Володимир Войтенко намагається замочити Окару в інтелектуальному сортирі

Випадково натрапив на статтю про себе – полеміку з моєю одною давнею статтею про ґенезу української інтелігенції.

Надруковано десь понад рік тому.

ШАНОВНІ ДРУЗІ – хто пише про мене, полемізує зі мною, а також – хто це друкує в газетах чи інтернеті! Прохання – давайте знати, тоді я зможу вчасно щось відповідати, полемізувати та ін.

А то з цим автором, Володимиром Войтенком, хотілося б посперечатися, але вже давно це було – забулося.

Моя адреса: andokaraСОБАКАyaТОЧКАru

Єдине, що скажу: вважаю, що східнохристиянська духовна, культурна та навіть суто церковна традиція НЕ ЗВОДИТЬСЯ виключно до російського або великоруського досвіду. Український, румуно-молдавський, балканський, грузино-вірменський і, зрештою, грецький досвід – тому свідчення. Інша справа, що в Росії є багато тих, хто хоче ототожнити східнохристиянське та російське (або т.зв. "Русский Мир"), збудувавши моноцентричну москвоцентричну картину. І цим людям підіграють тіпа укрпатріоти з України – мовляв, да, все східнохристиянське – це виключно російське, нам такого не треба! А ми, українофіли, вважаємо, що Україна є частиною західнохристиянського світу, хай хоч і глибоко периферійною частиною.

Я думаю, що це не так, і що то є капітуляція. І що така позиція позбавляє східнохристиянський цивілізаційний простір важливих та цікавих альтернатив. А в постіндустріальному світі саме вони можуть бути більш конкурентоздатними, ніж моноцентричні ієрархічно зорієнтовані моделі інтеграції, які так детально розроблені та відпрацьовані в російській культурі.

Отже, Володимир Войтенко мочить Окару в сортирі (інтелектуальному).

_____________________________________________

ІСТОРІЯ ВЧОРА І ЗАВТРА

Володимир Войтенко ("Слово Просвіти". 2009. 27 квітня)





Між Полтавською битвою і народженням Гоголя – сто років, але "круглі дати" 2009-го нівелюють хронологію, психологічно об'єднуючи ці події. Теза "Микола Гоголь як дзеркало Полтавської битви" звучить доволі пародійно, проте має сенс: творчість письменника віддзеркалює і те, чого досягла Росія, колонізувавши Україну, і те, чого вона домогтися не зуміла.

Ставлення до Полтавської битви та її наслідків залишається гострою проблемою. Це продемонстрували дві книжки, видані в Москві. Назва однієї – "Вторжение шведской армии на Гетманщину. Измена и трагедия Мазепы", іншої – "Битва при Лесной – мать Полтавской виктории". Зрозуміло, з яких позицій автори висвітлюють доленосні для України роки. Видані Інститутом російської історії, вони обидві мають епіграф "За русско-украинское братство". Каїн також був братом Авеля. Українська козацька держава свого часу стала форпостом європейськості на теренах Східної Європи. У Мазепи не було іншого способу захистити батьківщину, крім тих дій, до яких він вдався. Цей гетьман зробив свій внесок у створення Російської імперії, зберігаючи протягом 18 років найтісніші стосунки з Петром – доти, доки інтереси України й імперії не розійшлися. Така трагічна ситуація (коли визначні українці перед тим, як виступити за незалежність, служили інтересам чужої країни) не раз повторювалася в нашій історії й культурі.

У пошуках ідентичності

У глобалізованому світі національні держави можуть (будуть, уже почали) втрачати свою координаційно-адміністративну роль. Космополітичні недержавні організації, громадські об'єднання, інформаційні мережі та місця їх "гніздування" – мегаполіси – поступово починають перебирати на себе роль "центрів сили". Футурист Б. Стерлінг (2006) трактує це так: "Люди говорили про занепад національних суверенітетів, скільки себе пам'ятаю. Але зараз є значна відмінність – час від часу в деяких державах виникають настільки великі тріщини, які неможливо нічим залатати. Цьому не завадиш. Такі країни переходять у стан "країн, що не вдалися", чи не такою сьогодні здається світові й Україна?

