Андрій Окара: ''Це було незвичайне відчуття – у Москві читати українську газету'' (''Молодь України'')

"Молоді України"-85: наші читачі

Виявилося, що "Молодь України" – поважна й шанована газета не лише на теренах України. Як одне з найпрогресивніших видань її передплачували й читали за кордоном.

У плеяді наших зарубіжних шанувальників – популярний російський політтехнолог, політолог та політичний філософ Андрій Окара. (...)

Андрій живе і працює в Москві, однак часто буває в Україні. Сфера його практичних інтересів охоплює актуальний політичний процес в Україні та Росії, а також моделювання і створення майбутнього.

Про своє знайомство і дружбу з "Молоддю України" та про те, чим була у його житті ця газета, він розповів нашому кореспондентові.

- Коли відбулося перше знайомство з нашою газетою і чим вона вас привабила?

- Ще за радянської влади, у 1980-х, коли вчився у школі, дуже хотілося читати якусь українську газету. А тоді можна було в будь-якому куточку СРСР передплачувати будь-яке республіканське видання – хоч естонське, хоч азербайджанське.

І я зробив кастінг серед існуючих київських газет. Взагалі, я не дуже любив читати газети – ми передплачували лише "Комсомольскую правду". Тож з українських мені хотілося щось динамічне, молодіжне та україномовне. Тому розкручена газета "КоЗа" ("Комсомольское знамя") відпала – я передплатив "Молодь України", а трохи згодом – вкрай сенсаційну в ті часи "Літературну Україну" та ілюстрований великоформатний щотижневик "Україна".

"Молодь України" висвітлювала цікаві мені проблеми, хоч рівень радянської кондовості та інерції в Україні був помітно сильнішим за Москву.

До Москви газета приходила з запізненням на кілька днів; я переплачував її роки з два, потім перестав – у Москві було організовано українську бібліотеку, куди надходили ледь не усі існуючі українські газети, ну а ще пізніше з'явився Інтернет – і ми усі потонули в морі інформації.

- Що найбільше запам'яталося з того часу?

- "Молодь України", як і усі молодіжні радянські газети, поєднувала в собі ідейність, сенсаційність, зачатки "жовтої" преси та таблоїдності, а також трохи комсомольського офіціозу. Особисто мені запам'яталися всілякі нариси про музику, інтерв'ю зі співаками, письменниками та іншими цікавими людьми. Пам'ятаю, навіть вирізав ноти популярних пісень, що там друкувалися, – наприклад, Володимира Івасюка, про якого тоді вже почали багато говорити, з'явилася повість про нього його батька.

Це зараз нікого нічим не здивуєш, а тоді це було справді незвичайне відчуття – що у Москві можна було читати газету українською мовою.

- Звідкіля у Вас така цікавість до України, до української мови?

- Української мови я ніде не вивчав – вона мені передалася від предків. Постійно бував і буваю в Україні, в курсі, здається, усіх цікавих процесів. Проте, моя ідентичність саме східноукраїнська – з Центрально-Східної України. Взагалі, в Західній Україні за своє життя я бував двічі, та й те – дуже давно – кілька днів у Львові та три дні у Чернівцях.

- Дивлячись очима політичного росіянина на Україну, що б могли сказати як політолог про українсько-російські взаємини? Чи мають вони перспективу і яку саме?

- Головна проблема українсько-російських відносин концептуальна – вона полягає у тому, що з точки зору Росії російсько-українські відносини мають бути зорієнтовані вертикально. Тобто є старший брат, а є молодші брати, є центр, і є провінції – Малоросія, Білорусія, Новоросія – "наши республики", як казали росіяни за радянських часів. З позиції ж України російсько-українські відносини мають бути зорієнтовані горизонтально.

От тут і відбувається головний конфлікт, який ми можемо відстежити ще з часів Переяславської ради, коли українці вимагали договірних відносин з московським царем, а московський цар пропонував вертикально зорієнтовану модель: є він, а всі інші, включаючи гетьмана, – його холопи. Тобто його пропозиція була – не договір, а входження у його підданство, коли він – абсолютний суб'єкт, а Україна і українські гетьмани – не суб'єкти, а об'єкти відносин. Такі настанови існують і донині.

Це справді серйозна проблема, і фактично з неї витікають усі інші проблеми.

- На ваш погляд, до яких пір може тривати така "хрестоподібність" у відносинах між двома великими державами?

