст, бо в деяких місцях стиль і тон викликає активне неприйняття. Але не в традиції "Дня" ухилятися від неприємних питань.

З великим інтересом прочитав у газеті "День" статтю Івана Михайловича Дзюби "Бога ради, залиште Денікіна собі. Телеграма. Термінова. Москва, Андрію Окарі". Тішуся з того, що мої тексти читають такі шановані й легендарні люди, як Іван Михайлович.

Нагадаю, у моїй статті мова йшла про перепоховання в Москві на цвинтарі Донського монастиря 3 жовтня 2005 року великого російського філософа Івана Ільїна із дружиною та героя громадянської війни генерала Антона Денікіна також із дружиною, про боротьбу в сучасному політичному процесі віртуальної реальності й онтології і про систему високих духовних пріоритетів, на які, як здається, повинна б орієнтуватися сучасна політична еліта і України, і Росії.

Іван Михайлович заперечував мені, що знайомство з ідеями й текстами російської релігійної філософії ніяк не здатне вплинути на свідомість української еліти й український політичний процес, тим більше, частина російських філософів – українофоби, так що користі од них небагато буде.

Однак сперечатися із приводу деталей або про міру участі Антона Денікіна в українській історії, а Івана Ільїна у світовій філософії не особливо цікаво; хотілося б про інше – не про факти 90-літньої давнини, а про "духовну очевидність" сучасної України – про пошук тих абсолютних і непорушних смислів, без яких країна перетворюється в територію, народ – у населення, а державна влада – у колоніальну адміністрацію. Адже існують питання, без відповіді на які мислячій людині ніяк неможливо існувати повноцінно. Підозрюю, своїми міркуваннями ризикую накликати на себе гнів цілого прошарку української патріотично орієнтованої інтелігенції, у тому числі й згаданих далі персон. Тому заздалегідь прошу не заперечувати мою позицію, а вникнути в її логіку й подивитися на дійсність ширше, ніж це прийнято в українській інтелектуальній традиції.

Але спершу – кілька уточнень.

ІЛЬЇН І ДЕНІКІН: ЖИТТЯ Й ДОЛЯ ОЧИМА "МАЛОУКРАЇНЦІВ"

Я вважаю генерала Денікіна людиною цілком гідною поваги, хоча й не є його шанувальником. Його відмова під час Другої світової війни очолити російські частини в складі військ Вермахту і воювати з Радянським Союзом дорогого варта. Інший герой громадянської війни – отаман донських казаків Петро Краснов, приміром, цій спокусі піддався.

Однак денікінське патологічне українофобство, що пояснюється домінуючим в середовищі російських монархістів розумінням української проблеми як "антиімперської сепаратистської інтриги", ідейним впливом монархіста Василя Шульгіна, а також польським етнічним походженням і зневажливим ставленням до українців, зробила його заручником українофобських забобонів. Навіть ядро Добровольчої армії, що складалося з донських, терських і кубанських казаків, він постійно підозрював в "українських симпатіях" – через це його офіцери в червні 1919 року розправилися з головою Кубанської Ради Миколою Рябоволом – українофілом, прихильником федерації Кубані з УНР.

Денікінці вважали українство "шкідливим політичним вірусом", і це стало однією з головних причин програшу Білого руху: замість того, аби в 1918-1919-м роках об'єднатися з військами Петлюри, укласти перемир'я з армією Махна й спільними силами вдарити по більшовикам, ці доблесні воїни зайнялися прикладним вивченням теорії націогенезу й суперечкою (за допомогою зброї) з українськими "сепаратистами". У результаті Червона армія розбила їх усіх – і Добровольчу армію, і Врангеля, і петлюрівців, і махновців – окремо. Подальша історія відома.

З приводу філософа Івана Ільїна: поза всяким сумнівом, це один з найцікавіших і глибоких мислителів XX століття. Для країн, що належать до православної цивілізації, він важливий як творець солідаристської соціальної теорії й філософії права, що виходить саме із специфічних особливостей східнохристиянської соціальної етики. Ільїн чи не першим ще на початку 1950-х пророчив розпад СРСР і подальший політичний хаос. Саме його критика тоталітарних політичних систем XX століття може вважатися однією з найцікавіших у світовій політичній думці.

