Щастя. Вже зараз
"Щастя. І вже зараз" – цікава і провокаційна тема на цьогорічній Ялтинській конференції.
Україна сьогодні – це країна нещасливих людей. Хоч і з великою надією на майбутнє після останніх виборів.
Це і конфлікт поколінь, де молодь на відміну від старших громадян, відмовляється бути нещасною, відмовляється дозволяти країні диктувати собі умови життя, та сама себе робить щасливими, в тому числі і виїжджаючи за кордон.
Це конфлікт і поколінь, і цінностей. І він буде визначати майбутнє нашої країни.
Тема щастя стала однією з ключових тем останніх виборчих кампаній. Точніше, тема нещастя українців.
Бо ніколи ще так гостро не стояло питання в Україні та і у світі "навіщо нам політики" і в чому сенс їх роботи?
Мета роботи політиків та влади, це передусім забезпечити українцям право на гідне життя, самореалізацію та на щастя.
США дійшли до цього ще 240 років назад, коли проголосили в Декларації незалежності, "що всі люди створені рівними і наділені їх творцем певними невідчужуваними правами, до яких відносяться життя, свобода й прагнення до щастя".
Нам на це знадобилося значно більше часу.
Питання щастя та і гідного життя жодним чином не стояло у Радянському Союзі, чи в бурхливі 90-ті, коли навички виживання були важливішими за все.
На превеликий жаль, сьогодні українці стали нацією нещасливих людей.
Я заявляю це відповідально, бо мова зовсім не про тотальне "зубожіння" чи якесь виживання замість базової якості життя.
Це про рівень задоволення власним життям і кількість позитивних емоцій, які роблять нас щасливими та вимірюються цілком конкретними факторами і цифрами. Серед них доступ до якісної їжі та доступної медицини, економічне становище країни, довіра до владних інституцій, передбачуваність правил гри.
Найбільш цікаво, що кожен цей фактор можна оцінити, проаналізувати та напрацювати достойну політику.
Українці нещасливі.
І за конкретними показниками, і за підрахунками, і за соціологічними дослідженнями, українці стають все менш щасливими як нація. Нещодавно вийшов новий звіт World Happiness Report 2019, який ось уже десять років заміряє замість ВВП – індекс людського розвитку та рівень задоволення життям, або "індекс щастя".
За цей час перша десятка "щасливих" не змінилась: там у різному порядку завжди присутні Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Швейцарія, Канада.
У 2013-му році Україна була в цьому рейтингу на 87 місці (Грузія, приміром, на 134-му).
У 2016-му Україна опинилася вже на 123 місці, а Грузія – піднялась на 126-те.
У 2018-му ми опустилися аж на 138 місце з 156 можливих.
Ми також увійшли до 20-ки країн світу, які з 2005 року найбільше "просіли у щасті".
За останні 15 років серед таких у тому числі Венесуела та Сирія. Сьогодні вище за нас тільки Ірак, Іран і Бангладеш.
Ми найнижчі за рівнем щастя чи задоволення життям не лише у Європі, а й серед країн колишнього СРСР.
Цікаво, що серед країн СНД "вниз" нас тягне зовсім не зменшення ВВП (тут нижче Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан та Молдова), а дуже погані показники "відчуття персональної свободи та безпеки" та "розповсюдження корупції в суспільстві".
Таке падіння спричинене великою кількістю факторів як економічних, так соціальних і емоційних. Але більшою мірою – конкретним політичним курсом держави чи його відсутністю.
Щастя – це не абстрактна категорія для науковців.
Індекс Світового Щастя ООН включає шість конкретних показників, які впливають на рівень задоволення життям:
- ВВП на душу населення;
- соціальна підтримка громадянина у складні часи;
- охорона здоров'я та очікувана тривалість здорового життя;
- свобода вибору в житті чи відчуття відсутності будь-якого вибору;
- великодушність і схильність до благодійності та допомоги іншим;
- довіра одне до одного та інституцій,
- відсутність чи наявність корупції.
Якщо якісно керувати державою, ці показники неодмінно мають тенденцію до зростання, проте Україна вже котрий рік демонструє протилежний напрямок, і поступово стає нацією нещасливих людей.