"Інтелігенція у пошуках Країни. Країна у пошуках Інтелігенції" – таку назву має стаття Андрія М. Окари ("День", 2008, ч. 56). Інтригує підзаголовок "Із Росії з любов'ю" (From Russia with Love). Не багато тих, що нас люблять, озивається нині з північного сходу. Сам автор часто друкується в українських ЗМІ, а інколи бачимо його на телеекранах; має незіпсовану українську вимову. Московський клімат дається взнаки, але варто дослухатися до опонента, щоб краще почути себе.

Читаємо: "Справжня місія української інтелігенції повинна полягати в тому, щоб усвідомити історичну місію України, створити конкурентоспроможну ідентичність, підняти країну з колін, вивести зі зломленого стану все суспільство, не говорячи вже про простіші й зрозуміліші речі: подолати розкол країни, переконати тих, хто має сумніви, в унікальності й неповторності української мови й культури, підвищити статус і привабливість української самоідентифікації". Хто б сперечався? Але складається враження, пише автор, що багато впливових сил зацікавлені, щоб Україна залишалася несамостійною, периферійною, загальмованою країною, жителі якої сперечаються про дрібноту, а не про буття, метафізику й геополітику. А українська інтелігенція дозволяє "використовувати себе". І загалом – ідеться про справу, яку п. Окара визначає так: "Інтелектуальне злодіяння української гуманітарної еліти". Це – про нас, панове вчителі й учені, філософи, журналісти, письменники, художники, артисти. Отже: "Інтелектуальне злодіяння української гуманітарної еліти полягає в спробі змінити цивілізаційну ідентичність України – із східнохристиянської на західнохристиянську. Українські інтелігенти не приховують свого надзавдання: зробити Україну частиною західної (західнохристиянської, євроатлантичної) цивілізації, затвердити систему специфічно західноєвропейських цінностей, інтегрувати Україну в західноєвропейські структури (НАТО, ЄС та інші). Раніше, у пізньосередньовічну добу, мету було сформульовано виразніше: покатоличення України".

Ось воно що! Трохи відлягло від серця; такий модерний автор ("метафізика, есхатологія, примордіалістська теорія етнокультурної ідентичності, солідаристська соціальна теорія, екзистенціальна проблематика, цивілізаційна орієнтація, вестернізація, євразійський дискурс, парадигми і тренди") – і така зашкарубла тема: "Євроцентризм як прокляття" (назва одного підрозділу статті). Не дуже хочеться це читати, бо, скажімо, в Достоєвського, а трохи м'якше в інших авторитетних персон (наприклад, у Гоголя), також у дрібної московської слов'янофільської братії все це вже писано-переписано. Еліта ми чи не еліта, проте "систему специфічних західноєвропейських цінностей" шануємо – зокрема, завдяки бабусиному прислів'ю: "Своє поле слізьми поллєш, а на чуже й плюнути шкода". Український селянин був затятим одноосібником (і ретельним орачем); індивідуалістом (тобто шанувався і шанував інших); завжди прагнув самодостатності – і саме з цієї соціальної позиції хотів і міг допомагати ближнім.

Усе це, вельмишановний п. Окаро, – самобутня українська парадигма: така, як і в "західних християн", але власна, непозичена. Російська громада ("мир"), блюючи ординськими ремінісценціями, ліпила людей з іншого тіста. Столипіна застрелили за те, що заходився російське селянство переробляти на український кшталт. А українських селян переробляли на російський лад Голодомором, і геноцид став найгидкішою акцією носіїв "східнохристиянської" традиції на українських теренах. Ви, мабуть, читали Бердяєва, п. Окаро, і знаєте про "російсько-східнохристиянські" витоки більшовизму. Що стосується "покатоличення", то нині йдеться лише про метафору, це зрозуміло; важко зрозуміти, чому в розлогій статті нема жодного слівця про такий над'європейський феномен як протестантська етика. Саме вона ("світська релігія" порядних людей) зробила нинішню Європу такою, якою вона є; країни з переважно католицькою людністю – бідніші, а зовсім бідний (східно) православний люд так і липне до ЄС і НАТО – що болгари, що серби, що македонці... І чого б це? Окару, видно, не читали.