Претензії Івана Михайловича Дзюби на адресу Ільїна із приводу антиукраїнського налаштування останнього не зовсім за адресою: той не був експертом з українського питання, не особливо цікавився темою й розділяв домінуючі в його середовищі погляди; з Україною його пов'язувала хіба що дружба з колегою – видатним українським вченим Богданом Кістяковським. Сам Ільїн за походженням був етнічним німцем (по матері – Швейкерт): німецька – його друга рідна мова.

Колись аж надто давно, на початку 1990-х, читаючи книгу Івана Михайловича Дзюби "У всякого своя доля" (1989) про Тараса Шевченка й добу романтизму, я був чимало засмученим його трактуванням фігури Олексія Хомякова – великого російського філософа, засновника слов'янофільства. Наскільки пам'ятаю, замість розбору концепції соборності цього глибокого мислителя (до речі, в біляцерковних колах поширена думка про можливість канонізації Хомякова як православного святого) і зіставлення її із шевченківською "метафізикою всеєдності" Іван Михайлович більшу частину своїх розумових зусиль присвятив доказу хомяковської незначності у порівнянні з Шевченком. Тому коли я читав його заперечення з приводу Івана Ільїна, здавалося, перечитую вже відоме.

На жаль, подібне зневажливо-поверхневе ставлення до російської філософської та суспільно-політичної думки є характерним для чималої частини українських інтелектуалів. Примітно: мої кількаразові спроби опублікувати в декількох "просунутих" і "респектабельних" українських газетах хоча б невелику статтю про Івана Ільїна і його внесок у світову філософію й політико-правову думку натрапляли на глуху лінію оборони всіх редакцій. Пам'ятається, років з п'ять тому редактор досить впливової в той час газети, людина з філософською (!) освітою, жорстко "відфутболив" мою пропозицію: мовляв, немає в нашій газеті рубрики для тексту про Ільїна! Подібний "філософський диспут" мене засмутив, але я сказав, що стаття на цю тему буде приємною власникові газети – відомому міні-олігарху, спонсору відновлення кількох православних храмів на Слобожанщині й шанувальнику Івана Ільїна. Мовляв, чому б не зробити невеликий подарунок хазяїнові? Але залізобетонні рубежі редактора-філософа були неприступні.

Проте не варто думати, що Ільїн став вже таким собі гламурно-прокремлівським філософом. Так, посиланнями на його тексти в останні роки в Росії часто намагаються обґрунтовувати різноманітні ідеологічні конструкції – "суверенну демократію", "Плани Путіна", щорічні президентські послання, а також путінський політичний режим в цілому, надаючи йому додаткову легітимність. Але подібне цитування найчастіше жорстко дисонує з духом та змістом вчення Ільїна й носить відверто маніпулятивний характер.

До слова кажучи, за два із гаком роки, що пройшли з моменту виходу моєї статті в "Дні" і відповіді Івана Михайловича Дзюби, відбулася ще одна знакова подія: в 2006 році в Росію повернувся величезний архів Ільїна (у цей час у частково обробленому стані перебуває в науковій бібліотеці МДУ ім. М.В. Ломоносова). Однак це зовсім не державна ініціатива, як багатьом здається, а подвижницька діяльність видавця зібрання творів Івана Ільїна Юрія Трохимовича Лисиці (до речі, уродженця Вінницької області). Держава готова, як тепер кажуть, "юзать" Ільїна по повній, однак переважно "на халяву": ніяких яскравих заходів з приводу 125-річчя з дня народження у квітні цього року на державному рівні, здається, не заплановано.

УЩЕРБНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНТСЬКОГО ПРОЕКТУ "УКРАЇНА"

Втім, як я зрозумів, у нашім діалозі з Іваном Михайловичем головне – це не Ільїн і не Денікін, головне – це феномен "українскості" і проект "Україна", а також роль української інтелігенції, насамперед гуманітарної, у розвитку й краху останнього.

Відомо, що будь-яка сучасна успішна країна є реалізацією певного концептуального проекту. Подібно до того, як скульптор ліпить з глини або висікає з граніту фігури людей, інтелігенція за допомогою свого інструментарію (суспільної думки, філософії, історіософії, гуманітарних наук, системи освіти, мистецтва й художньої літератури) створює національний міф, національну ідею, проясняє історичний і метаісторичний смисл існування своєї країни, нації, держави.

