Цікаві книжки (1): СВІДОК УКРАЇНСЬКИХ ПОРАЗОК. У Москві видано збірку публіцистики Симона Петлюри. Ющенко ж в ці самі дні повторює Петлюрову долю

Зовсім недавно я попереджав, що на цьому блозі з'являться нові та цікаві рубрики. Ось – тримайте.

Інколи сумую з того, що не став редактором якогось метеоритного просунутого видання, яке б відправило на пенсію усіх респектабельних українських редакторів:)

Тож вирішив час од часу писати на блозі про книжки. Все ж таки блог – не журнал і не газета, тому розлогих вражень та міркувань не обіцяю, але якісь акценти розставляти намагатимуся. Адже свого часу я вважався просунутим автором "ExLibris-НГ" (книжкового огляду "Независимой газеты") та ще кількох московських та київських видань, що пишуть про книжки та літературний процес. Але останні роки про книжки писати не доводилося.

Не збираюся системно відстежувати якусь конкретну книжну тематику, але буду виставляти тут інформацію про цікаві книжки, які мені трапилися по життю чи хтось подарував (останнє – це натяк, але стосовно лише розумних, цікавих та просунутих книжок).



Першою жертвою цієї рубрики стає така книга:

Петлюра Симон. Главный атаман. В плену несбыточных надежд / Под ред. М. Поповича, В. Мироненко. М.; СПб.: Летний сад, 2008. 479 с. Тираж 2.000.

Відомий усім комсомольцям пізнього СРСР Віктор Іванович Мироненко (останній перший секретар ЦК ВЛКСМ), який нині працює в Інституті Європи РАН, придумав цікаву книжкову серію "Библиотека украинской мысли" – українські соціально-політичні мислителі в перекладі російською мовою для російського читача. Адже це та частина української спадщини, про що ніхто з сучасних російських інтелектуалів не знає і навіть гадки не має.

Подібна серія дуже важлива для іміджу України в Росії як гуманітарно та науково розвинутої країни. Тож до цієї справи з України охоче підключилися п. Мирослав Попович та п. Ярослав Грицак. Редколегія серії: Олександр Лебедєв (голова), Руслан Грінберг (заступник голови), Ярослав Грицак, Віктор Мироненко, Мирослав Попович, Дмитро Фурман. Переклад "петлюрівського" тому – Галина Лісна.

Перший том цієї серії, що вийшов минулого року, складався з історичних есеїв Івана Лисяка-Рудницького. Як нещодавно з'ясувалося (про це розповіла його удова, що й донині живе в Канаді), сам Лисяк-Рудницький мріяв про видання своїх нарисів у Росії російською мовою, але тоді, у 1970-х роках, це були лише нездійснені мрії. Наступні томи будуть представляти творчість Михайла Драгоманова (у 2-х книгах), Дмитра Донцова, В'ячеслава Липинського, Володимира Винниченка, учасників Кирило-Мефодієвського братства, представників "Розстріляного Відродження", дисидентів 1950-1960-х років та інших.

Другий том, що щойно з'явився друком, складається з нарисів, статей, меморандумів, листів Симона Петлюри (деякі тексти друкуються вперше – з архівних рукописів) і представляє три етапи його життєвої, політичної та інтелектуальної еволюції. Спочатку, до революції, – це журналіст, який пише про культуру, театр, книжки та українське національне відродження. Потім, під час революції та громадянської війни, – це голова Директорії та головний отаман, який воює, створює державу, а потім цю державу програє. Ще пізніше, по закінченні громадянської війни, – це емігрант, об'єкт полювання радянських спецслужб, який уважно стежить за становленням соціалістичної України та намагається зорганізувати українську еміграцію на боротьбу.

Петлюра не був видатним політичним теоретиком, але його публіцистика та інші документи – надзвичайно захопливе читання для усіх, кому цікава історія України, для усіх, хто хоче зрозуміти закономірності українських революцій та українських поразок.

Ця книга може бути цікавою не лише історикам та політологам, а й співробітникам МЗС України та інших установ, що займаються формуванням та просуванням позитивного іміджу країни за кордоном, як приклад розкрутки України, української інтелектуальної культури назовні.

Але, судячи з усього, цим поважним людям ніколи займатися подібними дурницями...

POST SCRIPTUM

Поки я писав про Петлюру, який Симон, інший Петлюра, сучасний, який Ющенко, повів себе майже так само неперспективно, як свого часу голова Директорії. Особливо гостро я це відчув днями у Криму, де довелося кілька днів спілкуватися з досить радикальною і в цілому українофобською місцевою інтелектуальною публікою. Це коли про Україну говорять люди з Центральної чи Західної України, все ОК, яким би не був стан українських справ. Україна може бути і сіра, і вбога, і нежиттєздатна, і хаотична, і бардачна. Але для них Україна – мати, тож батьків не обирають. А для кримчан Україна – мачуха. І Росія – теж, насправді, мачуха. І Туреччина – мачуха тим більше. Тому в Криму відбувається конкуренція мачух: для того, аби Україні виглядати в очах місцевого населення перспективно та респектабельно, необхідно мати чимало переваг та конкурентоздатностей. Причому конкурувати доводиться не лише з образом Росії, а й з фінансовими можливостями, які мають "профессиональные соотечетсвенники". Інакше кажучи, Україна, українська ідея, українська ідентичність в очах кримчан мають бути такими, аби за ними відчувалася "духовна очевидність" держави, її серйозність, невипадковість, перспективність. Щоби вони знали, відчували і вірили: Україна – то всерйоз і надовго.

Тому в день після заяви Ющенка про черговий розпуск Верховної Ради індекс української привабливості в Криму, і без того проблемний, зменшився катастрофічно. І це на тлі прем'єри фільму про адмірала Колчака – про "Россию, которую мы потеряли". Я ще не дивився, але, казали, там десь є епізод про те, що "украинский полк предал" чи щось подібне (ну а що можуть ще робити українці в таких фільмах, як не "подло предавать" "жертвенных русских людей").

Як то кажуть, за моє жито...

Такі от враження од Петлюри, Ющенка, Криму, "профессиональных соотечетсвенников" та Колчака.

Інших, к вєлікому пріскорбію, немає.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.