Втім, наш земляк Україні не ворог і зичить їй добра, але по-московськи. "Відпадіння народу", пише він, торкаючись проблем, пов'язаних із українською мовою, викликане "об'єктивними процесами: урбанізацією, цілеспрямованою дебілізацією з боку масової культури, агресивністю міського жлобського російськомовного середовища..." Це правда, особливо про агресивність. Але, продовжує п. Окара, "відпадіння – захисна реакція на спробу гуманітарної еліти змінити цивілізаційну матрицю України" на оту страшну західнохристиянську; ця реакція – нехтування рідної мови зокрема – "якщо вдуматися, цілком логічна". А далі, як по-писаному, в короткому абзаці перелічуються Люблінська унія, покатоличення, ЄС і НАТО. І все це придумала українська еліта/інтелігенція, хто ж іще?

Українців полонізували і католичили, "татарили" і "туречили", але найстрашнішою була і є "східнохристиянська" русифікація. Тож не треба морочити нас "прокляттям євроцентризму", бо наше прокляття проросло в Переяславі. А хабарі вчителям давала "москвоцентрична" держава: викладачі російської мови й літератури мали більшу зарплатню, ніж викладачі української (аж поки той есесер луснув).

Пан Окара застерігає нас – зі співчуттям, не зловтішно, – що "деякі політичні суб'єкти в Росії" вирішили з Україною як з державою й культурною реальністю "кінчати". Перевидають із "шаленою завзятістю" книжки про український сепаратизм; знімають наклепницькі телерепортажі про Україну; Інтернет розпухає від прокльонів на нашу адресу; зазнає утисків московська Українська бібліотека, єдина в Росії: усунуто її директора, вижито більшість українськомовних співробітників, знищено унікальну добірку українських газет за 20 років. І далі – такий пасаж: "Але що всьому цьому може протиставити українська гуманітарна інтелігенція?" Як на мене, що-небудь "протиставити" мала б насамперед інтелігенція російська. Дискусії про східне та західне християнство – це одне, а наклепи, прокльони і розгром бібліотеки – зовсім інше.

Скажімо, сам п. Окара, своя людина в російському медіа-просторі, чи виступив із протестом проти цього неподобства? Може, ми про це просто не знаємо? Імовірно, що там, у Москві й довкола неї, всім просто заціпило – кому з переляку, кому з байдужості, а є й такі, що радіють: хтось же пише ті антиукраїнські книжки і знімає паскудненькі телерепортажі... Є в Росії нешовіністична гуманітарна інтелігенція чи немає її?

Втім, повернемося до власних справ – а вони, маємо погодитися з п. Окарою, не блискучі: роль творчої інтелігенції в житті Української держави здебільшого декоративна, а "ходіння" інтелігентів у владу (за поодинокими винятками) закінчується сумно; частенько бачимо той самий декор, або ще гірше – слухняну дипломовану челядь старого кар'єрного зразка. Лишається інтелігенції хіба що метафізика. Ця ситуація провокує, зокрема, такі ментально-мистецькі й літературні течії як застаріле народництво, "чорнуха", "гламур", "стьоб" і – чомусь під гендерними прапорами – "злість"; а хлопчики й дівчатка раннього паспортного віку мережать папір гібридами юнацьких щоденників із нотатками старечого песимізму. Це інколи зворушливо, але загалом такий стиль переросли навіть їхні однолітки.

