Бачити всю картину світу, або історія завжди повтрорюється
Святослав Олійник у своєму останньому записі наголосив:
"Если ЕС, НАТО и вообще Запад и США не предпримут решительных действий по восстановлению территориальной целостности Грузии, то это просто и ясно означает одно – в мире главное слово за Россией. Все остальное – это пустопорожние заявления, сотрясания воздуха, за которыми не стоит ничего реального".
Він також зазначив, що "немає ніяких гарантій безпеки від НАТО".
В коментарях я відзначив, що така ситуація не є новою, що в історії багато прикладів, коли, наприклад, США робили збройні напади всупереч думці світового співтовариства та членів Ради безпеки ООН.
Я наголосив, що важливим є інше – щоб політики розуміли баланс центрів впливу у світі.
Та не робили нашу країну жертвою протистояння, відстоюючи інтереси одного з центрів. Політики мають думати не про власні емоції, а про інтереси своєї країни та майбутніх поколінь.
На це один із коментаторів ___ SittingOnTheFence, який, очевидно, має прозахідну позицію (але не має достатньо інформації) відповів таке:
"Крім Ірака не знаю випадків, коли США (разом з іншими членами НАТО) здійснювали військові операції без мандату ООН. На дії в Іраку видачу мандата блокувала Росія (разом з Німеччиною і Францією) тому що відкрилося б, а так воно і сталося, що до останнього тижня, чи може дня, Росія в порушення рішення ООН продавала наступальну зброю Хусейну".
Хотілося б відповісти цьому кореспонденту та іншим критикам. Маю надію на конструктивний та аргументований діалог.
1. Я журналіст, тому намагаюсь бути об'єктивним, незважаючи на власні емоції та уподобання. Ніколи не казав, що якась країна в світі є "злом", а інша "біла та пухнаста". Всі центри впливу – США, ЄС, Китай, Росія (й інші – Великобританія, Ізраїль, Туреччина, Індія тощо) використовують всі засоби, в тому числі глибоко аморальні, задля досягнення своїх цілей. Часто ці цілі не співпадають з інтересами їхніх народів.
2. Були десятки збройних нападів без санкцій ООН. Наведу лише найбільш яскраві, і які були не дуже давно.
Гренада. Формально рішення про напад ухвалювала Організація Країн Східної частини Карибського моря. Але всі маленькі учасники цієї організації, типа Ямайки та Барбадосу, були повністю підконтрольні США. Тоді також створили коаліцію "багатонаціональних сил". Підставою для нападу став захист американських громадян – нібито американських студентів взяли у заручники, що потім виявилось "помилкою американської розвідки".
Панама. Напад на Панаму є переламним – яскраво засвідчив кінець ери "двополярного світу". 1989 року США вторглися до Панами, захопили президента Норьєгу, хоча і не стратили, як Хусейна. За різними даними, загинули тисячі панамців, хоча офіційно США визнали 560 жертв серед мирного населення. Рада безпеки практично одноголосно засудила окупацію. США застосували право вето та продовжили "операцію зі звільнення" – вже могли не зважати на радянську протидію.
Тоді в Америці було знято документальний фільм, який пізніше було заборонено до показу. Автори фільму доводили існування зв'язку американського керівництва із Норьєгою та співучасть у продажу наркотиків – він нібито офіційно отримував зарплатню у ЦРУ. У фільмі свідки розповідали, що американці обстрілювали густонаселені квартали важкою артилерією.
Головна ціль нападу – збереження за собою контрою над Панамським каналом (згідно з попередньою угодою, США мали передати Панамі канал до 2000 року).
Друга ціль – залишити в Панамі американську військову базу, контролювати всю країну.
Вторгнення радянських військ до Афганістану. Тоді рішення Ради Безпеки ООН з осудом цих подій було заблоковано СРСР.
1982 рік – вторгнення Ізраїлю до Лівану. Ізраїль проігнорував резолюцію Ради Безпеки з вимогою негайно вивести війська. Ізраїль дуже часто використовував також практику превентивних ударів.
Повторюю, всі сильні країни діють жорстко та цинічно. Просто у всіх різні PR-можливості та вміння. І завжди треба дивитися на всі можливі інтереси різних центрів впливу. Слабшим треба бути на голову розумнішими, щоб вижити. Та намагатися бути якомога далі від конфліктів.
3. Так само на Кавказі йде війна не лише за військову присутність, а й, наприклад, за функціонування Баку-Супса й Баку-Тбілісі-Джейхан.
На часі нові економічні та "гарячі" війни. Про це кажуть багато експертів. Вчора на "Свободі слова" про це сказав Андрій Єрмолаєв – один з найбільш системно мислячих експертів, який завжди намагається бачити всю картину світу, а не лише якийсь фрагмент.
На часі Іран. Процитую Бжезинського (його важче звинуватити, що він "агент Кремля"):
"США уже выделяют ассигнования на дестабилизацию иранского правящего режима и, согласно сообщениям, направляют в Иран группы войск специального назначения для разжигания волнений среди неиранских этнических меньшинств, чтобы расколоть на части иранское государство (во имя демократизации!). Совершенно очевидно, что в администрации Буша (George W. Bush) есть люди, не желающие решать иранскую проблему на путях переговоров; их стимулируют призывающие к войне барабанщики вне администрации и подначивают полностраничные газетные объявления, преувеличивающие иранскую угрозу".
Для економічно слабкої України будь-які економічні війни – це втрати десятків мільярдів щороку. Очевидна загроза втрати старих та нових можливостей від співпраці із Росією. Очевидна загроза втрати альтернативних шляхів постачання енергоносіїв. За умови продовження конфліктної ситуації, очевидне звуження можливостей активної регіональної позиції України. Зокрема, той самий Одеса-Броди так і не побачить азербайджанську нафту.
А це означає, що реформи всіх галузей нашого життя, які без грошей ніхто ніколи не проводив, відсуваються на десятки років. Я вже не кажу про відсутність політичної волі до реформ. Якщо ж згадати прогнози науковців щодо продовольчих, енергетичних та екологічних криз на наступні 20-30 років, то шанси "жити як в Європі" для України стають ще меншими.
Так що нашому керівництву треба добре думати перш, ніж говорити. І найголовніше – потрібна консолідація правлячої еліти. Але не проти Росії чи США. А за майбутнє України. Чи це можливо?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
