Вишукана українська інтеліґенція мочить в європейському сортирі азійського тоталітариста Окару
У березні місяці 2008 року в газеті "День" вийшла моя стаття про українську інтелігенцію.
http://blogs.pravda.com.ua/rus/authors/okara/48031c806f20f/
Мені здавалося, що питання, зачеплені в ній, здатні стати темою для широкої інтелектуальної дискусії. Але, на жаль, такої дискусії так і не вийшло.
Лише кілька днів тому я дізнався, що газета "День" ще у квітні того самого 2008 року надрукувала відповідь мені п. Володимира Лєсного з Сімферополя.
Шкода, що ані п. головний редактор Лариса Івшина, ані інші співробітники редакції цієї газети, чи не найбільше серед українських друкованих ЗМІ налаштованої на інтелектуальні дискусії, не взяли на себе тягар і не повідомили мені про вихід цієї статті.
Неодмінно я б відповів цьому автору, оскільки він тенденційний та упереджений.
Але тепер, мабуть, полемізувати вже пізно і нецікаво. Тож відтворюю цю статтю на цьому блозі – і все.
__________________________________________
Розкіш і виклик свободи
Володимир ЛЄСНОЙ, м. Сімферополь
Статтю, опубліковану в газеті "День" (27 березня 2008), А. Окара адресував конкретним представникам української інтелігенції, і будь-хто ним названий, можливо, відповість "за всіма пунктами". Але деякі думки хотілося б висловити вже тепер, оскільки точка зору А. Окари з приводу цивілізаційного вибору України та ролі української інтелігенції типова й для певної частини громадян України.
СХІДНО-ХРИСТИЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ
Головне обвинувачення А. Окари на адресу української інтелігенції полягає у тому, що вона ніби здійснює лиходійство, намагаючись змінити цивілізаційну ідентичність українців – зі східно-християнської на західно- християнську, що, зі слів А. Окари, не обов'язково передбачає зміну конфесійної приналежності. Будь-якому прихильнику так званої "східно-християнської ідентичності" зрозуміло, що її основним критерієм є орієнтація на Москву, а для православних віруючих – підпорядкування московському патріарху. Перехід будь-якої православної церкви або приходу з Московського патріархату до Константинопольського, на думку ідеологів "східно-християнської ідентичності", є ненабагато меншим лиходійством, ніж відмова від православної конфесії. Ще О.С. Пушкін, а слідом за ним і декілька поколінь слов'янофілів мріяли про те, щоб "слов'янські струмки" злилися в "російському морі", що врешті-решт, зі слів російського філософа Володимира Соловйова, зводилося до одного – "давить и поглощать других для собственного насыщения" (В. Соловйов, "Национальный вопрос в России").
Національна, як і наднаціональна ідентичність, прямо пов'язана з історією, культурою та ментальністю народів, зі спільністю їхніх цивілізаційних спрямувань. Загальноєвропейська ідентичність, наприклад, стримується в розвитку культурними та ментальними відмінностями між різними народами, а також передбачуваними відмінностями у вигодах та перспективах на майбутнє в уявленні різних груп населення та цілих народів.
Оскільки більшість прихильників "східно-християнської ідентичності" схильні бачити її основу в російському православ'ї, то потрібно звернутися до деяких його особливостей. Дуже вірно й відверто вони представлені одним із видатних російських релігійних мислителів, православним священиком Павлом Флоренським (П. Флоренский. Вопросы религиозного самосознания. Москва, 2004).
Флоренський зазначає, що російське православ'я склалося з трьох сил: грецької віри, слов'янського язичества та російського національного характеру (великоруського). Що стосується російського національного характеру, то Флоренський погоджується з точкою зору історика В. Ключевського, який стверджував, що з переселенням на Волгу та Оку характер великороса змінився й набув рис, яких не було у жителів Київської Русі, – власне характер великороський, який "виявляється в схильності дратувати щастя, грати в успіх, у прийнятті надто невигідних та безнадійних рішень, у короткочасному напруженні сил з подальшим тривалим неробством".
