"Овочі" замість хижаків: Українці Росії стали заручниками безпорадності української влади (УНІАН)

Сьогодні культурне життя московських та російських українців стало модною темою в Україні – у зв'язку з його згортанням ("знаковими" об'єктами стали Культурна автономія українців РФ, ОУР та Українська бібліотека в Москві).

Українська влада в цій історії проявила себе з досі ще незнаного боку: думалося, то хижаки. А вони виявилися "овочами".

Бути українцем в Росії тепер немодно (проте, в самій Україні йде до того самого – скоро найпрестижнішим буде ідентичність російськомовного малороса).

Тому, гадаю, невдовзі проблеми українців РФ будуть вирішені – шляхом асиміляції або приховування української ідентичності.

Зараз якось не дуже люблять згадувати, що Голодомор 1932-1933 у Росії (на Кубані, на Дону, на Вороніжчині, у Поволжі) співпав у часі з рішенням "партії і правітєльства" про відмову од українізації українців Росії і необхідністю їхньої русифікації. Саме тоді усі україномовні газети та школи у Росії було переведено на російську мову.





* * *

Арсентій Яценюк днями заявив про те, що треба українську бібліотеку в Москві перевезти на Арбат, а в Москві відкрити українську школу.

Оскільки ці питання уявляю емпірично, зауважу ось що.

В Український культурний центр на Арбаті просто фізично неможливо вмістити весь величезний фонд московської української бібліотеки. Там (в Українському центрі на Старому Арбаті, 9) дуже гарний зал на першому поверсі – зручний для будь-яких пафосних прийомів, фуршетів, виставок та презентацій.

На третьому поверсі – зал з непоганою сценою (свого часу пам'ятаю там концерти Ніни Матвієнко, Олега Криси, Ані Лорак), але навіть кабінетів дуже мало.

В тому домі є невеличка українська бібліотека, але зовсім мала. Там переважно презентаційні пафосні книжки. Скоріше, така собі ізба-читальня – там проводяться різноманітні інтелектуальні засіданні. А от для великого книжково-газетно-журнального фонду немає місця. На верхніх поверхах культурного центру – готель. Якщо відмовитись од готелю і там розмістити бібліотеку – проблему б було вирішено. Гіпотетично це можливо, але практично – "ні" за жодних обставин.

Було б зручно щось добудувати або докупити – поруч з Українським центром, але це неможливо чисто фізично – поруч вже давно немає жодного вільного квадратного сантиметру. А якби було можливо фізично, було б неможливо економічно.

* * *

А ще Яценюк казав про необхідність створення української школи у Москві.

Це звучить дуже красиво, але, на жаль, трохи утопічно, хоча існує єврейська, литовська, російсько-корейська та дві російсько-грузинські школи.

Українці, які б точно віддали своїх дітей до подібної школи (знаю таких), розпорошено живуть по всій Москві. І якщо до школи в одному напрямку їхати годину-півтори, то кожен день точно – не наїздишся.

Подібний проект російсько-української загальноосвітньої школи існував на початку 1990-х, але не реалізувався саме з цих причин.

І умови тоді були кращими: реетнізація українців та представників інших народів, відродження етнокультурного життя, поява незалежної України, відчуття, що тепер настає щаслива доба.

Тепер все радикально навпаки: згортання українізації в Україні, визнання української та білоруської ідентичності апріорі ворожими щодо "Русского Мира", бути українцем (публічно визнавати себе українцем) небажано, а то й небезпечно.

І якщо українці – це знову нація без держави, то яке вони право мають претендувати на увагу з боку Російської держави?

Перспективною була б загальномосковська недільна школа та, можливо, викладання "української компоненти" (українознавчих предметів) в кількох школах Москви.

Тим не менш, гадаю, що питання про українські школи в РФ та російські школи в Україні повинні бути взаємозалежними та взаємопов'язаними.

До речі, у Москві було створено навіть Український Університет, але Українська держава грошей на нього не дала (ще за Кравчука та раннього Кучми), а як помер його ректор та один з засновників – Тарас Васильович Муранівський – було забуто і цей перспективний проект.

