3 роки існує цей блог. Чи став від цього хтось щасливішим?

Сьогодні, 17 жовтня, виповнюється рівно 3 роки з тих часів, як на "Українській Правді" почав існувати цей блог (точніше, блог було відкрито 10 жовтня, а лише 17 з'явився перший запис – я не одразу догнав, навіщо це потрібно). 3 роки тому я й не думав, що це стане таким захоплюючим ділом.

Отже, перший запис на блозі виглядав так:



П*** и клоуны, клоуны и п***, или Почему Янукович, Ахметов, Ющенко, Тимошенко и Литвин не станцевали перед Веркой Сердючкой

Наиболее гадким зрелищем на прошедших досрочных выборах лично мне показалось участие Верки Сердючки в предвыборной кампании Партии регионов.

И не потому, что не поклонник таланта – я понимаю механизм этой популярности (как-нибудь напишу подробно).

И не потому, что оно (он? она?) агитировало именно за Партию регионов – если б агитировало, скажем, за БЮТ, за НУНС за Блок Литвина или за Блок Людмилы Павловны Супрун, мое отношение нисколько бы не изменилось. Потому как дело принципа. На прошлых выборах вместе с Ириной Билык и Марией Бурмакой Сердючка агитировала за Партию зеленых – и, вроде бы, даже забавно, хотя "зеленым" это не помогло – уж слишком бездарной была их предвыборная кампания.

Но в 2007 году контекст совершенно иной.

Тут ты уже не в чужие игрушки играешься, а стоишь как бы перед моральным выбором. Или уклоняешься от выбора – посылаешь всех на*** и уезжаешь на свою "хату с краю": мол, я же не волшебник – я только учусь.

Вот Верка на Дне Донецка отплясывает перед Ахметовым и Януковичем и что-то пытается каламбурить. Ну да, у артиста судьба такая – как говорится, или ты п...с среди клоунов, или клоун среди п...сов. В той ситуации не менее гадким зрелищем была бы сцена, где Сердючка отплясывала не обязательно перед "донецкими", а перед любыми другими политиками: Ющенко, Луценко, Кириленко, Тимошенко, Турчиновым, Томенко, Литвиным, Волковым, Витренко, Морозом, Симоненко и всеми остальными. И вовсе не потому, что в этом есть некое унижение – ладно уж, профессия такая – балагурить, прикалываться, людей потешать (...)

http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47161bd420c7f/

кінець цитати

За цей час я не став "блогером" – в тому смислі, що не хочу підміняти авторські тексти та роздуми короткими коментарями свого відчуття світу. Що не хочу коментувати усі події свого життя, як то часто роблять "блогери". Що не хочу створювати відчуття дружнього та безпосереднього спілкування з читачами (хоча насправді я саме так ставлюся до усіх друзів та читачів).

Я не можу називати себе журналістом, але намагаюся бути оригінальним (наскільки це вдається) мислителем.

Для мене цей блог на УП – це прорив інформаційної блокади, яку я відчував на собі як в Україні, так і в Росії.

Та ще саме на цьому блозі зібрана велика колекція (але не вичерпна) моїх текстів останніх 3 років та текстів моїх друзів, однодумців, а також просто різноманітних цікавих речей.

Якби я жив у Києві, я б створив інноваційну газету (щотижневий журнал, сайт). Але я не живу в Києві, тому цей блог – це як ерзац-журнал.

Тож дякую Долі, Альоні Притулі (саме вона стала ініціатором появи цього блогу) та читачам за те, ВИ є в моєму житті.

Намагатимусь, аби ВИ зі мною не сумували.

Андрій.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.