Ці чинники і визначили значною мірою характер російського православ'я. По Флоренському, це "перевага культу, і, зокрема, обряду над вченням та моральною стороною християнства. Лайка, бійка, пияцтво – менший гріх, ніж порушення посту; порушення цнотливості легше відпускається духівником, ніж невідвідування церкви... Відправлення культу важливіше справ добродійності". Як пише Флоренський: "Наш народ недаремно засвоював християнство не по євангелії, а по прологах (житія святих). Просвіщатися не проповідями. а богослужінням, не богослов'ям, а поклонінням та цілуванням святинь". Для російського православного, як пише далі Флоренський, євхаристія, прийняття в своє тіло Тіла Господа безперечно важливіші за всі проповіді, заснування богоугодних закладів, школи, лікарні та інше.
Православного не засмучує, що диякон незрозуміло читає й часто буває нетверезим; "від "попа" ніхто не чекає ні особливо доброчинного служіння, ні проповідей, ні облаштування приходу, ні навіть етичного керівництва. Його справа – хрестити, вінчати, ховати, служити молебні на полях, освячувати паски на Великдень". На думку Флоренського, якщо православний священик вирішить зайнятися просвітою свого приходу, вихованням у прихожан етичних звичок, взятися за викорінювання пияцтва, поліпшення сімейних стосунків, то справжній православний у такому священикові запідозрить протестантський дух та засудить таку діяльність.
Православ'я тісно сплелося з язичницькими віруваннями й обрядами, і росіяни в домовика вірять не менше, ніж у Христа. Флоренський не тільки не заперечує цього, але й вважає це виявом своєрідності російського православ'я.
Далі автор підкреслює, що "віра в царське самодержавство, містичне до нього ставлення – це один із неодмінних елементів православ'я, тому зміни в способах управління країною завдають православ'ю нового удару". Поняття "царя" набуло "значення священне" та "тісно злилося з поняттям" "церква". Однак В. Соловйов вважав, "що російський народний погляд не визнає державність як таку за вищу й остаточну мету національного життя." Очевидно, ідея державності у більшості росіян існувала завжди лише у персоніфікованому вигляді сильного правителя-самодержця. Дуже "м'який" правитель гідний презирства та звільнення.
За свідченням В. Ключевського, в допетровську епоху цар брав найактивнішу участь у рішенні суто церковних справ. Наприклад, тропари, кондаки, стихирі та канони були виправлені "1591 року велінням царя та патріарха", цар брав участь і в затвердженні житіїв святих (В. Ключевський, "Древнерусские жития святых как исторический источник").
Флоренський свої описи представив читачам не задля засудження православ'я, а як своєрідний панегірик у протиставленні "західно-християнській традиції". Потрібно віддати належне Флоренському: він у своїх описах був принаймні правдивим і не намагався зобразити російське православ'я ідеальним, до чого був схильний, наприклад, А. Хомяков. Слід зазначити, що інші християнські конфесії також мають свої недоліки, описані достатньою мірою, зокрема, тим же Хомяковим. У цьому випадку йдеться не про те, яка конфесія була переважаючою, а про ментальні особливості, пов'язані з певною конфесією або національною церквою.
СХІДНО-ХРИСТИЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК БЛАГО І ЯК ПРОКЛЯТТЯ
Борючись із консервативною верхівкою російського православ'я, Петро Перший знищив остаточно залишки незалежності духа російської церкви. Церковне життя російського православ'я в післяпетрівській Росії виключало навіть зародки раціональності. Православ'я звільнилося від пут держави 1917 року, але більшовицький режим миттєво знову поставив його на коліна, тепер уже перед атеїстичною владою.
У церкві православний не шукав істини, не шукав відповіді на важливі богословські та екзистенціальні запитання. Він приходив сюди, щоб згадати померлих, замолити гріхи й попросити у Бога підтримки; а здебільшого – щоб послухати красивий церковний спів і, можливо, таким чином, пережити своєрідний катарсис. Подібне релігійне життя є благом для людини, позбавленої свободи, – людини, соціально й ідейно пасивної, що звикла до покірності будь-якому "начальству" – і церковному, і світському.
Наївна апологетика Флоренського багато що пояснює в російській історії. Стає зрозуміло, чому зазнав поразки демократичний Тимчасовий уряд, а при владі опинилися більшовики з чередою нових царів – "вождів світового пролетаріату", мудрих генсеків... Палацові перевороти в Росії не є новиною і сприймаються як щось природне. Головне, щоб новий правитель був панівним і твердим, щоб його боялися і чужі, і свої.