Інтелектуальне злодіяння української гуманітарної еліти як спільності з певною системою цінностей і усталеним стереотипом поведінки полягає в спробі змінити цивілізаційну ідентичність України – із східнохристиянської на західнохристиянську (що зовсім не обов'язково передбачає зміну конфесіональної приналежності з православної на римо-католицьку або греко-католицьку). Публіцист Микола Рябчук зовсім недвозначно виразив цей інтелігентський умонастрій: "На жаль (!!! – А.О.), Україна належить до східнохристиянської цивілізації, і це, як мені здається, є важливою причиною наших невдач" ("Дзеркало тижня", 27 жовтня 2007 року).

Ще одна "химера" українських гуманітаріїв – це "прив'язка" етнокультурної ідентичності до геополітичного дискурсу й цивілізаційної орієнтації, коли "українскість" перебуває в прямій залежності від євросимпатій і фактично стає заручницею євроцентризму. Тобто якщо ти, приміром, за відродження української культури й мови, виходить, неодмінно повинен бути противником євразійської геополітики й прихильником культурної вестернізації (прийняття західноєвропейських цінностей і моделей розвитку), євроінтеграції і вступу до НАТО. І навпаки: прихильник євразійської геополітики автоматично повинен відчувати себе "малоросіянином", найвидатнішою та найглибшою вважати російську культуру, а до української ("малоросійської") ставитись поблажливо й зворушливо – як ставляться до п'ятирічної дитини. Хоча, зрозуміло, подібний детермінізм нічим не виправданий і є спільним ідеологічним продуктом частини української "гіперпатріотичної" інтелігенції та російських українофобів, які дотепер доводять, що Україну й "українскість" вигадали вороги Росії для її послаблення й пошматування.

Саме українська інтелігенція породила систему ідей і смислів, у якій існує два "мінімалістських" проектних розуміння України – "малоукраїнське" ("Україна-як-антиРосія") і "малоросійське" ("Україна-як-Малоросія"). Обидва розуміння однаково тупикові, оскільки не лише позбавляють Україну суб'єктності, але навіть гіпотетично не припускають за нею здатності генерувати загальнозначущі цінності, ідеали, устремління, парадигми розвитку. Така Україна позбавлена навіть власних "мізків" – за неї "думають" у Москві, Варшаві, Брюсселі або "вашингтонському обкомі".

Примітно, що обидва ці проекти країни у сучасній політиці мають своїх символічних агентів – Ющенка та Януковича, зіштовхуючи й протиставляючи яких, різні сили й по різних кордонах (геокультурних, мовних, конфесійних) намагаються розколоти українську державу.

Один образ "ідеальної України" фактично виглядає так: Україна – це дрібна (не у розмірах, а у своїй осмисленості та спрямованості) центральноєвропейська країна, "бідний родич" "загальноєвропейської сім'ї", що постійно доводить свою приналежність до Європи, "відстійник", лімітроф, геополітичний паразит, чия ідентичність базується на протиставленні Росії й російській культурі.

Інший образ "ідеальної України" такий: Україна – це складова частина "Російського світу" ("Русского мира") – великого простору із центром у Москві (в історичній ретроспективі – у Санкт-Петербурзі), а українські культурно-мовні особливості – це "регіональний колорит" "племени поющего и пляшущего".

В одному з проектів "старшим братом" і "земним раєм" є Захід (Польща, Західна Європа й США), в іншому – Росія. Однак і для Заходу, і для Росії Україна – це насамперед цінний кадровий ресурс, постачальник "людського матеріалу": досить добре освічених, працьовитих, креативних, невибагливих і талановитих білих індоєвропейських людей.

Жоден з цих проектів не був, та й не міг бути успішним: в "малоросійському" випадку ідентичність виводилася з російської, в "малоукраїнському" – з її заперечення. Тим часом повноцінна й стійка ідентичність може будуватися лише на іманентних, унікальних, властивих лише даній країні й даному народу культурних і цивілізаційних началах. (Саме з цієї причини можна припустити, що нова загальноукраїнська ідея й довгострокова стратегія розвитку країни можуть будуватися, як це й було в XVIII-XIX століттях, насамперед на основі центральноукраїнської ідентичності як найбільш незалежної від Заходу та Росії.) Але чи актуальний цей формат і ці завдання для української інтелігенції? Хоча б для її кращих представників?

