"Золотий вересень"

Позавчора їздив у Нагуєвичі, щоб показати донечці музей і садибу Івана Франка. Перед від'їздом розговорився з адміністратором музею, місцевою жіночкою. Почали розмову про сина Франка – Петра. Він, як і мій дід, воював в Українській Галицькій армії.

Я розпитував, за яких обставин зник Петро Франко. Жіночка, розповідаючи, як зник син Франка, нагадала сорокові роки – час "перших совітів" (17 вересня 1939 року згідно пакту Молотова – Ріббентропа про поділ Європи Західна Україна перейшла під контроль більшовицьких військ). А потім, щоб описати атмосферу тих років, розповіла історію односельчан.

В той час багато вчителів з Нагуєвичів викладали в сусідньому селі Підбуж. Директор школи теж був з Нагуєвичів. Одного дня, коли вчителі повертались в рідне село, автобус зупинили енкаведисти, вивели людей в поле і розстріляли. Усіх. Без пояснень... Директора школи розстріляли разом з усіма. Його молода дружина стала вдовою, але продовжувала вчителювати в Нагуєвичах. Жіночка пригадала, як школяркою ходила до неї на уроки. Вдова щороку в річницю "золотого вересня" сумлінно розучувала з школярами пісню про те, як "ощасливив" українців вересень 39-го. А потім в клубі перед односельчанами вони усім класом виконували цю пісню... "Боже! Я і зараз не можу уявити, що в неї на серці робилось, коли вона вчила нас цієї пісні", – ледь стримуючи сльози промовила жіночка, згадуючи свою вчительку.

Вечоріло. Ми попрощались і поїхали. Але в мене перед очима до сих пір обличчя хранительки Франкової садиби в Нагуєвичах.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.