Зрозуміло також, чому російський народ у своїй більшості легко "здав" свою православну віру. Він не володів вірою, заснованою на прийнятті основних християнських догматів і через "розуміння", і тому порівняно легко відмовився від християнського культу та обрядів. Їх замінив культ пролетарських вождів, а також ленінські кімнати, політзаняття й інша атрибутика нової "пролетарської віри". Пригадаємо слова старої пісні часів правління КПРС: "Ленин всегда живой, Ленин всегда с тобой...Ленин в твоей судьбе, в каждом счастливом дне. Ленин в тебе и во мне". Комуністи явно пішли шляхом сакралізації своєї ідеології. Не дивно, що колишні й діючі комуністи та їхні послідовники знову так легко увійшли в православ'я. На місце Леніна (або поруч із ним) вони лише поставили Христа.
Ідеологія більшовизму (російського комунізму) тому так швидко укорінилася в свідомості російського народу, що непогано гармоніювала з основою його "східно-християнської ідентичності". До речі, деякі вожді більшовиків, аналізуючи причини перемоги більшовиків у громадянській війні, вказували, що вони спиралися на великоруське населення центральних районів Росії, в той час як контрреволюція базувалася, в основному, в національних околицях, не пов'язаних між собою, і тому вона виступала розрізнено.
Величезна, але копка Росія завжди намагалася триматися як ціле, грунтуючись на двох чинниках: на жорсткій авторитарній владі й на тоталітарній ідеології, в якій би формі ця ідеологія не виступала: в формі ультраконсервативного російського православ'я, атеїстичного вчення компартії або чогось нового за формою, але ідентичного по суті. Іншого Росії, вочевидь, поки не дано. І в цьому, висловлюючись мовою А. Окари, – її прокляття.
ТЕНДЕНЦІЯ УКРАЇНИ ДО ЄВРОЦЕНТРИЗМУ ЯК ПРИРОДНІСТЬ
Київська Русь підтримувала зв'язки не лише з Візантією, але й з іншими європейськими державами, і не відчувала відірваності та відособленості від Європи. Московська ж Русь, потрапивши під татаро-монгольське ярмо, втратила зв'язки з Європою. Пізніше, розбивши татар, але успадкувавцьому (й не лише в цьому) українська ментальність більш близька сучасній західній і відрізняється від російської ментальності.
Що ж до української культури, то вона – хоча б у деяких частинах України – завжди була пов'язана з так званою західно-християнською культурою. Відтворюючи автентичну українську ідентичність, значною мірою зруйновану полонізацією, "австрієзацією", русифікацією й "совєтизацією", українська інтелігенція природно усвідомлює її як орієнтовану на загальноєвропейську ідентичність. Звісно, важливо при цьому не переймати сліпо все західне й не шукати нових "старших братів".
За багато років чужої влади український національний характер зазнав значної деформації, але його основні риси – тверезе й навіть скептичне ставлення до державної влади, прагнення індивідуальної свободи, певна схильність до раціональності – збереглися. Це не може не позначитися й на українських православних церквах, які, ставши тією чи іншою мірою самостійними, поступово набувають деяких нових рис. Унаслідок цього демократичний устрій держави для України був би природнішим, ніж авторитарний; закономірною є й орієнтація на тісні зв'язки з європейськими демократичними державами.
Але в Україні все ще наявна й "східно- християнська ідентичність", часто в її "казармово-соціалістичному" варіанті. Якщо в наших верхах не буде кардинальних змін, то наша українська ідентичність дійсно виявиться неконкурентоспроможною, як її назвав А. Окара. Проти української ідентичності, територіальної цілісності й державності небезуспішно діють сили, що перебувають як у межах України, так і за її кордонами. Вони часто діють координовано, й керують ними, судячи з усього, непогані фахівці. У нас же немає добре організованої проукраїнської структури, до якої входили б політики найвищого рангу, котрі мають реальну владу, тямущі чиновники й підприємці, – тобто ті, хто має організаторські здібності, владу й гроші, – а також ши від них деспотичний тип управління та деякі елементи приватного та громадського життя, московіти стали ментально вже сильно відмінними від києво-русичів, що як і раніше розвивалися в загальноєвропейському контексті.
Українське православ'я протягом трьох століть перебувало в іновірній, віротерпимій і взагалі, більш "м'якій" Литовській державі; і цим воно перервало середньовічну візантійську традицію фактично неподільного верховенства над церквою єдиновірного самодержця. церква привчилася існувати та розвиватися незалежно від верховної державної влади. Після того як Русь-Україна увійшла до складу Польського королівства, православна церква всіма доступними засобами стала чинити опір втручанню іншоконфесіональної державної влади в своє життя. У визвольній війні під керівництвом Богдана Хмельницького одним із головних гасел було: "За православну віру!" Але при цьому, при київському митрополиті Могилі українське православ'я зблизилося із західно-християнською традицією.