ІСТОРИЧНА (БЕЗ) ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Моральна й історична відповідальність за те, що нині відбувається в Україні та з Україною, лежить насамперед не на політиках і не на великому бізнесі (зрозуміло, що абсолютна більшість представників цих двох категорій – натуральні мародери: про яку відповідальність може йти мова?) і не на позаелітних прошарках (народі), а на гуманітарній інтелігенції, ширше – на культурній та інтелектуальній еліті. Адже саме культурна й інтелектуальна еліта формує й формулює стратегії, тренди й надсмисли існування нації, країни та держави. (За межами моїх міркувань я свідомо залишаю важливу тему – питання про виживання української інтелігенції в 1990-2000-х, коли чимало гідних людей опинилося або на узбіччі життя, або на "голці" західних грантів, які передбачали не завжди моральне відпрацювання, або перетворилися в піар-обслугу олігархів і політиків-мародерів.)

Саме інтелігенція (у середньовічному суспільстві – церква, у древньому – жрецька каста) ставить надзадачу для націй.

Саме інтелігенція породжує сферу ідеального і створює ту саму "гуманітарну ауру нації" або "м'яку владу" (soft power), завдяки якій країна й народ стверджуються в міжнародній політиці та світовій історії.

Україні не пощастило: українська гуманітарна інтелігенція породила неконкурентоспроможну, іноді безглузду, часто нежиттєздатну ідентичність. Адже коли Кравчук вирік своє епохальне "Маємо те, що маємо", Кучма вимагав, щоб йому розповіли, яку державу потрібно будувати, – і він зобудує, а Ющенко з відчуттям власної історичної місії міркував про "унікальну націю", вони виявляли зовсім не власну духовну вбогість, а вбогість української культурної еліти й неспроможність породжених нею проектів країни. Тому що саме культурна еліта, а не професійний партапаратник, директор ракетного заводу або сільський бухгалтер повинні визначати подібні речі.

Сучасні українські гуманітарії у своїй більшості справедливо ненавидять "шароварщину", "поплавщину" і Вєрку Сердючку. Однак іноді буває так, що породжувані ними самими обрії смислів мало чим відрізняються од рівня Поплавського й Данилка – хіба що двоє останніх радикально успішніші в комерційному відношенні.

Адже той мінімалістський дискурс, вічна "хата скраю", духовна містечковість, самовідчуття "бідного родича", відсутність не лише геополітики, але навіть геополітичного мислення, – це прокльон, від якого складно позбутися.

"У чому смисл існування України, крім як в ослабленні Росії та створенні санітарного кордону навколо неї?" – запитують російські політики й політично стурбовані громадяни. І не отримують відповіді. Запитують так не тому, що споконвічно мають якісь претензії до України або вважають, що такої країни не повинно існувати (хоча є, звичайно, й такі). Запитують щиро, намагаючись зрозуміти таємний смисл існування України. Їм у відповідь – або тиша, або невиразні міркування про "європейський вибір", або злісне шипіння про "Валуєвський циркуляр" і відродження "споконвічного російського імперіалізму й шовінізму".

Простір "українскості" на даний момент, як ніколи раніше, заземлено, позбавлено великих універсальних смислів, з нього вихолощена проблематика екзистенціального порядку. На початку 1990-х були надії, що незалежність перетворить Україну ледве не в "земний рай", в 2004 році були теж відомо які надії – тоді українська ідентичність розвивалася досить цікаво й навіть інноваційно. Зараз "українскість" – арена проєвропейської та пронатовської пропаганди, а також містечкових "розборок" із адептами "малоросійскості", прихильниками надання російській мові статусу державної, супротивниками українського кінодубляжу та будівельниками пам'ятника Катерині II в Одесі.

Сучасна гуманітарна інтелігенція дорікає народу у відпадінні од української культури, мови та етнокультурної ідентичності. У значній мірі такі докори справедливі – відпадання пов'язане і з об'єктивними процесами, яким люди в якийсь момент перестають противитись: урбанізацією, цілеспрямованою дебілізацією з боку масової культури, агресивністю міського жлобського російськомовного середовища, зрештою загальносвітовою глобалізацією.