Проблеми Московської святості

Сказавши "Україна, яку придумали Гоголь і Шевченко, є прекрасна й дивна", маємо усвідомлювати, що в кожного з двох письменників вона власна – і дуже різна. Точніше, "своя" вона лише в Шевченка, бо до нього такої України, якою вона почала самоусвідомлюватися після нього, не було. Малюючи її олівцем, олією, атраментом, сльозами чи кров'ю, Кобзар відштовхувався від того, що написали попередники, але "відштовхувався" й "відштовхував", вибирав. І робив це не з холодним чолом аналітика, а завдяки особливостям темпераменту й таланту. Саме такими (незбагненними для всіх літературознавців світу) були й ті творчі потенції Гоголя, завдяки яким він по-своєму, в буянні слів, інтонацій та настроїв відтворював країну Котляревського й Квітки-Основ'яненка (побіжно домішуючи до рідних фольклорних скарбів відомі європейські зразки): "відштовхувався", але нічого не "відштовхував". Не відчував потреби, бо був чаклуном; торканням пера до паперу зі старого творив начебто нове, насправді лишаючи все таким, яким воно було, – крім очей читача: вони починали бачити в темряві. Успіх оповідок Рудого Панька спочатку Гоголя здивував, а далі злякав. Про Диканьку й Сорочинці письменник розповідав легко (граючись) і робив це насамперед для заробітку; з юнацтва марив і про славу, але здобуту не в такий "несерйозний" – так йому здавалося – спосіб. На якийсь час Гоголь роздвоївся: в літературних планах "дозрівав" до повістей петербурзького циклу, але своє майбутнє приміряв і до роботи в царині української історії. На цей період припадають його нотатки "Размышление Мазепы". Кілька їх фраґментів свідчать, що ні Мазепу, ні Гоголя імперія ні в чому не переконала (Мазепу – до смерті, письменника – до хворобливого зламу психіки): "...чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. Все это занимало преступного гетьмана. Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета.

...Без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, могли бы привести царя в нерешимость, действовать ли ему на юге против козаков или на севере против шведов".

Чи можна побачити в Гоголя бодай натяки на погорду у ставленні до "західнохристиянських" орієнтирів – польських чи шведських? Ні, не можна, бо їх нема. А "преступный гетьман", розпочинаючи боротьбу проти "утраты национальности", чи й справді здавався Гоголеві злочинцем? Українсько-шведські відносини мають довгу історію, що почалася за часів Ярослава Мудрого; у важливий для української нації період державотворення продовжилися підписанням Корсунської унії (1657 рік). В одному з пунктів угоди зазначалося, що Україна є незалежною (самостійною) державою, і саме такою зобов'язується трактувати її Швеція. Перемовинам у Корсуні передували інтенсивні дипломатичні зусилля, ініційовані ще Богданом Хмельницьким. У шведських архівах зберігаються дев'ять його листів, а також листи Івана Виговського. У контактах зі шведами обидва шукали легітимізації своєї держави, утвердження її на світовій арені, обстоювали осібність своєї зовнішньої політики, репрезентували Україну як незалежну державу в очах європейських монархів. За часів панування радянської історіографії Корсунську угоду замовчували, тож союз Мазепи з Карлом XII легко було зображати як факт з особистого життя гетьмана-"зрадника". Що Іван Степанович знав історію відносин зі Швецією, свідчить те, що він посилав українців зі шведськими паспортами в морську школу на Мальту, готуючи офіцерів для нашого флоту. Але 1709 року звільнитися зі смертельних обіймів Росії не пощастило, і причиною стала позиція частини козацької старшини, яка власні шкурні інтереси маскувала посиланнями на східнохристиянську віру, рідне московське православ'я – майже так, як і нині.