Також і в українських греко-католиків найвищою духовною інстанцією був Ватикан і Папа Римський, а не польська королівська або австро-угорська імператорська влада, що також не сприяло сакралізації особистої влади, як і державної влади взагалі. Російський царизм, який запровадив в Україні ненависне селянам кріпацтво, міг викликати в них страх, але аж ніяк не святу любов. Не випадково отцем ідеології національного й соціального визволення українців став колишній кріпак Тарас Шевченко. Тому для українців є чужим сприйняття авторитарного або просто сильного світського лідера як священного отця нації, а його влади – як Божої благодаті. Запорожці обраного отамана вимазували багнюкою – щоб не зазнавався. У експерти й інші фахівці, що видають ідеї. Відсутній проукраїнський "мозковий центр". Окремі дії деяких патріотично налаштованих громадян мають спорадичний, точковий характер і тому не досягають значних успіхів.
ТЯГАР ІНТЕЛІГЕНТНОЇ ЛЮДИНИ
Слово "інтелігенція" в Росії й на Заході розуміють по-різному, на що є свої причини. У Російській імперії інтелігенція (й церковна, й світська) існувала й розвивалася в умовах переслідування будь-якого вияву вільнодумства. Починаючи з Радищева, якого Бердяєв назвав "батьком російської інтелігенції", шлях російської вільнодумної людини був вельми тернистим. Лише одиниці обирали цей шлях. Унаслідок цього основне уявлення про головні риси інтелігенції в Росії й на Заході різниться.
Наприклад, для англійця інтелігенція – це "частина суспільства, що вважається інтелектуальною й здатна мислити серйозно й незалежно" (оксфордський "Cловник сучасної англійської мови" для просунутих у вивченні мови). При такому тлумаченні інтелігент явно відрізняється від чиновника, котрий перебуває в розпорядливо-владній й чітко ієрархічній структурі, що виключає незалежність думок з важливих питань.
У царській Росії інтелігенцією вважали "розумну, освічену, мислячо розвинену частину жителів". Так її визначив у своєму тлумачному словнику Володимир Даль. У СРСР, де інтелігенція вважалася "прошарком", до неї офіційно відносили осіб, пов'язаних з певною сферою діяльності (наукою, медициною, освітою, культурою) й рівнем освіти (див., наприклад, "Словник російської мови" С. Ожегова). У народному ж уявленні з інтелігенцією в СРСР асоціювалася ще й більш-менш висока культура поведінки, що також зафіксовано в деяких тлумачних словниках.
Незалежність думок і переконань з поняттям "інтелігенція" в Росії (СРСР) у суспільній свідомості не пов'язувалася. Російська інтелігенція дозволяла собі висловлювати й відкрито поширювати в суспільстві думки, що не збігалися з тими, які схвалював уряд, лише декілька десятиліть, що безпосередньо передували падінню династії Романових.
Саме в цей час російська інтелігенція наблизилася до того, щоб у ролі незалежного колективного мислителя бути виразником совісті російського народу. Це було "золоте століття" російської інтелігенції. Жовтневий переворот і подальші репресії "гнилої" старої інтелігенції скоротили її катастрофічно й примусили її залишки пристосуватися до "нового життя". Лише остаточне загнивання "казармового соціалізму" викликало ренесанс совісті й активність певної частини нової "російсько-радянської" інтелігенції – незадовго до розвалу СРСР. Російська інтелігенція звикла бути скованою з багатьох поглядів. Разом із тим, вона завжди безперешкодно користувалася рідною російською мовою й мала можливість так чи інакше розвивати рідну культуру й нею користуватися. І це примиряло з владою.