От що реально було б потрібно – це FM-радіо за бюджетний кошт, що віщало б мовами народів Росії. Такий проект існував на початку 2000-х – йшлося, здається, про українську, татарську, азербайджанську, грузинську і ще якісь мови. З "українського" боку до нього був причетний ще О.О. Руденко-Десняк (нині, на жаль, покійний), але нічого такого так і не з'явилося.

Ну а претензії щодо неможливості дивитися в Росії українське телебачення – це справді стратегічне питання. Навіть зараз, коли Україна стає несвободою країною, трансляція на всю Росію прямо ефірних політичних ток-шоу може справити негативний вплив на російську аудиторію – якщо йдеться про її ставлення до чинної російської влади.

* * *

Пам'ятаю, як кілька років тому українська громадськість обурювалася розгромом української бібліотеки у Москві – тоді звільнили україномовне керівництво, затримали на кордоні у Брянську засновника та "мотора" бібліотеки Юрія Кононенка – з книжками на підривній мові та ін.

Нову директорку Наталю Петрівну Шаріну, росіянку-москвичку, звинувачували в українофобії та у знищенні значної частини унікального газетного архіву початку 1990-х.

Саме вона пропонувала з української бібліотеки зробити бібліотеку дружби народів, де були б також татарські, білоруські, єврейські, польські та інші книжки.

А от тепер – вона людина-гора, Берегиня і жертва московських ментів-подонків: фізично постраждала за українське слово, не дала розгромити бібліотеку (якби вдалося підкинути у читальну залу крамольних книжок – приміром, який-небудь україномовний "Майн Кампф", то точно б було оголошено, що там засідає комітет з розвалу Росії).

* * *

Владімір Корнілов на шоу Шустера на УТ-1 сказав, що В УКРАЇНІ НЕМАЄ "РУССКІХ БІБЛІОТЄК".

Моє знайомство з бібліотеками в Україні свідчить про те, що УСІ БІБЛІОТЕКИ В УКРАЇНІ – РУССКІЄ, бо БІЛЬШІСТЬ ФОНДУ будь-якої бібліотеки в Україні – це книжки, журнали та газети російською мовою. А якщо йдеться про великі бібліотеки, то більшість фонду – це книжки видані в Росії.

Хоча – яке це має значення, коли люди все менше й менше хочуть взагалі що-небудь читати?

* * *

Етнокультурна, культурна, мовна, релігійна, навіть цивілізаційна ідентичності в сучасному світі поступово змінюють свій статус та механізм відтворення. Так, у XX столітті, у добу Модерну, усі ці ідентичності були міцно прив'язані до "землі" – до тої чи іншої держави, території, системи освіти, бібліотек, газет, телебачення. Якщо людина залишала свою історичну батьківщину і емігрувала в інший край, вона об'єктивно губила більшість факторів, які підтримують чи відтворюють її ідентичність. Скажімо, переїжджаючи з УРСР до Москви людина апріорі погоджувалась на те, що з українця перетворюється на росіянина-москвича. Емігруючи з СРСР до США погоджувалась на те, що її діти вже будуть американцями.

В постіндустріальну інформаційну добу з'явилися механізми, що дозволяють свою ідентичність ніби возити з собою по всьому світі. Японські, італійські, французькі, навіть українські та будь-які інші ресторани є тепер по всьому світі. Читати і дивитись можна в Інтернеті що завгодно. Церкви, мечеті, буддійські храми є далеко за межами історичних ареалів існування тих чи інших релігій.

Усі амбіційні та здорові нації розглядають свої діаспори за кордоном як добровільних лобістів своїх інтересів, як волонтерів-популяризаторів країни. Але в Україні про діаспору тепер ніхто навіть не думає: як то кажуть, "спасєніє утопающіх" – це їхня приватна справа. Слід зазначити, що в нинішньому світі ставлення до діаспори стало одним з найвиразніших показників індексу життєздатності країни. Проте, зрештою, яка життєздатність може бути в "овочевої" країни?

УНІАН

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.