Однак варто розуміти й суб'єктивні причини цього процесу. Можна сказати, що "українство" (етнокультурна ідентичність, національна ідея, "духовна очевидність" країни) – це свого роду товар (такий само, як і "білорускість", "російскість", "єврейство", "американізм" і т.д.). Але сконструйований і створений інтелігенцією з ментальністю "бідних родичів", такий "товар" користується все меншим попитом, все меншою конкурентоспроможністю.

Та Україна, яку "придумали" Гоголь і Шевченко, прекрасна й дивна – вона гідна любові, поваги й поклоніння, це яскравий і привабливий образ із безліччю героїчних персонажів. Радянська Україна в "редакції" українських авангардистів 1920-х (доби "Розстріляного Відродження") не менш цікава, оскільки має концептуальну завершеність та есхатологічну спрямованість – до вершин "космічного комунізму", як це називав Михайль Семенко, і "світової революції" Троцького. Україна в "редакції" "консервативних революціонерів" і ніцшеанців Донцова, Маланюка, Теліги й Ольжича – теж гіпнотизуючий образ країни надлюдин, що породив феномени ОУН і УПА. Але Україна, яку моделює нинішня еліта, – це країна без майбутнього.

Щось схоже відбувається й з українською мовою: нинішній дискурс "українскості" став, скоріше, на заваді її розвитку. На моїй пам'яті – два періоди (початок 1990-х і 2004-й), коли інтерес до української мови виявили найзабобонніші люди – російськомовні міські обивателі на схід та південь від Києва, для яких розмовляти українською мовою завжди було "впадло", "не круто", "не солідно", а також і та частина російськомовної інтелігенції, яка міських українськомовних презирливо іменує "свідомітами" і вважає українську мову "искусственным порождением антироссийской интриги" – "испорченным польским жаргоном холопов Юго-Западной Руси XVII века" (є й такі!). Але обидва рази емоційні підйоми людей, що повірили в серйозність, істинність і "духовну очевидність" українського державного проекту і готових перейти у діловому та навіть приватному спілкуванні на українську мову, закінчувалися "обломами" і хворобливими розчаруваннями.

Чому багато представників інших етносів у Російській імперії й СРСР прагнули стати росіянами? Волзькі татари, угро-фіни, українці, білоруси, поляки, євреї, німці, вихідці з Кавказу? Так, для багатьох у тих чи інших обставинах "стати росіянином" – це була конформістська життєва стратегія, що зменшувала можливі ризики, проблеми й претензії з боку держави. Але для значної кількості людей іноетнічного походження, у тому числі й українців України, російська ідентичність була привабливою своєю універсальністю й "підключеністю" до "великих" проектів.

Аналогічно: у ті або інші періоди української історії українська ідентичність становилася привабливою для багатьох неукраїнців – починаючи ще із часів Запорізької Січі, коли козаками ставали вихідці з найрізноманітніших етносів, і закінчуючи Оранжевою революцією, коли безліч російських громадян з українськими прізвищами вмить згадали про своє коріння й почали дуже ним пишатися.

Тобто українські проекти – державний, культурний, націобудівний – стануть по-справжньому цікавими, перспективними, конкурентними, життєздатними лише у випадку, якщо знайдуть універсальний розголос, якщо українська ідентичність відкриє всередині себе трансцендентні й есхатологічні мотиви (а в зародковому стані вони є!), якщо суто локальне перетвориться в загальне.

ЄВРОЦЕНТРИЗМ ЯК ПРОКЛЯТТЯ

Українські інтелігенти не приховують своєї надзадачі: зробити Україну частиною західної (західнохристиянської, євроатлантичної) цивілізації, затвердити систему специфічно західноєвропейських цінностей, інтегрувати Україну в західноєвропейські структури (НАТО, ЄС та інші). Раніше, у пізньосередньовічну добу, мету було сформульовано виразніше: покатоличення України.

Слід розуміти, що відпадіння частини українців од української етнокультурної ідентичності – це в певному сенсі захисна реакція на спробу з боку гуманітарної еліти змінити цивілізаційну "матрицю" України із східнохристиянської на західнохристиянську (точніше, на західно-постхристиянську). Можливо, ця реакція (відмова од української мови, зневажливе ставлення до української культури, невір'я в можливість побудови повноцінної Української держави) зовсім дивовижна, але якщо вдуматися, вона цілком логічна.