Українська інтелігенція була завжди представницею національної меншини й часто вимушено перебувала в опозиції до колоніальної влади. Небажання українця визнати себе невід'ємною частиною пануючого народу й відмовитися від своєї культури й мови було саме по собі актом "дисидентства" й потребувало певної мужності, а іноді й самовідданості. Українська інтелігенція втрачала кількість через дезертирство слабких духом і надто хитрих, але тим більше стійкості вимагалося від тих, хто залишився. Унаслідок цього вільнодумство властиве українській національній інтелігенції більшою мірою, ніж російській. "Радянський" час калічив і її. Стара дожовтнева інтелігенція була практично знищена. Припинилася спадкоємність інтелігенції, що сприяє накопиченню й передаванню культури й знань від покоління до покоління, а також закріплення соціально-ментальних рис. Але приєднання незломленої Західної України підтримало національний дух України. Представники інтелігенції зіграли важливу роль при досягненні Україною незалежності.
І сьогодні українська національна інтелігенція ослаблена в кількісному, якісному й соціальному плані, але свідомі українці чекають від неї думки, незалежної від влади, дій згідно із совістю. Про це свідчать і листи читачів "Дня" (наприклад, лист Володимира Шкоди, "День", N73). Таким чином, у цьому українській ментальності більш близька західна, а не "східно-християнська ідентичність". Ми більше шануємо свободу, ніж росіяни. У нас говорять козацька традиція, більш короткий період кріпацтва й інші причини.
Іван Ільїн писав: "Дві великі небезпеки загрожують людській свободі: по-перше, недооцінка свободи, що веде до легковажного зречення неї; й, по-друге, зловживання свободою, що веде до розчарування в ній і втрати її" (І. Ільїн, "Шлях до очевидності". Москва, 2007). Росіянам більше загрожує перша з названих Ільїним небезпек, а українцям – друга. Анархіст батько Махно з цілою армією й інші наші "історичні чудеса" – не випадковість...
Згодом, за умов державності України, нинішній індивідуалістський тип української раціональності – дріб'язковий і обмежений межами власного помешкання і поточного місяця – повинен зазнати змін. Європа (і Захід узагалі) є для багатьох українців орієнтиром як для облаштування особистого благополуччя, так і для особового і державного розвитку.
Зазначимо, що на Заході термін "інтелігенція" вживається рідко. Більш вживаним є слово "інтелектуал (и) ", що стосується людей із високорозвиненими розумовими здібностями і які виявляють цікавість до теоретичної розумової діяльності. Очевидно, що у вільних і високорозвинених країнах високий рівень освіти, культура поведінки, а також незалежність думок і суджень із важливих питань характерні для більшої частини населення; і тому суспільство не потребує особливого групового виділення людей, які мають такі риси.
Таким чином, не лише інтелігенція, але й більшість українців прагнуть до зближення з Європою, бо вона близька нам за деякими важливими рисами ментальності й за схожістю суспільних цілей. Цей вибір узгоджується з давніми культурними зв'язками між Руссю-Україною та Європою. Запеклий опір противників цього вибору приносить зворотний ефект.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ Й ПРОЕКТ "РОСІЯ"
Нинішня російська інтелігенція в своїй більшості прийняла нав'язані владою обмеження свободи. Цим вона зробила ведмежу послугу самій владі. Без громадського контролю будь-яка влада швидко корумпується, перестає бути ефективною і знищує позитивні результати власної праці. Але російським інтелігентам психологічно важко налаштуватися на рішучий захист своїх демократичних прав. По-перше, як уже зазначалося, вони безперешкодно користуються рідною мовою і розвивають російську культуру. По-друге, перебуваючи під каблуком у влади, вони привчилися здавна заліковувати свою принижену гордість міркуваннями типу: "Хоча я й не маю всіх громадянських прав, але зате я належу до великого народу, на якому лежить особлива місія... Я – не якийсь там киргиз чи хохол". Не випадково більшість російських релігійних мислителів, як й інших мислячих російських людей, намагалися не помічати, що значний негативний вплив на російські душі (в тому числі й на душі інтелігентні) завжди справляло перебування цих душ у "в'язниці народів" – як охоронців, в'язничих священиків чи замполітів.
Цей метод компенсації соціальної неповноцінності своєрідною манією національної величі справно служить вже багатьом поколінням російської інтелігенції, так само як і багатьом іншим російським людям. Переконаність у своїй місіонерській призначеності допомагає росіянам компенсувати також і свідомість цивілізаційного відставання від Заходу. Це відставання будить у багатьох приховану заздрість на Заході, але переконаність у своїй особливій історичній місії допомагає компенсувати цю заздрість неприязню, навіть презирством до всього західного чи взагалі чужорідного.