Повернувшись до статті п. Окари, прочитаємо, що поміж наших українсько-інтелігентських вад є й "зневажливо-поверхове ставлення до російської філософської та суспільно-політичної думки". Зокрема, московський дописувач дуже засмутився неправильним трактуванням "фігури Олексія Хомякова, великого російського філософа, засновника слов'янофільства". Це неприпустимо, бо в московських "біляцерковних колах поширена думка про канонізацію Хомякова як православного святого". Страх, сказали б ми про несправедливість, не знавши про Хомякова того, що знаємо: в пошуках матеріалів про Гоголя пощастило натрапити на статтю В. Завітнєвіча "А. С. Хомяков" ("Труды Кіевской духовной академіи", 1901, N6, 7, 8). "Чувство неудовлетворенности, вызываемое сознанием противоречия между христианским учением и самою жизнию христиан, – пише автор, – в натурах цельных и последовательных вызывало резкие переломы. Можно указать на происшедшую известную перемену в Гоголе. Если кому нравится, тот эту перемену может объяснить болезненным настроением души знаменитого писателя". Далі В. Завітнєвіч цитує один із листів Миколи Васильовича: "Церковь наша должна святиться в нас, а не в словах наших... какой ответ мы можем дать, если нам зададут такие запросы: "А сделала ли ваша Церковь вас лучшими?" У такому контексті автор статті посилається на одного із соратників Хомякова, який занотував слова "великого російського філософа" стосовно московської православної церкви: "...в ней заключается вся истина; она одна проявляет и высказывает догматы христианства; все прочие Церкви, основанные на лжи, должны пасть и обратиться с покаянием к нашей Церкви, они не содействуют к осуществлению царства Божия, и наша Церковь одна должна оное осуществить". У своїх публікаціях Хомяков трохи поміркованіше проголошує те саме (цитуємо за статтею В. Завітнєвіча): "...все общины христианские должны к нам прийти со смиренным покаянием, не как равные к равным, а как владельцы частных истин".

Час минав. Ні католики, ні протестанти, ні інші християни на поклони до Москви не йшли, а перспективи "к осуществлению царства Божия" в Росії лишалися туманними. Маючи бажання пришвидшити розвиток подій, Хомяков і ще один кипучий слов'янофіл Валуєв ВИГОТОВИЛИ ФАЛЬШИВКУ. Хомяков написав про православ'я все, що хотів, а Валуєв організував переклад грецькою мовою цього "старовинного рукопису". Спочатку російський (хомяковський) текст ходив по Москві як переклад з грецької, а 1847 року автор-фальсифікатор повіз "старовинну катехизу" за кордон, щоб ознайомити з нею Гоголя й Жуковського. Як пише В. Завітнєвіч, фальшивка "на обоих, особенно на Гоголя, произвела сильное впечатление". Микола Васильович загорівся ідеєю перекласти "необыкновенно замечательный катехизис" європейськими мовами, "что сильно может подействовать на немцев и англичан". Хомяков зголосився до своєї фальшивки написати ще й передмову і післямову... Трійця, в якій один дурив, а двоє вірили, сподівалася, вочевидь, на тектонічні зсуви християнських конфесій, проте Валуєв помер, а проект перестав існувати. Гоголь ніколи не дізнався про шахрайство Хомякова.

Російське православ'я не мусить відповідати за негідні вчинки своїх адептів. Утім, хай з'ясовують у Москві. А панові Окарі варто змиритися з тим, що "східнохристиянські" орієнтири принаймні такі (хороші чи погані), як і "західнохристиянські": тепер цивілізаційний вибір України лежить в іншій площині. Це правда, що ми – на роздоріжжі; але правда й те, що російське православ'я обабіч Дніпра намагається грати в ту гру, задля якої російський флот бовваніє на рейді Севастополя.

4 вересня 1857 р. Шевченко на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода переписав у щоденник вірш Хомякова "Кающаяся Россия": сім строф по п'ять рядків: "С душой коленопреклоненной, // С главой, лежащею в пыли, // Молись молитвою смиренной // И раны совести растленной // Елеем плача исцели". Фальшування релігійного тексту – це просто жарт чи вибрик "совести растленной", святокрадство? Цікаво, що 16 квітня 1858 р., вже в Петербурзі, цей вірш удруге записав у щоденник Шевченка майбутній меценат (засновник навчального закладу в Києві) Григорій Ґалаґан. Імовірно, ідея про каяття імперії здавалася тоді чимось надзвичайним. Як і тепер...

