Кіборг з Ощаду

- Коли я запитував у свого діда-фронтовика, що він робив на війні, то чув у відповідь: робив свою роботу. Так само і я робив свою роботу, – скромно каже 51-річний Сергій Гіль, у мирному житті охоронець Харківської філії Ощадбанку, колишній міліціонер.

Сергія призвали наприкінці серпня. Дружині і старенькій мамі не казав до останнього. Вдячний, що поставились із розумінням і не плакали при ньому, коли проводили в зону АТО. Після прискореної підготовки – старший солдат, навідник міномета.

Місце несення служби – селище Піски, за кілометр від Донецького аеропорту. Бойове завдання – прикриття мінометним вогнем захисників аеропорту. На позиції за 500 метрів до епіцентру боїв.

- Я не кіборг. Кіборги там, у терміналі. Я звичайна людина, звичайний призовник. А вони – добровольці, герої, - каже крізь сльози.

Розповідає, що серед тих, кого вважає справжніми кіборгами, переважно молоді хлопці до 30-ти років. Багато хто із небідних сімей, які покинули власну справу і взяли до рук зброю. Вони вдячні мінометникам, які їх прикривають, і для таких, як Сергій – це найвища нагорода, найцінніший орден, який залишається в серці на все життя.

- Відчуття від першого бою – страх, що когось вбиваю. Адже коли ведеш вогонь із міномета, то тебе супроводжують корегуванням. Я стріляв, а корегування не було, значить, влучав, тобто вбивав, – зізнається.

А тоді, каже, ще більш страшно, коли сам потрапляєш під шквал обстрілу. Далі страх зникає, виникає прагнення будь-що вистояти, бо захищаєш своє, найдорожче, справжнє. При цьому слово "Батьківщина" Сергій жодного разу так і не вимовив.



Розповідає про бойових побратимів. І тих, які лишилися там, і тих, які лежать разом із ним у Харківському шпиталі. Він переконаний, що їх усіх разом біля аеропорту зібрав сам Господь-Бог – призовників і добровольців, робітників і підприємців, українців, росіян і азербайджанців за походженням, колишніх міліціонерів і навіть колишніх зеків-рецидивістів.

Останній бій. Сергієві уламком ворожої міни розтрощило стопу. Причому якраз одночасно з тим, як сам здійснив постріл з міномету в бік ворога.

- За кожним разом після залпу необхідно поправляти станину міномета, а тут зав'язався такий запеклий бій, що я цього правила кілька разів не дотримався. Тож вийшло так, що я стрілив, а міномет віддачею відкинуло на мене стволом по голові і в ту ж саму мить ворожа міна розірвалася за десять метрів від мене і знесла мені півстопи, - згадує своє поранення Сергій.

Вивезли його з поля бою бійці Правого сектора. Спочатку до Красноармійська в лікарню, де йому одразу запропонували ампутувати ногу. Сергій відмовився, бо не йняв віри місцевим медикам. Коли його туди доставили, то одна із медсестер зі злобою в голосі запитала: чи багато він заробив грошей, вбиваючи жителів Донбасу? Не було до них довіри, каже. Тому перевезли до Димитрова Донецької області, де люди виявилися чуйними, зі співчуттям до наших вояків. Там йому й зробили першу операцію. А далі переправили до військового шпиталю в рідний Харків.



Питаю – звідки так добре володіє українською і говорить без жодного суржику?

- Це ж моя рідна мова, адже народився я в селищі Красний Кут, ближче до Полтавщини, де всі розмовляють українською, - з гордістю каже він.

Для нас Сергій – наш ощадівський кіборг. Його побратими досі героїчно боронять Донецький аеропорт. А оборона села Піски, як влучно зазначив у своїй статті в "Дзеркалі тижня" Юрій Бутусов, є складовою оборони аеропорту і справжньою "дорогою життя". Тому, стверджує автор, в почесні ряди кіборгів слід зарахувати й оборонців цього села. Адже саме в Пісках найбільших втрат зазнали наші частини.

Загалом в зону АТО були призвані або пішли добровольцями 53 працівники Ощадбанку. Між собою ми їх називаємо Ощадівською сотнею. Допомагаємо бронежилетами, касками, біноклями, тепловізорами, дальномірами, просто теплими речами.

Слава Богові, всі живі. Пораненим ми вдячні уклінно і надаємо їм максимальну допомогу. А головне – просто пишаємося ними, ставимо їх в приклад. Таких, як Сергій, та інших, про яких обов'язково розповім згодом.