У дев'яності роки й пізніше Росія докладала великих зусиль для так званої інтеграції країн СНД, чим більшість із них вельми налякала і спонукала до пошуку шляхів зміцнення своєї безпеки. Більшість політиків і громадян Росії, на жаль, не враховує, що намагаючись відродити імперію (на колоніальній або неоколоніальній основі), вони наражають на небезпеку сам проект "Росія". Досвід СРСР та інших країн показав, що коли держава бере на себе надмірні завдання, то її організм виснажується і починає невиліковно хворіти.
Тому питання, поставлене А. Окарою українцям, потрібно переадресувати росіянам: "Чи може Росія обійтися без надмісій і надзавдань і обмежитися суто утилітарними цілями побудови держави з високим рівнем споживання і комфорту громадян?..." Комфорту душевного. Побудованого не на презирстві до інородців і нацменшин, а на почутті повноцінної власної гідності.
...Якщо не зможе і продовжуватиме переслідувати химерні надцілі, то нам, усім її сусідам, стане небезпечно мати з нею міцні зв'язки. Переобтяжений надзавданнями та історичними місіями корабель за назвою "Росія" піде на дно, захоплюючи за собою і нас, колишніх "молодших братів і сестер".
Цілком можливо, що режим сильної особистої влади в цей час є оптимальним для Росії з її пануючою "східно-християнською ідентичністю", – для того щоб утримати як єдине ціле країну, яка розповзається в різні боки, різні регіони якої майже не пов'язані між собою ні економічними, ні культурними, ні навіть (через величезну територію) просто людськими зв'язками. Проте не потрібно нав'язувати свій шлях до розв'язання проблем, свою ідеологію й "ідентичність" іншим – те, що для росіянина добре, може для українця виявитися отрутою. Дійсно і протилежне. Оскільки перед нами стоять, у певній мірі, схожі завдання, то нам слід би, як мінімум, не заважати одне одному. 15-20 років розумного управління можуть настільки наблизити і Україну, і Росію до Європи, що про особливу "східно-християнську ідентичність" буде ніяково й говорити.
Багато в чому ми і росіяни, як й інші народи колишнього СРСР, схожі одне на одного, адже всіх нас компартія прасувала червоною праскою сімдесят років. Але росіянам уже потрібно змиритися і з тим, що в чомусь ми зовсім не такі, що в нас своя ментальність і своя українська ідентичність, свій погляд на історію і своє бачення майбутнього. Кожен народ, навіть найменший, унікальний сам по собі. Треба лише дати йому свободу для вияву своєї унікальності. Чи принесе користь російському народові його штучна консервація в "східно-християнській ідентичності"? Сумнівно. Адже вона заважає демократизації Росії та її зближенню з європейськими народами. Всякий раз, коли Росія протиставляла себе Заходу і йшла "іншим шляхом", вона прирікала себе на цивілізаційну відсталість.
Вкрай націоналістичні ідеї типу так званої "Російської доктрини", що поширюються в російському суспільстві (див. в інтернеті www. rusdoktrina.ru), підтримуються деякими іменитими ієрархами Російської православної церкви. Захід і Україну нині відкрито оголошують ворогами Росії. Підіграючи радикальному націоналізму, російські правлячі кола та інтелігенція можуть випустити на волю небезпечного джина – якщо ще не випустили.
Як писав В. Соловйов, радикальний "винятковий націоналізм" прирікає свій народ на поразку, оскільки інший світ завжди сильніший.
P.S. Стаття А. Окари написана в злому та образливому тоні. Українським інтелігентам можна було б і образитися. Але не варто. Микола Бердяєв писав у "Самопознании", що в росіян немає умовностей, немає дистанції, є потреба "вивертати душу, ввергатися в чуже життя і ввергати в своє життя, вести нескінченні суперечки про ідейні питання". Він зазначав, що росіяни дуже легко зачіпають особистість іншої людини, говорять образливі речі, бувають неделікатні. При обговоренні ідей вони легко переходять на особистий ґрунт і говорять не так про ваші ідеї, як про ваші вади. "Росіяни завжди вважають себе покликаними бути етичними суддями над ближніми", – визнавав Бердяєв.
Так що річ, виявляється, в національному характері. Що ж, будьмо поблажливі до слабкостей інших. Тим більше, що багато що зі сказаного Миколою Бердяєвим стосується і нас самих.
"День", N82, середа, 14 травня 2008
http://www.day.kiev.ua/201004/
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