А що роблять люди, які незадоволені життям у країні? Вони або тотально втрачають віру та надію на зміни, втрачають ініціативу, або виїжджають з країни, кидаючи рідні місця у пошуках щастя і кращих умов. І люди виїжджають.
Ще одним критичним показником України в рейтингу – є відчуття особистої свободи вибору та довіра до інституцій, в тому числі рівень сприйняття корупції. І це не випадково: з цим в України критична ситуація. Адже ці показники пов'язані: особиста свобода до самореалізації часто суттєво обмежується високим рівнем корупції, що руйнує соціальні ліфти.
Ще один невтішний для нас показник – задоволення від роботи. За ним Україна аж на 138 місці в світі. Це теж не дивує: низький рівень освіти, низька заробітна плата, проблеми кар'єрного зростання змушують українців погоджуватися на роботу, яка їм не до вподоби.
Країна стресу та недовіри
Стрес – це антонім щастю. Через неможливість спрогнозувати і передбачити власне життя хоча б на місяць вперед, ми є країною нескінченного стресу. Не в останню чергу через відсутність довіри до політики і державних інституцій.
Невтішним для нас є рейтинг Global Competitiveness Index. Там за загальним критерієм якості публічних інституцій Україна останніми роками теж займала останні місця: то 129, то 118 з 137 можливих. За критерієм рівня довіри до інституцій влади Україна дещо вище, проте за останній рік втратила 11 позицій.
Виживати, а не жити
За оцінкою американського інституту Gallup у 2016 році Україна ввійшла до трійки країн з найвищими у світі показниками "страждання". 41% українців стоять поряд з 47% та 43% громадянами відповідно Південного Судану та Гаїті, де країни охоплені техногенними катастрофами і громадянськими війнами. І це моторошно. За цим дослідженням 50% населення нашої країни фактично намагаються вижити, і весь час перебувають у відчутті постійного стресу і боротьби за виживання, і лише 9% почувають себе добре. Бідними себе вважають 79% громадян, а 36% – страждають через свій низький рівень життя.
Рівень щастя в Україні залежить і від географічної локації: найбільш щасливі живуть на Заході, найменш – зосереджені поблизу Чорного моря.
Найбільше серед нещасних у віці 55-64 років – таких 63%. Це пояснити просто: українські пенсіонери не можуть забезпечити себе за рахунок державних пенсій, вони живуть у постійній потребі та хвилюванні.
Ще одним фактором, який суттєво впливає на оцінку власного добробуту людьми пенсійного віку, є якість і доступність медицини. Через це демографічна ситуація в країні критична.
Нерівність у розповсюдженні щастя – це проблема у рази більша, ніж нерівність у розповсюдженні економічних ресурсів.
Повернімось до наших найнижчих оцінок: за високий рівень корупції, за нерівність доступу різних частин населення до медичного забезпечення, якісної освіти, можливостей захисту і різноманітних ресурсів (від дешевих кредитів до житла і розвитку бізнесу). Саме цим питанням має приділяти більше уваги будь-який уряд.
Уряди Великобританії та Канади вже декілька років замовляють подібні дослідження та ставлять у центр своєї політики показники "щастя" чи "задоволення життям".
Очевидно, що теперішня система управління в державі вичерпала себе як така, і потребує повного перезавантаження із новими якісними правилами і методами державного керівництва, а головне – з новою метою.
Реформи мають забезпечити українцям передусім право на гідне життя. А це економіка, податкова реформа, реформа державного управління, якісний сервіс, право на самореалізацію – соціальні ліфти, реформа освіти, особливо, профтехосвіта та стипендії, культура та інновації, а також право на щастя.
Бо нещасливі нації не перемагають, не ростуть, не розвиваються, а розчиняються у глобальному світі.
Щастя прямо зараз – не буде.
Простих рішень – теж. Може бути лише важка праця, довгі дискусії, чесне спілкування з громадянами і парламентом, непрості рішення.
Сподіваюсь, нова влада до них готова. Та і ми всі маємо бути готові. Бо цього разу ми не маємо права дозволити вбити надію.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
