Ключі од майбутнього, новітній Вій, легітимність Януковича та обвал у московському метро на станції ''Киевская''

Сегодня утром случился какой-то странный знаковый случай: на станции метро "Киевская-радиальная" ("синей" ветки – Арбатско-Покровской) обвалилась художественная лепнина на площади 10 кв.м. вокруг панно, посвященному дружбе великорусского и украинского народов (автор мозаики – А.В. Мизин).

К чему бы это? И почему именно сегодня?

Неужели, дружба народов не выдержала отставки Лужкова?

Цитата, яка мене найбільше вразила в останні дні:

(прозаїк Василь Шкляр, автор роману з часів Холодного Яру та отаманщини, інтерв'ю на книжковому форумі у Львові)

"...Тому, для мене ідеалом є отамани, на чиї плечі було скинуто всю вину. Отамани – це були оті хлопці, що написали на своєму чорному прапорі "Воля України, або смерть!" і чекали сигналу! Уже з-за кордону, коли наші вожді ще трохи тут щось вирішували, вони чекали, як вони казали, гасла до загального повстання. А сигналу не було. І через те ми зазнали поразки..."

Я можу пояснити це і політологічно, і по-філософському, але в цій нехитрій думці сконцентрований увесь екзистенційний жах України, ота безелітна модель ідентичності та траєкторія розвитку, що прирекає її на смерть і небуття...





Зараз ситуація така сама, як і в кінці революції 1918-1920: усі ті сучасні Петлюри-Винниченки-Грушевські (Тимошенки-Луценки-Ющенки-Кириленки) все програли і звалили (тоді – з УРСР, зараз – з поля актуальної боротьби), і Україна, обезголовлена, обезхребечена, обезмозгована, обез...а, лишилась віч-на-віч з новітнім Вієм – з режимом, яких мріє стати тотальним (тоді – тоталітарним, зараз – авторитарним). (Зрозуміло, що після відновлення Конституції-1996 необхідно проводити НОВІ ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ, оскільки легальність та легітимність нинішнього президента тепер викликає сумнів – адже в лютому ц.р. президента обрали з іншими повноваженнями. Але режиму на це плювати, а опозиції, яка б могла про це заявити, немає.)

Різниця в тому, що тоді, на початку 1920-х, більшовики стали справжнім мотором розвитку СРСР та УРСР – вони створювали нову реальність, нове (авангардне) мистецтво (Курбас, Бойчук, Довженко, Михайль Семенко, харківський та московський конструктивізм), новий світобудівний ("миростроительный") проект – проект альтернативної (щодо Заходу) модернізації.

А зараз переможці – переважно де-модернізатори, вигодоздобувачі з розвалу, архаїзації та деградації суспільства.

І нормальні люди, здатні до бунту, до протесту, до креативного розвитку, до створення нової реальності, злиті історією: тоді – на Соловки, зараз – на маргінальну обочину, в інтернет-гетто та ін.

Але, треба визнати: зараз найактивніші люди в Україні ще не породили свого "великого" проекту. Тому й товчуться, пробуксовують в старих схемах та стереотипах мислення – принаймні, такі враження од цікавого фестивалю Олеся Донія, де мені довелося нещодавно побувати. Треба думати про майбутнє – зараз це вільна територія: там немає ані Януковича, ані Азарова, ані Клюєва та інших. А не трястися за минулим чи сумувати за сучасним – воно вже програне.

Майбутнє – поки що вільне. Але до нього треба мати ключі.

А їх поки що ні в кого немає.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.