При бажанні українську інтелектуальну історію, починаючи десь із Люблінської унії 1569 року, можна описати як процес ментального відпадання еліти від народу. Тобто народ (позаелітні прошарки) зберігає православне віросповідання й східнохристиянську цивілізаційну ідентичність, тоді як еліта створює собі зовсім іншу систему пріоритетів і цінностей – "іде на Захід", приймає католицтво, полонізується, у наш час – виступає за вестернізацію країни й інтеграцію її в ЄС і НАТО, навіть якщо це буде прямо загрожувати національному суверенітету.

Не згадаю, щоб хтось із яскравих представників української гуманітарної інтелігенції заявив протест, скажемо, проти дій НАТО в Сербії або проти дій США в Афганістані чи Іраку. На пам'яті лише моральне виправдання дій США і ЄС практично з будь-якого приводу. Зрозуміло, ні про яку цивілізаційну солідарність (у сучасному світі – однієї з найголовніших умов виживання країни) з боку української інтелігенції мова просто не йде. Українська інтелігенція не усвідомлює цінність і унікальність східнохристиянської цивілізаційної ідентичності.

Як відомо, ідея про вступ України в НАТО не є електорально привабливою ані в Донецьку, ані в Полтаві й Черкасах, та й у Львові її беззастережно підтримує не більше половини населення. Однак головний вододіл між прихильниками й супротивниками інтеграції в НАТО проходить зовсім не між регіонами, а між елітою й народом: не випадково на парламентських виборах 2006 року положення про інтеграцію включили лише дві політичні сили – орієнтований на українофільську інтелігенцію "Блок Костенко – Плюща" та орієнтований на "прогресивне" студентство блок "ПОРА – ПРП". На дострокових виборах 2007 року, щоправда, до всіх політиків дійшло про безперспективність подібного позиціонування, тому жодна передвиборча сила у своїй програмі прямо не заявляла про інтеграцію в НАТО.

Останнім часом деякі політичні суб'єкти в Росії вирішили, що з Україною як з державою й культурною реальністю "настав час кінчати". Нажаль, подібні ідеї й настрої зустрічаються не лише серед маргінальних громадських активістів, що компенсують власну ущербність "несиметричністю" своїх акцій, але й серед представників влади й осіб, що приймають політичні рішення на вищому рівні. Наприклад, хтось із шаленою завзятістю перевидає книжки про "український сепаратизм" (на кшталт відомої роботи Ніколая Ульянова), хтось пробирається в Україну, щоб відпиляти ножівкою на горі Говерлі український герб – знак рівноапостольного князя Володимира, хтось знімає для російських телеканалів репортажі про Україну не інакше як за законами жорсткої інформаційної війни, хтось заповнює Інтернет прокльонами на адресу України, хтось спрямовує адміністративний ресурс проти московської Української бібліотеки (єдиної в Росії!) та її персоналу (за останні півроку є чималі "успіхи": зміщено директора бібліотеки, вижито більшість україномовних співробітників, знищена унікальна колекція українських газет за 20 років).

Але що всьому цьому може протиставити українська гуманітарна інтелігенція? Примордіалістську теорію етнокультурної ідентичності, відповідно до якої етнос – це спільне походження, тому етноси існують вічно (а саме ця теорія використовується для "адмінресурсної" українізації)? Повноцінний розвиток "українскості" і української культури може бути успішним за наявності трьох умов: якщо вони будуть розвиватися в конкурентоспроможному форматі, а не підмінюватися адмінресурсом, якщо вони будуть моделюватися як самодостатні величини, а не залишатися похідними від російського і європейського факторів, і якщо будуть збагачені й розширені самі рамки "українскості". Мова зовсім не про те, щоб до української культури долучити усіх великих, народжених на території України (такі ідеї досить популярні); мова про те, аби розсунути тематичні обрії, поглибити інтерпретацію й позиціонування досягнень української культури, прикласти зусилля для її розкручування й просування як усередині України, так і назовні.

Вважається, що в середовищі українського інтелігентського співтовариства головний розкол – між поколіннями. Однак той самий "малоукраїнський" тип інтелігентської свідомості, парадигма мислення, світогляд і дискурс передаються з покоління в покоління практично без інновацій і спроб переосмислення.

