Пам'яті Ірини Калинець

Я був ще зовсім дитиною, коли одного вечора батько приніс додому "Український вісник". "Лише на одну ніч, – попередив він, – ніхто не повинен про це знати". В мене загорілись очі, коли я відкрив альманах – статті, вірші про Україну. "А переписати можна?" – наївно спитав я. "Ні", – коротко відповів батько. Це було в часи глибокого радянського застою.

Тієї ночі я не спав, я читав статті з "Українського вісника" і вчив напам'ять вірші (бо переписувати ж не можна!). Поміж них був вірш Ірини Калинець. З того часу пані Ірина стала для мене людиною з легенди. Як міфологічний герой, котрий відчайдушно бореться із силами зла, жертвуючи собою.

Вже пізніше я познайомився із Іриною Онуфрієвною особисто. Це було на початку дев'яностих, коли Ірина Калинець як керівник Львівського обласного управління освіти проводила українізацію шкільної освіти. Світлою невичерпною енергією вона запалювала усіх, хто був поруч з нею.

Такою я знав Ірину Калинець усі ці роки. Нестримна, безкомпромісна, повна енергії та віри в Україну. Як смолоскип, який освітлює темряву і зневіру. Своїм життям, своїм прикладом вона вчила нас любити Україну.

Ще не так давно я розмовляв з Іриною Калинець по телефону. Вона із запалом давала мені настанови як я повинен діяти у протистоянні з бандитською владою... А сьогодні її вже немає поруч. Сьогодні Україна прощається із Іриною Калинець, однією із найяскравіших провідниць української ідеї сучасності. Я знаю – полум'я жертовності та любові до України, запалене нею, горітиме у мільйонах сердець.

Вічна пам'ять.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.