- Так триватиме доти, поки в Росії не з'явиться нове покоління еліти, яке зможе сприймати Україну "горизонтально" – як рівного партнера. Тоді все стане на свої місця. Тоді між Росією та Україною можна буде створювати ефективні союзи, а не чекати – які стратегічні українські інтереси чергові українські правителі здадуть – чи то Кремлю, чи російським корпораціям, чи то американським центрам впливу. А нині залишається лише сподіватися, що розум коли-небудь таки восторжествує і між двома державами будуть з'являтися нові формати для ефективних відносин та співпраці.

Слід додати, що в самій Україні є також надзвичайно багато неадекватностей у сприйнятті Росії. Хтось сприймає її як рай земний, а Медведєва та Путіна – ледь не як політичних пророків. Хтось навпаки – сприймає Росію як жахливу тоталітарну країну, яка тільки й мріє, як захопити та зґвалтувати своїх сусідів.

- Ви відносите себе саме до нового покоління? І чи багато таких як ви є у Росії?

- Поки людей, які не розглядають Україну як потенційну імперську провінцію, а згодні бачити її як самодостатній суб'єкт, є небагато. Але все ж таки вони є. Особисто я вважаю, що між Росією, Україною та Білоруссю повинні бути сформовані ефективні горизонтальні відносини, засновані на синергетичному ефекті – на взаємопосиленні, а не послабленні, як то є зараз – згадаймо хоч російсько-українські газові та інформаційні війни останніх років, хоч недавнє російсько-білоруське протистояння.

- Чи не буває стосовно вас закидів про те, що Ви не є російським шовіністом?

- Це дуже цікавий момент – я й сам про це багато міркував. І тут є деякі важливі моменти – щодо того, як побудована російська ідентичність. Взагалі, в Росії дотримуються принципу, що "русским человеком не обязательно родиться, русским человеком можно стать". Подивіться на видатних діячів російської культури і російської історії – інородців, мабуть, більше, ніж етнічних великоросів: більшість з Романових, хрещений татарин Державін, молдаванин Кантемір, українці Розумовські та Безбородько, грузино-осетин Сталін, людина складного походження Ленін, численні німці та євреї, що віддано працювали на Російську імперію, СРСР чи сучасну Росію. Проте, для того, щоб стати "полноценным русским человеком", потрібно не лише вважати російську мову рідною – треба позбавитися своєї попередньої ідентичності. Якщо у тебе рідна мова не лише російська, а також ще якась інша – татарська, чуваська, українська, польська, вірменська, грузинська, ерзянська – ти вже якийсь підозрілий, не зовсім "наш" – "мутный", "непонятный". Щось таке я час від часу відчуваю на собі. Але йдеться не про якусь дискримінацію, а про підозри, які гальмують розвиток кар'єри та обмежують можливості.

- Справді, питання мови нині активно підігрівається політиками обох держав. У нас в Україні багато говорять про захист російської мови, освіти та російськомовної преси. На Вашу думку, це адекватна постановка питання?

- Як людина, яка пише і російською, і українською мовами, відчуваю себе в Україні абсолютно дискримінованим. Часто мені просто ніде опублікувати тексти, написані українською. Є одне-два видання, в яких, до того ж, найчастіше ще якась незрозуміла редакційна політика.

Щодо російської мови, то з нею в Україні теж страшна проблема, але вона лежить в іншій площині – йдеться про жахливу якість мови. Її треба назвати, скоріше, "русским для бедных" – ця мова справді бідніша за "российский русский". Можливо, це мої забаганки, але дуже важко слухати, як у Києві, Одесі, Харкові чи на Донбасі розмовляють російською.

Ще одна реальна проблема з російською мовою та культурою в Україні – це "профессиональные русские" – люди, які на маніпуляціях з мовно-культурною тематикою або заробляють, або роблять собі політичну кар'єру. Проте, цих останніх ви і без мене добре знаєте – наприклад, по Верховній Раді...

Розмову вела Ольга Марчук.

"Молодь України". 2010. 10 вересня.

___________________________

P.S.

Користуючись нагодою, висловлюю співчуття та сум рідним, друзям та колегам п. Тетяни Михайлівни ФЕДОРЕНКО з приводу її відходу у Найкращий Світ – головному редактору газети "Молодь України", з якою ми так і не встигли познайомитися наочно і яка була ініціатором цього інтерв"ю...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.