Найхаризматичніші автори й репрезентативні носії української інтелігентської парадигми – Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Мирослав Попович, Богдан Ступка, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Іван Драч, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Вадим Скуратівський, В'ячеслав Брюховецький, Сергій Грабовський, Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Максим Стріха, Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Олександр Положинський. Мені довелось більшість з них знати особисто – як творців та інтелектуалів я їх дуже люблю. Але хочу, аби кожен з них задався питаннями:

Яка місія, надзавдання, роль України в глобальній історії людства?

Заради яких великих історичних і метафізичних смислів існує Україна?

Чи може Україна обійтися без місій і надзавдань і обмежитися суто утилітарними цілями побудови держави з високим рівнем споживання і життєвого комфорту громадян?

Яким має бути вектор розвитку нової української ідеї?

У чому полягає унікальність української культури? Чи її творцям не обов'язково претендувати на унікальність?

Чи є ідеологічна база для перетворення України на суб'єкт світових політичних процесів? Чи українська інтелігенція здатна сформувати суб'єктне позиціонування та самопочуття України?

Чи здатна Україна стати генератором нових універсальних культурних і світобудівних смислів? Чи українська доля – залишатися вічним реципієнтом, вічною культурною провінцією?

Поки з цих та інших подібних питань не визначиться українська інтелігенція, навряд чи має сенс вимагати відповіді на них в українських політиків, бізнесменів і "середнього класу".

ТЯГАР ІНТЕЛІГЕНТНОЇ ЛЮДИНИ

Справедливості заради варто сказати, що в сучасній Україні є люди й ідеї, що виходять за межі нудотного дискурсу "малоукраїнців" і "малоросів".

Люди, яким набридла тематична дріб'язковість нинішнього українського інтелігентського формату, люди, зайняті пошуком або виявленням історичної місії України, люди, яких нудить і від перманентної інтелігентської лайки на адресу Росії й "москалів", і від "малоросійського" низкопоклінного колінопреклоніння перед "великой русской культурой", що поєднується із слабкою орієнтацією в культурі українській та іронічним до неї ставленням. Люди, які розуміють, що ідентичність, побудована на запереченні й самознищенні, відпочатку неповноцінна й неефективна. Але, на жаль, таких мало, та й тих майже не чутно: ідеологічна, тематична, "форматна" і "змістовна" цензури в Україні працюють насамперед проти подібного роду максималістів.

Особисто в мене нерідко складається враження, що багато впливових світових сил у найрізноманітніших частинах Землі кровно зацікавлені у тому, аби Україна залишалася несуб'єктною, несамостійною, периферійною, загальмованою в розвитку країною, жителі якої сперечаються про справжню дрібноту, а не про серйозні проблеми буття, метафізики й геополітики. Країною, з території якої можна загрожувати Росії американською "ядерною дубиною". Країною, за допомогою транзитного потенціалу якої можна шантажувати Європу російським газом. Країною, жителями якої можна "розбавити" або "братній російський народ" (у Росії є державні програми з переманювання з України й Білорусі людей слов'янського походження з високим рівнем освіти й життєвої активності), або білі народи Західної Європи, що вироджуються під натиском з арабського й африканського Півдня.

А українська інтелігенція, що дозволяє використовувати себе "в темну", – як "малоукраїнської", так і "малоросійської" орієнтації – аж дуже сильно схожа на добровільних пособників цих самих "світових сил".

В XXI столітті війна йде не стільки за територію, енергоносії й транзити, скільки за смисли, ідеї, ідентичності. Інтелігенція, культурна й гуманітарна еліта – та тонка частина суспільства, яка ці самі смисли й ідентичності створює, оперує ними, убиває їх. Справжнє надзавдання української інтелігенції повинне полягати в тому, щоби усвідомити історичну місію України, створити конкурентоспроможну ідентичність, підняти країну з колін, вивести зі зломленого стану все суспільство, не говорячи вже про простіші й зрозуміліші речі: подолати розкол країни, переконати тих, хто має сумніви, в унікальності й неповторності української мови й культури, підвищити статус і привабливість української самоідентифікації.

Тому майбутнє України залежить насамперед від української інтелігенції й інтелектуалів, і лише потім – від усіх інших. Від інтелігенції залежить, чи знайдеться в цьому самому майбутньому місце для України. На жаль, питання аж ніяк не риторичне.

"День", N56, четвер, 27 березня 2008

http://www.day.kiev.ua/198921/

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.