"Із Росії з любов'ю"

У жовтні 2008 р. московські "Известия" оприлюднили (а їхній український клон продублював) статтю П. Бородіна, якому Кремль доручив опікуватися "союзною державою Росії та Білорусі". Ідеться про реформування напівмертвого СНД за принципами напівживого альянсу Москви і Мінська. Стаття розпочинається епічно: "В современном мире господствуют тенденции межгосударственной интеграции, прежде всего – экономической. Именно законы макроэкономики стимулируют все более тесную интеграцию Евросоюза. Те же законы действуют и на постсоветском пространстве. При этом надо четко понимать: никто никого не хочет "проглотить". Воссоединение может осуществляться лишь на конфедеративной основе. Построить свою конфедерацию нам несоизмеримо легче, чем странам, вошедшим в ЕС: у нас общая культура, на постсоветском пространстве еще говорят на русском языке. Костяк армий, промышленности, науки бывших республик СССР составляют советские кадры".

Учіться, початківці-шахраї, як треба пересмикувати карти: розпочинаємо з економічної інтеграції та ЄС, а закінчуємо Євразійською конфедерацією, в якій "говорят на русском языке" і не бракує совєцьких кадрів (кадебістів чомусь не названо). "Модель Союзного государства России и Белоруссии может быть принята в качестве модели Союза евроазиатских государств. Члены его передадут суверенные полномочия по наиболее значимым сферам деятельности, обеспечивающим безопасность конфедерации, в ведение органов Союза. Граница, таможня, оборона, военно-техническое сотрудничество, платежные средства, финансово-кредитная политика – все это должно быть единым и обеспечиваться соответствующей нормативно-правовой базой".

Отже, московський чиновник агітує за СРСР з новою назвою і новим керівництвом. За старшого в Москві тепер самі знаєте хто. "Это предложение никак не ущемляет суверенитет государств-участников и соотносится с опытом развития Евросоюза. Вне пределов исключительного ведения Союза его субъекты сохранят полный государственный суверенитет. Гербы, флаги, гимны, членство в ООН и международных организациях сохраняется". Хочете "гербы и флаги"? Маєте! Чого вам ще? Помиляється той, кому здається, що цей текст розрахований лише на дурнів, бо його адресат (принаймні в Україні) – потужна п'ята колона. Хіба не те саме співали на сумнозвісному зібранні в Сєвєроморську? Хіба не те саме щодня можна почути в Сімферополі?

Зоологічна українофобія – не новина, але, дослухавшись і до порад п. Окари, мусимо їй щось протиставити. "Інтелектуальне злодіяння української гуманітарної еліти" полягає в небажанні шукати стратегічні компроміси між її течіями, що спричиняється до запеклої тактичної боротьби. Так стояла справа, коли не могли порозумітися, спрощено кажучи, "українці" та "соціалісти" в Центральній Раді; так зробилися ворогами прихильники Бандери і Мельника в ОУН; так гризуться сьогодні у Верховній Раді прибічники різних "вождів", які мають на всіх єдину ідею – довічне "крісло". Назавжди посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем...

Чи обмовився, чи навмисне подав знак потенційним "конфедератам" автор статті в "Известиях", але його мотивація "євразійства" непристойно відверта: "Не сможем объединить вокруг себя постсоветское пространство – придется проститься со статусом не только великой державы, но и державы региональной. А в качестве рядовой страны России существовать не позволят: на российские просторы и природные богатства с завистью поглядывают стремительно растущий Китай и остро нуждающийся в энерго- и других ресурсах Евросоюз".

Імперія мусить або регенерувати, або сконати; сценаріїв занепаду кілька, проте відновлення білого орла можливе лише за наш рахунок. На жаль, це так; не маємо вибору: мусимо єднатися для опору.

Коли зняли Його з хреста

(а Юда вже знайшов бантину),

Він розтулив сухі вуста

і запитав про Україну.

Зійшла під терном блекота

на занапащених просторах.

І вдруге повели Христа

недолюдки в червоних зорях.

У такому ось "східному християнстві" Бердяєв намагався відшукати якийсь позитив (перечитайте!), але нам уже досить.

Володимир ВОЙТЕНКО,

професор

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.